Розвиток комунізму у світі

На першому етапі з-поміж представників міжнародного комуністичного руху варто виділити К. Лібкнехта та Р. Люксембург. Карл Лібкнехт (1871–1919) – лідер "лівого" напряму в німецькому соціал-демократичному русі, один із засновників і керівник Соціалістичного Інтернаціоналу молоді. В 1907 р. вийшла друком його брошура "Мілітаризм та антимілітаризм", де він розкрив суть мілітаризму в добу імперіалізму та обґрунтував необхідність антимілітаристської пропаганди. У 1916 р. разом з Р. Люксембург створив групу "Спартак" (пізніше перетворена на "Союз Спартака"), а у 1918 р. – Комуністичну партію Німеччини. У січні 1919 р. він очолив повстання, спрямоване проти соціал-демократичного керівництва Німеччини, за встановлення в Німеччині радянської влади.

Товаришем і реальним лідером "лівого" радикального напряму в німецькій соціал-демократії була Роза Люксембург (1870/71– 1919). У 1906 р. було надруковано її працю "Загальний страйк та німецька соціал-демократія", в якій узагальнювався досвід революції 1905 р. у Росії та містилися уроки для німецького робітничого руху. В 1913 р. побачила світ її праця "Нагромадження капіталу", де проаналізовано економічний розвиток країн у добу імперіалізму. У 1918 р. вона написала низку статей, які були видані під назвою "Російська революція. Критична оцінка слабкості", де більшовиків критикувала за встановлення однопартійної диктатури, відмову від демократії та придушення опозиції. Розу Люксембург убили під час придушення Берлінського повстання робітників.

2. Етап сталінізму

Сталінізм за багатьма параметрами суттєво відрізнявся від ленінізму. Він став домінуючим напрямом у діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу лише після остаточної монополізації Й. Сталіним партійної та державної влади, тобто в 1928–1953 pp. Враховуючи оцінки Л. Троцького, сталінізм трактують як теоретичну та практичну систему панування партійного апарату/бюрократії з допомогою терору та культу особи вождя. Такий напрям/концепція нерозривно пов'язані з життям та діяльністю Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича (1878–1953). З 1898 р. він був пов'язаний із робітничим рухом, а з квітня 1922 р. обраний Генеральним секретарем РКП(б).

У квітні 1924 р. у праці "Основи ленінізму" Сталін зауважив, що ленінізм не можна вважати суто російським явищем, притаманним лише селянській країні з низьким рівнем розвитку капіталістичних відносин. Він оцінював ленінізм як автентичний марксизм, який отримав подальший творчий розвиток у період імперіалізму та диктатури пролетаріату. Сталін обґрунтував можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні без допомоги світової революції. Іншим важливим висновком, зробленим у цій праці, було нове або змінене трактування засад демократичного централізму, яке додатково передбачало вимогу ідеологічної одностайності, організаційної монолітності та обов'язкового очищення партії від будь-яких опортуністичних елементів. На практиці це призвело до того, що після смерті Леніна, Сталін послідовно усунув з керівництва партії, а згодом сприяв позбавленню життя, своїх конкурентів – ідеологічних опонентів: Л. Троцького як представника "лівого ухилу"; керівників "нової опозиції" – Г. Зінов'єва (1883–1936) та Л. Каменева (1883–1938); керівників "правого ухилу" – М. Бухаріна (1888– 1938) та А. Рикова (1881–1938).

В 1928 р. у промові "Про індустріалізацію та хлібну програму", яку виголосив на пленумі ЦК ВКП(б), Сталін зазначив, що в процесі просунення вперед у справі побудови соціалізму "спротив капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватись". Згодом він розвинув цю тезу, наголошуючи, що в міру побудови соціалізму пролетарська держава мала не послаблюватися (про це раніше писали класики марксизму та Ленін), а навпаки, посилюватися з огляду на внутрішній спротив і капіталістичне оточення. Ці положення було покладено в основу форсованої індустріалізації та примусової колективізації (1929–1934).

Обидва процеси можна трактувати як практичну реалізацію тези Сталіна щодо домінації політики над економікою. У процесі колективізації на початку 30-х років було вислано до таборів понад 2 млн селян, більшість з них померли протягом 1930–1931 pp. Кульмінацією цього процесу став "великий голод" (голодомор) в Україні, коли впродовж 1932–1933 pp. померло близько 3,5 млн осіб. Голод охопив й інші райони СРСР, які раніше були головними виробниками зерна – Кубань, Казахстан тощо.

