ЗУНР - виникнення та історична доля

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………………3

Історичні передумови виникнення ЗУНР…………………………4

Політика ЗУНР………………………………………………….…..7

Акт Злуки. Його значення…………………………………………11

Висновок……………………………………………………………13

Список використаної літератури………………………………….15

Додаток……………………………………………………………..16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Кожний народ в переломні  моменти свого розвитку, коли перед  ним постають для вирішення доленосні проблеми, завжди звертаються до свого історичного досвіду. Не винятком у цьому був і український народ. Протягом майже трьох століть поневолена українська державність відродилася у 1917 р. на Наддніпрянській Україні і знайшла своє втілення в Українській Народній Республіці. Неможливо в цьому контексті не згадати про ЗУНР – Західноукраїнську Народну Республіку, що була вінцем національної ідеї Західних земель України.

ЗУНР – українська держава, яка була створена на території Західної України в листопаді 1918 р. і існувала до липня1919. Територію ЗУНР склали Галичина, Буковина, Закарпаття [10, c. 98]. Вона відіграла свою хоч і нетривалу, проте все ж значну роль у становленні української державності і формуванні тієї країни, в якій ми зараз живемо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Історичні передумови виникнення ЗУНР

Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали  чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світу. Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів. Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався в становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Напередодні поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.

Переговори делегації  Української Центральної Ради з  представниками країн Четверного союзу в Бресті завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати велику частину Холмщини і Підляшшя УНР, а решті західноукраїнських земель надати автономію, перетворивши їх в окремий край.

Протягом тривалого часу австро-угорська влада відмовлялася виконувати це зобов'язання, і тільки 16 жовтня 1918 р., коли імперія була вже  приречена, з'явився маніфест імператора «До моїх вірних австрійських народів», який передбачав федеративну перебудову держави. Відповідно до положень цього документа, 18 жовтня 1918 р. українські парламентарії зі Східної Галичини і Північної Буковини, керівники політичних партій і церковних ієрархів створили у Львові орган представницької влади - Українську Національну Раду. Її очолив Євген Петрушевич.

19 жовтня Українська Національна  Рада оголосила про намір об'єднати  всі західноукраїнські землі  (Східну Галичину, Північну Буковину  і Закарпаття) у єдину українську  державу, і зробити це мирним  шляхом.

Рішучими супротивниками цих планів виступили польські державні кола, що спиралися на численне польське населення, сконцентроване здебільшого  в містах Східної Галичини. 28 жовтня в Кракові була створена Польська ліквідаційна комісія. її представники повинні були 1 листопада 1918 р. прибути до Львова, щоб прийняти від австрійського намісника владу над Східною Галичиною.

Частина молодих українських  офіцерів, які вважали, що в рамках чинних законів домогтися визнання Української держави мирним шляхом не вдасться, ще у вересні 1918 р. створили Центральний військовий комітет. Коли про плани Польської ліквідаційної  комісії стало відомо у Львові, на терміново зібраному засіданні  Центрального військового комітету було вирішено підняти повстання.

Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли  під свій контроль усі головні  пункти Львова. Над ратушею був  піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна  Рада взяла владу в свої руки в  Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у  Львові погодилися на передачу влади  Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською  Національною Радою був затверджений  тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.

Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона  почала крок за кроком відвойовувати  свої позиції в західноукраїнському  краї. Краще підготовлені збройні  формування поляків, очолювані значною  кількістю офіцерів (в українців  відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища  і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила  свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.

За цих обставин уряди  ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно  зміцнити свої позиції та реалізувати  на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові укладають  попередню угоду про об'єднання  ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Політика ЗУНР

 Внутрішня  політика ЗУНР.

Основні заходи внутрішньої  політики були такими:

- була створена централізована  система врядування: центральні  органи спиралися на розгалужену  і добре організовану систему  місцевого врядування, що мала  авторитет серед українського  населення;

- в умовах конфлікту  з польськими військами життєво  важливе значення мало створення  регулярних військ ЗУНР- Української  Галицької армії (УГА), до лав  якої швидко й організовано  були мобілізовані десятки тисяч  чоловік;

- вживалися заходи для  виведення економіки з кризи:  була встановлена державна монополія  на продаж зерна, хліба, цукру,  спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке  землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність  української мови, але національним  меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

 Зовнішня  політика ЗУНР

Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. Польська армія в листопаді 1918 р. захопила Львів, Перемишль, 10 повітів ЗУНР із 59. 22листопада 1918 р. уряд ЗУНР переїхав до Тернополя.

Оскільки Антанта прийняла «14 пунктів» президента США В. Вільсона, спрямовані на демократизацію всієї  системи міжнародних відносин, уряд ЗУНР звернувся до глави американської  держави з проханням про допомогу в сприянні визнання проголошеної республіки.

Але прохання про допомогу виявилось марним. Країни Антанти  не визнали ЗУНР, і вона опинилась у міжнародній ізоляції. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі в противагу Німеччині. А лідери Польщі були переконані, що утворення ЗУНР було лише на користь Австрії та Німеччині.

На Паризькій мирній конференції (1919 р.) вирішувалось питання про  врегулювання відносин з Польщею. У ході її роботи була внесена пропозиція про укладання перемир'я між Польщею і ЗУНР, що припускало проведення між ними демаркаційної лінії. За цією пропозицією Львів і Дрогобицький район (на території якого були великі нафтові родовища) залишалися б за Польщею. Уряд ЗУНР, природно, погодитися на таку пропозицію не міг, і війна з Польщею продовжувалася.

Після деякого успіху в  червні 1919 p., коли УГА провела наступальну операцію (Чортківська офензива), 100-тисячна польська армія тимчасово відступила. Але сили були нерівними. Наприкінці липня поляки знову відкинули УГА до ріки Збруч. Польські війська окупували Східну Галичину і Західну Волинь.

21 листопада 1919 р. Верховна  рада Антанти надала Польщі 25-річний  мандат на управління Східною Галичиною. Але Польща протестувала проти такого рішення, заявивши, що Східна Галичина є «невід'ємною частиною Польщі».

Як говорилося вище, важливим здобутком ЗУНР стало формування боєздатної Української Галицької Армії (УГА). До неї приєдналися солдати-українці, які служили в австрійських військах. Однак не вистачало старших офіцерів. Виробилася організаційна структура УГА: рій, сотня, курінь (батальйон), кіш (бригада), загін (корпус). Чіткого значення набрали військові звання: стрілець, старший стрілець, вістун, десятник, підхорунжий, булавний, хорунжий, чотар, поручник, сотник, отаман, підполковник, полковник, генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник [2, c. 161].

Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів-Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволення Перемишля та вихід на лінію р. Сян.

Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого  етапу) був перерваний втручанням у  польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі відходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.

З одного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній  українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича-Павленка: «Хай нас розсудить залізо і кров!»

Час, який було втрачено ЗОУНР  на переговори, поляки використали  для перегрупування сил та зміцнення  своєї армії. Тому УГА починає  катастрофічно втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася невдачею.

У травні 1919 р. польський  уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками.