Розвиток комунізму у світі

ЗМІСТ

Вступ

1. Ленінський етап розвитку  комунізму

2. Етап сталінізму

3. Процес десталінізації та повернення до ортодоксії

4. Стагнація ортодоксального  комунізму, розвиток радикалізму  та початок декомунізації

5. Сучасний стан розвитку  міжнародного комунізму

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса їхню теоретичну спадщину не лише продовжували тиражувати різні соціалістичні та робітничі організації, але вона стала основою для подальшого критичного/ творчого розвитку актуальних тоді суспільно-політичних явищ і процесів. Потужним напрямом у суспільно-політичній думці та революційній практиці стала доктрина комунізму, яка ґрунтувалася на положеннях марксизму, що стосувалися концептуальних характеристик капіталістичного суспільства, умов переходу до соціалізму та особливостей самої соціалістичної/комуністичної формації. Оскільки представники цього напряму головну увагу фокусували на процесі переходу від капіталізму до наступної формації шляхом соціалістичної революції, то досить часто цей напрям асоціювався в літературі як революційний.

У творчій спадщині К. Маркса та Ф. Енгельса значну увагу приділено характеристиці соціалізму, який вони розглядали як першу фазу комуністичної формації, відповідно свій творчий доробок трактували як науковий соціалізм. У форматі соціалізму позиціонували свій доробок численні соціалістичні та соціал-демократичні партії Європи. На противагу цьому В. Ленін та його послідовники почали робити наголос на комунізмі, що відповідно знайшло своє відображення в назві створеної Леніним політичної партії, яка, попри перманентну зміну, завжди зберігала компонент комуністичної.

Враховуючи значний вплив Леніна на розвиток доктрини комунізму, весь цей напрям у широкому контексті часто називають "ленінізмом" (вперше термін "ленінізм" використав Л. Мартов у 1904 p.). Ленінізм вважався офіційною державною ідеологією часів існування СРСР. На наш погляд, поняття "ленінізм" коректно застосовувати лише до ідейно-теоретичної спадщини самого Леніна та безпосередніх його послідовників (М. Бухаріна та ін.), але не до всіх представників, які розвивали теорію комунізму та практику комуністичного руху. Комунізм як ідеологію не можна звести лише до ленінізму, він охоплює також троцькізм, сталінізм та багато інших напрямів.

У розвитку ідеології комунізму XX ст. можемо виділити чотири етапи. Перший етап – від початку століття і до 1924 p., коли пішов з життя Ленін. У цей час головний внесок у розвиток комунізму зробив Ленін як теоретичними працями, так і практичними діями, тому цей етап цілком закономірно називають "ленінізмом". Другий етап охоплює період 1924–1956 pp., коли на XX з'їзді КПРС Перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виступив з рефератом про культ особи Й. Сталіна. Внаслідок абсолютної домінації позиції Сталіна, передусім у інституційному форматі, всередині СРСР та в міжнародному комуністичному русі цей етап характеризується як "сталінізм". Третій етап – від XX з'їзду КПРС, який започаткував процес десталінізації, і до 1985 p., тобто до початку перебудови. Для цього етапу, окрім десталінізації, властивими були процеси розвитку ортодоксального/догматичного комунізму; саме в межах цього етапу розпочався процес декомунізації – відмови від багатьох класичних засад комуністичної ідеології, які вже не відповідали вимогам часу. Четвертий етап бере свій початок від процесу перебудови, який призвів до "падіння Берлінського муру", що стало символом краху реального соціалізму/комунізму, і триває до сьогодні. У цей період, на нашу думку, поширювалися три основні тенденції: перша – збереження і підтримання ортодоксального комунізму; друга – активна декомунізація і фактичний перехід на позиції соціал-демократії; третя – спроба поєднати деякі положення класичної комуністичної ідеології та засади ринкового розвитку економіки.

Наступний розвиток засад комуністичної ідеології в межах кожного етапу здійснювало багато дослідників, практиків, мислителів, передусім науковці Росії (Радянського Союзу) та інших країн світу. Якщо на першому і другому етапах, поряд з радянськими, домінували представники європейських країн, то на наступних етапах географія авторів суттєво розширилась. їхня частка і творчий доробок не завжди були сумірними, однак варто виділити головні положення, щоб уявити весь спектр комуністичної ідеології та особливості її еволюції.

Загальні риси, які були властиві різним варіантам комунізму, такі:

– керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії;

– суспільна власність на засоби виробництва;

– домінація трудящих класів у суспільстві;

1. Ленінський етап розвитку комунізму

Головні представники цього етапу – В. Ленін і Л. Троцький у Росії та К. Лібкнехт і Р. Люксембург у Німеччині.