У 1929 р. за наказом Сталіна в країні розпочалась активна боротьба проти релігії з допомогою Союзу войовничих безбожників, який насаджував атеїзм. Уже в 1930 р. усі священики були позбавлені громадянських прав, розмір податків для них було збільшено в 1000 разів. Розпочався процес ліквідації сакральних споруд, цвинтарів тощо. У 1936 р. кількість духовних осіб в СРСР зменшилась, порівняно з 1928 р., на 75 %.

Наприкінці 20-х років у СРСР почав активно розвиватися/насаджуватися культ особи вождя. Це передбачало широкий комплекс дій: від масового перейменування міст, присвоєння імені Сталіна колгоспам, підприємствам, школам, установам тощо – до запровадження обов'язкових норм, висвітлення актуальних історичних подій, а також посилань на внесок вождя практично в усіх галузях науки, мистецтва. Отже, у 1928–1929 pp. відбулося оформлення в СРСР одноособової влади Сталіна, яка мала яскраво виражений харизматичний характер.

5 грудня 1936 р. була прийнята  радянська Конституція, яка констатувала  перемогу соціалізму в СРСР  у головному (вважають, що текст  Конституції написав М. Бухарін). Формально населенню СРСР було  гарантовано свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, мітингів, об'єднання  в організації, недоторканність  особи, житла, таємницю листування  тощо. Насправді норми Конституції  були своєрідним муляжем, натомість  реальністю 30-х років став масовий  терор. Підставою для хвилі "великого  терору"*46 було вбивство С. Кірова 01.12.1934 р. Ця "хвиля" охопила не  лише залишки "класових ворогів" і "буржуазну інтелігенцію", а  й значну частину членів партії  більшовиків, керівний склад Червоної  Армії, органів НКВС і представників  світового комуністичного руху. Лише у 1936–1938 pp. зі 131 члена ЦК було знищено 100, з 22 народних комісарів – 17. З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б), який офіційно називався "з'їздом переможців", 1108 були заарештовані й страчені. Загалом лише в 1937–1938 pp., згідно з даними Р. Конквеста, було заарештовано від 7 до 8 млн осіб; з них до 1,5 млн були розстріляні за рішенням так званих трійок НКВС, близько 2 млн осіб померли та були знищені вже в концтаборах. Під час "чисток" 1936–1938 pp. Сталін наголосив, що внаслідок відсутності антагоністичних суперечностей усередині соціалістичного суспільства ворожі дії та акції спровоковані з-за кордону, тому більшість репресованих кваліфікували як шпигунів/агентів іноземних країн. Репресії й терор Сталін активно використовував проти різних категорій населення, навіть народів, перетворивши їх в одну з визначальних характерних рис політичного режиму, який отримав назву тоталітарного.

{Термін "великий терор" запровадив Р. Конквест у праці "Великий терор: сталінські чистки 30-х років" ("The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties"), яка вийшла в світ у 1968 p. Її вважають найґрунтовнішим дослідженням сталінських репресій.}

Особливе місце в комуністичній ідеології того періоду посідав створений під особистим керівництвом Сталіна "Короткий курс історії ВКП(б)" (1938). У цій книзі подано не лише офіційне трактування історичних подій, що призвели до перемоги Жовтневої соціалістичної революції та подій після неї, а також визначено межі дозволеного в більшості гуманітарних наук, особливо в філософії. Після її виходу в світ будь-які дискусії щодо оцінки історичних подій або світоглядних проблем були припинені. Все населення СРСР, а також прихильники Радянського Союзу мали керуватися ідеологічною парадигмою, сформульованою в цьому курсі.

В усьому світі Сталіна вважали одним з найбільших в історії людства тиранів, діяльність якого призвела до смерті десятків мільйонів людей. У сучасній Росії декотрі посадовці та представники різних політичних і суспільних структур наголошують на досягненнях Сталіна: за його керівництвом у СРСР здійснена масштабна індустріалізація країни, досягнуто перемогу у Великій Вітчизняній війні, країна перетворилася на одну зі світових наддержав, від позиції якої залежало вирішення більшості світових питань. У цьому підході передусім простежується політична складова, ніж прагнення об'єктивно оцінити дії та спадщину колишнього лідера СРСР.

