Виникнення і розвиток держави і права США

     Спочатку  йшлося про те, що конвент повинен  внести лише поправки до Статей конфедерації. Однак він одразу пішов далі цього  обмеження. Налякані широкою хвилею повстань, делегати конвенту таємно від  народу, при зачинених дверях взялися за розробку нової конституції. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Питання 2.1. Конституція США 1787 року

     У процесі роботи над конституцією у делегатів виникли розбіжності  відносно майбутнього устрою держави. Тому спеціальний комітет одинадцяти розробив компромісний проект. Але основна ідея, що об'єднувала представників півніних і південних штатів, полягала в утворенні сильної централізованої влади, охороні приватної власності, максимальному усуненні трудящих мас від управління державою. Всі вони хотіли сильного уряду, відокремлення влади від народу, встановлення такого порядку, за яким, як висловився один з делегатів, «народ матиме якнайменше відношення до уряду».

     Конвент схвалив конституцію 17 вересня 1787 року, а через кілька днів схвалив її і конгрес конфедерації. 4 березня 1789 року після її ратифікації ¾ штатів вона набрала чинності. .[4]

     Конституція складалася з преамбули (вступу) і  семи статей, які, у свою чергу, по-ділялися на розділи і абзаци. У статтях  конституції були закріплені лише політичний устрій союзу, структура державних органів, їх взаємовідносини. Розділ про права і свободи громадян був відсутній, рабство ставало однією з основ нової конституції. .[4]

     Згідно  з преамбулою конституція запроваджувалася «з метою утворення до-сконалішого  союзу, встановлення правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, вжиття заходів щодо спільної оборони, піднесення загального добробуту». Вона за-сновувала федерацію держав, у якій штати передавали значні повноваження централь-ній владі, але зберігали широку автономію у вирішенні питань, які стосувалися ви-ключно штатів.

     Конституція спиралася на принцип розподілу  влади, і кожна з них — законода-вча, виконавча і судова — діставала  досить велику незалежність.

     Законодавча влада за конституцією передавалася двопалатному конгресу. Палата представників обиралася загальними виборами на 2 роки прямим голосуванням з громадян, які досягли 25-річного віку. Виборчі округи на той час були однаковими – по 30 тисяч жителів. Верхня палата – сенат складалася з сенаторів, які обиралися зако-нодавчими зборами штатів строком на 6 років по два сенатори від кожного штату. .[16 с.134]

     Поправка 17-та до Конституції ,прийнята в 1913 році, установила ,що сенатори оби-раються  безпосередньо населенням штату  прямими виборами. Віковий ценз для сена-торів – 30 років. Через два роки 1/3 сенаторів переобирається. Головою сенату був ві-це-президент. Законопроект, прийнятий однією палатою, потребував схвалення дру-гою. Таким чином, з самого початку сенат, як палата консервативна за своїм складом ,мав стати гальмом щодо палати представників. До компетенції конгресу належали справи податкові, митні, монетарні, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, федерального судочинства, справи війни і миру, армії і флоту і т.ін. Конституція спеціально підкреслювала, що законодавчі повноваження конгресу можуть бути розширені в майбутньому, і надавала йому можливість «видавати всі закони, які будуть необхідні і до-речні для здійснення зазначених вище повноважень і всіх інших повноважень, які ця конституція надає урядові Сполучених Штатів» (ст. І, 8).

     Разом з тим у конституції не було переліку прав, що зберігалися за штатами, вона лише перелічувала справи, вилучені з їх компетенції. Штатам, зокрема, було заборо-нено укладати договори і союзи  між собою, а також між штатами та іншими дер-жавами, стягувати без дозволу конгресу «будь-які збори або мита на довезені або вивезені товари», утримувати в мирний час армію або військові судна, «карбувати монету, випускати кредитні білети» та ін. Розширення компетенції штатів визнавалося неприпустимим. Однак у штатів зберігалися деякі важливі права: приймати свої конститу-ції з умовою збереження республіканського устрою, до їх компетенції було віднесено цивільне, кримінальне і процесуальне законодавство. .[11 с.114]

     Сильну  федеральну виконавчу владу конституція передавала президентові Сполу-чених Штатів, який обирається посередніми двоступеневими виборами на чотири ро-ки. Його можна переобрати. Президент — одночасно і глава держави, і глава уряду. За конституцією він верховний головнокомандувач армії і флоту, а також міліції штатів, має право помилування, призначає «за порадою і згодою сенату» федеральних поса-дових осіб, дипломатичних представників, укладає міжнародні договори і т.ін. Отже, конституція наділила президента і його апарат сильною, майже незалежною виконавчою владою. .[16 с.129]

     У взаємовідносинах президента і конгресу позначилося прагнення забезпечити  вплив законодавчої влади на виконавчу  і навпаки. Так, президенту надавалося право відкладного вето на ухвалені конгресом законопроекти. Проте  конгрес мав можли-вість не погодитися з думкою президента і відхилити вето повторною ухвалою біль-шості (2/3 голосів обох палат). Президент не може розпустити конгрес або відкласти його засідання, але має право у виняткових обставинах скликати конгрес або одну із його палат. Разом з тим палаті представників надано виняткове право притягнення президента, віце-президента і високих федеральних чиновників до конституційної відповідальності у порядку так званого імпічменту за державну зраду, продажність та інші тяжкі злочини і вчинки. Розгляд таких справ, а також винесення вироку здійс-нює сенат ухвалою 2/3 голосів присутніх сенаторів. Президент повинен давати “час від часу конгресові відомості про стан Союзу і пропонувати йому на розгляд усі за-ходи, які визнає необхідними або доречними” (ст.ІІ, 3).

     Судова  влада федерації за конституцією належала Верховному суду США і тим  нижчим федеральним судам, які утворюватимуться конгресом (ст.І,ІІІ). Судді при-значаються президентом “за порадою і  згодою сенату” і посідають своє місце доти, “доки поводяться бездоганно». До компетенції федеральних судів належать справи, які виходять з конституції і федеральних законів, спори між штатами, спори між громадя-нами різних штатів та ін. Особливе місце в цій системі посів Верховний суд США, який привласнив собі право тлумачення конституції і конституційного нагляду.

     Для того щоб конституція набрала  чинності, потрібна була її ратифікація  не менш як дев'ятьма штатами. Для  цього в штатах обрали спеціальні конвенти. Однак у процесі обговорення  проти конституції були висунуті серйозні заперечення. Штати вимагали включити розділ про громадянські права і свободи, закріпити принцип, за яким, штати зберігали суверенітет у тих межах, у яких його не було передано федерації. Тому конгрес 1789 року прийняв десять поправок до конституції, запропонованих штатами. У 1791 році вони були ухвалені більшістю штатів і дістали назву «Білль про права». .[4]

     Поправка  перша проголошувала, що конгрес  не має права видавати закони, які  обмежували б свободу совісті, «свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями».

     Оскільки  для безпеки вільної держави  необхідна добре організована міліція, було сказано в другій поправці, «право народу зберігати і носити зброю не підлягає обмеженню».

     У мирні часи заборонялося розміщати солдатів на постій до будь-якого будинку без згоди його власника (поправка третя).

     Поправка  четверта декларувала право народу на охорону особи, житла, паперів  та власності «від необгрунтованих  обшуків чи затримань». Ордери на обшук  чи затримання не повинні видаватися без достатніх підстав, підтверджених присягою чи урочистою обіцянкою.

     Особливе  значення мала поправка п'ята, яка забезпечувала  охорону особи і приватної  власності. Ніхто не повинен притягатися  до відповідальності за тяжкий чи інший  ганебний злочин інакше, як за постановою чи звинуваченням, ухваленим розши-реною  колегією присяжних. Ніхто не повинен двічі відповідати життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин, було сказано в цій поправці, нікого не по-винні притягувати свідчити проти самого себе, ніхто не повинен бути позбавлений життя свободи чи власності без належного судового розгляду, «ніякої приватної влас-ності не повинні відбирати для державного використання без справедливого відшкодування».

     Білль про права надавав громадянам право «на скорий і прилюдний  суд безсторон-ніх присяжних» у  випадках карного переслідування (поправка шоста). Звинувачений мав право вимагати, щоб його повідомили про характер і мотиви звинувачення й да-ли очну ставку із свідками, які свідчать проти нього. Звинувачений міг вимагати примусового виклику своїх свідків і «користуватися допомогою адвоката для захисту». У цивільних судових справах «з ціною позову, яка перевищує двадцять дола-рів», також зберігалося право на суд присяжних на основі положень загального права (поправка сьома). [04]

     Поправка  восьма забороняла вимагати надмірно великі застави, стягувати завеликі штрафи, «накладати жорстокі і незвичайні покарання».

