ЗУНР - виникнення та історична доля

За цих обставин ЗОУНР  провела реорганізацію власних  владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а вся  повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.

 

 

 

 

 

3. Акт Злуки. Його значення

 

Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у  Києві. Відповідно до закону «Про форми  влади в Україні», затвердженого  Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область  Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною все ж дало і певні практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський.

Остаточне рішення про  об'єднання західних і східних  земель повинні були затвердити Українські Установчі збори, які так і  не були скликані.

Значення  об'єднання УНР і ЗУІІР:

- Сам факт проголошення  об'єднання ЗУНР і УНР мав  величезне морально-політичне значення, підтвердивши прагнення українського  народу жити в незалежній і соборній Українській державі.

- Ця подія, за словами  канадського історика українського  походження       О. Субтельного, свідчила про те, що «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв'язків, ввійшли в контакт між собою в масових масштабах».

- Велике значення для  наступних подій мала взаємодія  Української Галицької армії й армії Директорії.

- Позитивний вплив на  адміністративний апарат Директорії  УНР справили галицькі державні  службовці.

Ці та інші приклади свідчили про можливість і необхідність об'єднання. Фактичного державного об'єднання УНР  і ЗУНР не відбулося, але історичний досвід державотворення як на сході, так і на заході України був дуже цінний для українських політиків, для державотворення сучасної незалежної України. Починаючи з 2000 р. день 22 січня відзначається в Україні як національне свято.

Проголосивши злуку, уряди  українських республік почали зважати  на інтереси одне одного. Водночас між ними існували серйозні суперечності. Вони були викликані двома головними причинами. По-перше, між партійною боротьбою: помірковані партії Галичини вважали Директорію надто лівою та соціалістичною; натомість соціалістичні партії УНР звинувачували уряд ЗУНР у «буржуазності». По-друге, різним міжнародним становищем УНР і ЗУНР і, відповідно, різним зовнішньополітичними пріоритетами [2, c. 159].

В Універсалі уряду Директорії, зачитаному перед багатотисячним мітингом  на Софіївській площі 22 січня 1919 року, проголошувалось, що віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. У той самий день «Трудовий Конгрес» в присутності понад 450 делегатів ( з них від Наддніпрянщини – 400 і від ЗУНР – понад 50) майже одностайно схвалив цей історичний акт [4, c. 275].

Проте продовжували діяти  два уряди з окремими арміями, дії яких не завжди були скоординованими. Як писав кілька років пізніше С. Петлюра, «…обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі. Фактично ідея соборної України була фразою, якою користувалися для святкових промов та декларацій» [4, c. 275].

 До того ж між  двома республіками існували  суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені. В серпні 1919 року міністр закордонних справ УНР В.Темницький писав: «З’єднання (УНР і ЗУНР) відбулося похапцем, маса справ лишилась невиясненими і неурегульованими. Хоч в засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте було дві армії і дві закордонні політики» [2, c.157].

 

 

 

 

Висновок

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська  Народна Республіка. З моменту  її виникнення вона зіткнулася з претензіями  на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.

Західноукраїнська Народна  Республіка проіснувала 257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд  факторів. Формально ЗУНР проіснувала до 14 березня 1923 року, коли на засіданні Ради послів країн Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході, з умовою надання автономії Східній Галичині. Вже 15 березня уряд ЗУНР в еміграції припинив існування, а президент   Є. Петрушевич склав свої повноваження.

Причинами поразки  ЗУНР були:

- ЗУНР опинилася в міжнародній  ізоляції, без військової і дипломатичної  підтримки європейських держав;

-. прихильне ставлення  країн Антанти до Польщі;

- УНР, воюючи на декількох  фронтах у 1918-1919 pp., не могла захистити територію ЗУНР від польських військ;

- ЗУНР не створила з  економічних причин достатню  за чисельністю і військовим оснащенням армію, здатну захистити суверенітет держави та її територію;

- поразка Української  Народної Республіки.

Проте жодна із цих причин не здатна перекреслити роль цього державного утворення в історичному просуванні українського народу шляхом національної свободи і державної незалежності. Реальне існування протягом восьми з половиною місяців національної галицької державності поставило на практичний ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави. Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх соціальних верств і політичних сил нації.

Нині можна стверджувати, що Західноукраїнська Народна Республіка не мала жодних історичних шансів вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було внутрішніх ресурсів. Більше того, країни Антанти були всіляко  зацікавлені в утворенні сильної  Польської держави як буфера проти Німеччини та Радянської Росії, ігноруючи при цьому інтереси західноукраїнської державності [5, c.327].  

ЗУНР увійшла в історію  як героїчна сторінка у боротьбі українського народу за незалежність, вільний демократичний розвиток. Бо ж хоч існувала вона лише 8 місяців, та її населення продемонструвало багато прикладів національної свідомості й розуміння передусім інтересів держави. У боротьбі за становлення ЗУНР практично об'єдналися  всі політичні сили й громадські угрупування, різні за своїми поглядами й переконаннями. Заради утвердження державності на певний час відкладалося розв’язання найгостріших проблем, скажімо, наділення селян поміщицькою землею, не було значних соціальних суперечок, великих виступів чи повстань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2002
2. Уривалкін О. М. Історія України (кінець XVII – початок XX ст.): посібник. – К.: КНТ, 2007. – 436с.
3. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991.

 

4. Історія України та її державності. Курс лекцій: Навч. посібник/ Л.Є.Дещинський, С.В.Терський, І.Я.Хома, В.М.Тарабан, Р.Д.Зінкевич, Я.Я.Денісов, І.Я.Гаврилов, І.В.Буковський, А.Я.Нагірняк. – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2009. – 476с.

 

5. Савченко М. М. , Подольський М.К. Історія України: модульний курс. Навчальний посібник. – К.: вид-во: «Фірма «ІНКОС», «Центр навчальної літератури», 2006. – 544с.

 

6. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять (за ред.. В. М. Литвина. – К.: Знання, 2006. – 607с.

 

7. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 1999.

 

8. Світлична В.В. Історія України: Навч. Посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене и доповнене. – К.; Лівів, 2002.

 

 

9. Семененко В.И. Кто такие украинцы? Что такое Украина? / В.И. Семененко. – Х.: ИД «ШКОЛА», 2010. – 160 с. – (Исторический архив: Маленькие тайны великой истории).

 

10. Історія України: Словник-довідник / Авт.-упоряд. Щедріна І. Е. – Х.: Країна мрій, 2004. – 148 с.

 

Додаток

 

Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний і політичний діяч, один із керівників української  революції 1917— 1920 р. Народився в  сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній  гімназії у Львові і на правничому факультеті Львівського університету. Доктор права. У 1907—1918 рр. — посол  до австрійського парламенту, заступник  голови, в 1917— 1918 pp. — голова Українського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У 1914—1918 pp. — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 р. політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

 

*****

Омелянович-Павленко Михайло  Володимирович (1878—1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898), Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник російсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917 р. — командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — інспектор Генерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. З грудня 1918 р. до початку червня 1919 р. — командуючий УГА. З червня 1919 р. — військовий радник диктатора ЗУНР, з грудня 1919 р. — командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. З листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Каліші, Тарнові. У 1924 р. переїхав до Праги, де у 1925 р. очолив Музей визвольних змагань України. У 1944—1948 pp. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.