Найпомітніша постать у творчій спадщині світового комуністичного руху – засновник і керівник Комуністичної партії Італії Антонів Грамші (1891–1937). У 1926 р. був заарештований фашистами і решту свого життя провів у в'язниці, де написав головну працю "Тюремні зошити" (охоплювала 33 зошити). Автор критично розглядав діалектичний матеріалізм, вважаючи детермінізм формою самообману, з допомогою якого марксисти прагнули уникнути відповідальності. Він визнавав пріоритет "суб'єктивного чинника", проголошуючи тезу "людина – це творець". Не дія суспільних законів визначає історичний розвиток, а активна позиція особи в процесі пізнання та діяльності. На його думку, непересічне значення марксизму полягало не у догматичному дотриманні висловлених раніше положень, а в орієнтації на практику, в постійному розвитку.

Потужність буржуазного суспільства А. Грамші пояснював духовною гегемонією та пануванням правлячого класу, який здатний був нав'язати решті суспільства власну систему цінностей. Він стверджував, що лише в слаборозвинутих країнах, подібно до Росії, був можливий більшовицький переворот. Натомість у розвинутих капіталістичних країнах здійснення соціалістичної революції мало передбачати попередню трансформацію свідомості пролетаріату. Грамші вимагав від комуністів зменшити увагу до проблем розвитку економіки, відповідно зосередивши увагу на сфері культури та питаннях "боротьби ідей". У політичній діяльності комуністичні партії мали відкинути догматизм і стати гнучкими, взявши на озброєння інструмент компромісу. Грамші не сприймав трактування ролі пролетаріату в системі координат диктатури пролетаріату. В своєму баченні майбутнього соціалістичного устрою виходив з того, що головним елементом у керівництві суспільством та організації господарського життя мали стати фабричні ради, які не лише інтегруватимуть політичні та економічні цілі, а також поєднуватимуть інтереси власників і працівників, потреби утримання влади з кінцевою метою – відмиранням держави. В майбутньому прихильники єврокомунізму вважали Грамші свїм духовним батьком.

Дьердь Лукач (1885–1971) – філософ, член Угорської комуністичної партії, за часів існування Угорської Соціалістичної Республіки у 1919 р. був комісаром освіти в уряді. Після падіння республіки перебував у еміграції, де написав багато теоретичних праць. У1923 р. вони були опубліковані в збірці "Історія і класова свідомість". Комінтерн засудив положення, викладені в цій публікації, а у 1933 р. Д. Лукача заарештували в СРСР і відправили на заслання, де він був змушений відмовитись від деяких положень своєї праці. Він критикував ортодоксальний марксизм за дотримання засад механістичного детермінізму і неврахування свідомої позиції та діяльності індивіда. На думку Лукача, суперечності капіталізму мали призвести до його краху; для цього необхідна була свідома діяльність тисяч людей. Комуністи мали спрямувати зусилля на зміну масової свідомості, що вимагало від них ведення запеклої ідеологічної боротьби. Лукач зазначав, що хоча пролетаріат був духовно скалічений капіталістичним матеріалізмом, але лише цей клас був у стані зрозуміти суспільні процеси загалом. Свідомість пролетаріату не була сумою або середнім арифметичним щодо свідомості кожного з пролетарів, з яких складався клас, навпаки, вона була "ідеально типовою", раціональним відображенням їхніх справжніх інтересів, які визначала комуністична партія. У післясталінський час Лукач знову відмовився, але тепер уже від попередніх вимушених зречень.

У зв'язку з Другою світовою війною, складністю контактів між комуністичними партіями, які в умовах окупації перебували на нелегальному положенні, у 1943 p. III Комінтерн припинив своє існування. В 1947 р. було створено Інформаційне бюро міжнародного комуністичного руху для обміну інформацією та координації спільних дій. Воно проіснувало до 1955 р.

3. Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

Реферат Першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова (1894–1971) "Про культ особи та його наслідки", який він зачитав делегатам XX з'їзду КПРС, став початком третього етапу в розвитку комуністичних доктрин. У ньому було подано розгорнуту критику репресій за часів правління Й. Сталіна. Хрущов не брав під сумнів засади організації соціалістичного суспільства, практику/досвід його побудови, він виступив лише проти деяких негативних аспектів. Головним винуватцем репресій визнали Сталіна та культ його особи, який був сформований, на думку М. Хрущова, самим вождем. Подальша критика культу особи та наступні дії з десталінізації були викладені в Постанові ЦК КПРС "Про подолання культу особи та його наслідків", яку прийняли у 1956 р. на підставі резолюції XX з'їзду КПРС. Доповідь і рішення з'їзду сприяли реабілітації незаконно репресованих (значної частини – посмертно) та поверненню їх з ув'язнення. Були також реабілітовані народи, засуджені за часів Сталіна, зокрема чеченці. Ці дії поклали вочаток "відлизі", яка стала своєрідним процесом лібералізації тоталітарного радянського суспільства, що знайшло відображення в літературі та мистецтві.

У своїй діяльності Хрущов звернувся до питання визначення сутності комунізму та окреслення часових меж його встановлення. В доповіді та Програмі КПРС, яку прийняли на XXII з'їзді партії у 1961 p., було констатовано, що в СРСР соціалізм переміг "повністю і остаточно", внаслідок чого була створена "всенародна держава", і відповідно розпочався період побудови комунізму. В Програмі партії було не лише зазначено характеристику ознак комунізму як вищої фази формації, а й наголошено, що через двадцять років радянські люди будуть жити при комунізмі. Згідно з Хрущовим побудова всенародної держави і перехід до будівництва комунізму зумовлювали послаблення примусового контролю з боку держави, сприяли суттєвому розширенню участі громадян в управлінні державою, а також вимагали передачі освітніх та культурних функцій добровільним громадським організаціям. Прогнозувалася можливість обмеження ролі держави лише функціями оборони від зовнішнього нападу. В цьому контексті активно пропагувалися товариські суди, добровільні дружини тощо. Однак практика не підтвердила прогнозів; еволюційний розвиток соціалізму не призводив до формування властивостей комуністичного суспільства і послаблення ролі держави.

В економічній сфері Хрущов намагався здійснити реформи (реформи О. Косигіна), спрямовані на вдосконалення системи планового господарства. Під його керівництвом було проведено низку заходів, пов'язаних з поліпшенням життя громадян: зростання заробітної плати та пенсій, відновлення безкоштовної освіти, масове спорудження багатоквартирних будинків для вирішення проблеми житла (ці будинки назвали "хрущовки"). Однак більшість його дій/ вимог були відірваними від реалій життя, внаслідок чого підпадали під визначення – волюнтаризм. Відмовившись від практики фізичного знищення опонентів соціалізму, Хрущов дотримувався жорсткої позиції до будь-яких виступів проти соціалізму. Зокрема, у 1956 р. силою було придушено антикомуністичні виступи в Угорщині та Польщі, у 1962 р. уже в СРСР була розстріляна мирна демонстрація робітників у Новочеркаську. Амбігуаторний характер мала і зовнішня політика за часів правління Хрущова. З одного боку, він сприяв зняттю напруги, протистояння між СРСР і США, з іншого – було закладено і розпочато будову "Берлінського муру"; на Кубі розміщені ядерні ракети, що призвело до Карибської кризи, коли світ опинився на межі ядерної війни.

Смерть Сталіна, промова Хрущова на XX з'їзді КПРС поклали великі надії щодо подолання тоталітарної сталінської моделі розвитку суспільств, особливо в країнах народної демократії (соціалістичні країни в Східній Європі). Першою спробою були події 28 червня 1956 р. у Познані (Республіка Польща), коли в акціях протесту проти умов праці та системи влади, передусім партійної бюрократії, в країні виступили робітники. Мирна демонстрація переросла в зіткнення з поліцією та силовими структурами, внаслідок чого загинуло близько 80 осіб. Це змусило провести певні реформи в Польщі, зокрема, на посаду Першого секретаря ЦК КПРП було обрано Владислава Гомулку (1905–1982), колишнього сталінського в'язня. Він став ідеологом "польського шляху до соціалізму", який передбачав розвиток робітничого самоврядування, нормалізацію відносин з Католицькою церквою, дозвіл на існування індивідуальних сільськогосподарських господарств.