При цьому  перелік даних прав і свобод зовсім не розглядався у Біллі про  права як вичерпний або «як  заперечення чи применшення інших  прав, що зберігаються за на-родом» (поправка дев'ята). Права і повноваження, не віднесені конституцією до компетенції Союзу і не заборонені нею ж окремим штатам, «залишаються відповідно за штатами або за народом» (поправка десята). [04]

     Білль про права органічно ввійшов  у конституцію 1787 року, яка відобразила та-ким чином дві тенденції у становленні незалежної американської держави: прагнення буржуазії та плантаторів всіляко обмежити завоювання революції, з одного боку, і ак-тивну діяльність народних мас завдяки яким було здобуто перемогу у війні за незале-жність,- з другого.            
 
 
 

Розділ 3

Питання 3.1.Причини та хід громадянської війни 1861-1865 рр.

     У першій половині XIX століття територія  Сполучених Штатів зросла в кілька разів за рахунок купівлі і  прямої агресії. У 1803 році була придбана в Наполеона І за п'ятнадцять мільйонів доларів величезна Луїзіана. Після американо-мексиканської війни 1846-1848 років Мексика віддала США Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту і частину Колорадо. Швидкими темпами зростала кількість населення США — з 5,3 мільйонів чоловік в 1800 році до 23,1 мільйона чоловік у 1850 році.

Водночас  усе чіткішою ставала різниця  в суспільно-економічному розвитку північних і південних територій  США. Якщо на Півночі панувала капіталістична система вільної найманої праці, то на Півдні установилася система плантаційного господарства, яка ґрунтувалася на праці негрів-рабів. Ця різниця стала дуже швидко набувати непримиренних суперечностей, що поглиблювалися з кожним роком.

     Річ у тім, що з двох основних завдань, які стояли перед північноамериканською революцією, повністю і остаточно було вирішене тільки одне — політичне. Тринадцять англійських колоній у Північній Америці звільнилися від метрополії, завоювали незалежність і утворили суверенну державу — Сполучені Штати Америки. Але друге завдання —суспільно-економічне, не було вирішене. Рабство негрів не було знищено, плантаційна система збереглася і розвивалася в південних штатах. Не було вирішене і аграрне питання.

     Протистояння  між промисловими північними штатами і рабовласницьким Півднем загострювалося під час вступу нових штатів до Союзу. На нові території претендували штати Півночі, яким вкрай необхідно було розширяти ринок збуту для своїх товарів. Крім того, рабовласницькі відносини на Півдні заважали вирішенню проблеми вільних робочих рук. Але нові землі були потрібні і південним штатам, які намагалися поширити рабовласницьку систему на нові території. Плантаційне господарство, яке було зайняте вирощуванням бавовни, тютюну, цукрової тростини, працювало головним чином на експорт, а свою потребу в промислових товарах задовольняло, як правило, за рахунок англійських виробів.

     Міссурійськии компроміс. Суперечності між рабовласницьким  Півднем і промисловою Північчю стали добре помітними вже  на початку XIX століття. Пе-ршим відвертим зіткненням між Північчю і Півднем, що створило загрозу розколу країни, став конфлікт 1818-1820 років. Він виник у зв'язку з питанням про вступ до Союзу нового штату Міссурі. На той час до складу США входило одинадцять рабовласницьких і одинадцять вільних штатів, а тому в такому впливовому органі, як сенат, було двадцять два сенатори від південних штатів і двадцять два — від північ-них. Штат Міссурі був рабовласницьким і тому, щоб підтримати і зберегти рівновагу, що склалася в сенаті, одночасно з Міссурі до Союзу увійшов щойно створений штат Мен.

     Так було досягнуто історичної угоди  — Міссурійського компромісу, який повинен був підтримати рівновагу  представництва рабовласницьких і  вільних штатів у сенаті.

     Сенат схвалив резолюцію, згідно з якою було встановлено, що на північ від 36° ЗО' північної широти рабство буде заборонено. Було вирішено надалі приймати до Союзу одночасно по два штати: один вільний і один рабовласницький.

     Міссурійський компроміс не усунув суперечностей, а лише відтягнув конфлікт між Північчю і Півднем. Позиції рабовласників щодалі стають сильнішими в конгресі і федеральному уряді, міцнішають вони і в Верховному суді США. Великий вплив там мала і партія рабовласників, так звана демократична партія. [16 с.129]