Ленін (Ульянов ) Володимир Ілліч (1870–1924) – теоретик марксизму, засновник партії більшовиків у Росії, один з організаторів Жовтневої соціалістичної революції та СРСР, керівник правлячої партії й уряду РСФСР і СРСР. Самобутнім внеском у марксистську теорію є його ранні твори, зокрема "Розвиток капіталізму в Росії" (1899). Використовуючи тогочасні дані щодо Росії, Ленін окреслив стадії розвитку капіталізму, простежив зміни в різних галузях промисловості та становище основних суспільних верств населення. Він дійшов висновку, що наймана праця, а відповідно капіталістична експлуатація, вже тоді проникла в усі прошарки суспільства. На думку Леніна, лише пролетаріат можна було вважати революційним класом. Для цього йому треба було вийти за межі власних часткових економічних проблем і об'єднатися в політичну організацію національного рівня, здатну артикулювати інтереси всіх найманих працівників Росії.

У праці "Що робити?" (1902), продовжуючи попередні оцінки, Ленін констатував, що сутністю марксизму є класова боротьба пролетаріату. Для її організації, спрямування варто було створити політичну партію авангардного типу. Вона мала ґрунтуватись на засадах демократичного централізму, ідейно дотримуватись теорії марксизму, що давало змогу повною мірою відображати реальні інтереси пролетаріату. Завдання партії – залучати передових робітників, а згодом і експлуатовані маси до політичної діяльності/боротьби. Надалі Ленін розвинув вимоги щодо партії, зробив наголос на централізмі, дисципліні, дотриманні вимог внутрішньопартійної демократії.

До 1914 р. Ленін стверджував, що стан соціально-економічного розвитку Росії, зокрема залишки феодалізму, вимагали проведення передусім демократичних перетворень. З огляду на це робітнича партія мала стати авангардом демократичної революції у боротьбі проти землевласників та самодержавства. У цій боротьбі союзниками пролетаріату мали бути селяни, які працювали за наймом, а не буржуазія.

У праці "Імперіалізм як найвища стадія капіталізму" (1916) Ленін дійшов висновку, що новаторська і прогресивна роль капіталізму була результатом вільної конкуренції, ринку. Внаслідок переходу капіталізму до імперіалістичної стадії він набув монополістичних рис і почав перетворюватися на реакційну силу. Нерівномірний розвиток капіталістичних країн детермінував глобальне протистояння, війни за розподіл і перерозподіл світових ринків збуту. Тому капіталізм виконав свою історичну місію і створив об'єктивні умови для суспільних перетворень у світі.

Напередодні Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. у багатьох публікаціях Ленін вивчав питання інституційної організації суспільства після того, як пролетаріат візьме владу в свої руки. На його думку, соціалістичному етапу суспільного розвитку мав відповідати інститут громади у форматі рад, які засновувалися на засадах прямої демократії. Він обґрунтував необхідність руйнації інститутів старої держави і формування рад, які мали поєднувати повноваження законодавчих, виконавчих і судових органів. Однак реальна практика діяльності рад робітничих і селянських депутатів як державного інституту виявила багато проблем. Зокрема це стосувалося відданості справі боротьби з минулим ладом та побудови соціалізму. Оскільки окреслена спрямованість була властива лише членам комуністичної партії, то Ленін вважав, що партія мала перебрати на себе керівну і спрямовуючу роль, враховуючи контроль за урядом і всіма державними інститутами.

Особливе місце в творчій спадщині Леніна належить його теорії соціалістичної революції. Він вважав, що соціалістична революція не завершується із взяттям пролетаріатом на чолі з комуністичною партією влади у свої руки, а лише розпочинається. Тому його теорія досліджувала питання взяття влади пролетаріатом, перехідного періоду і завдань та дій, спрямованих на побудову соціалістичного суспільства. У цьому контексті важливого значення набувало вчення про диктатуру пролетаріату як форму держави перехідного періоду. Воно передбачало заперечення парламентської демократії як буржуазної та запровадження нового типу пролетарської демократії, що на практиці виявилось жорстокою диктатурою комуністичної партії щодо суспільства загалом (під час громадянської війни 1918– 1921 pp. у Росії поряд з "білим терором" був "червоний терор" ).

На підставі оцінок К. Маркса у праці "Держава і революція" (1917) Ленін визначив періодизацію комуністичної формації, яка мала складатися з перехідного періоду, першої фази – соціалізму та вищої фази – комунізму, простежив характерні риси та якісні індикатори кожного з цих етапів.

Наприкінці життя Ленін (уже важко хворий) спробував критично усвідомити процес побудови соціалізму в Росії та місце партійного апарату в ньому. Однак реального впливу на політичний процес і події в країні його погляди, викладені в останніх листах, уже не мали.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович (1879–1940) керівник Петербурзької Ради (1905), міністр закордонних справ, засновник Червоної Армії. В 1929 р. був висланий з СРСР, а у 1940 р. убитий радянським агентом у Мексиці.

Концептуально він мав радикальніші погляди, ніж Ленін. На його думку, Жовтнева соціалістична революція 1917 р. була результатом/продуктом збігу обставин, випадковістю, а не закономірністю. Троцький заперечував можливість мирного співіснування держав із різними суспільними системами; обстоював необхідність прискореної індустріалізації економіки країни за рахунок селян; виступав за подальше проведення політики "військового комунізму", запровадження військової моделі організації виробництва, враховуючи систему одержавлення профспілок; був категоричним противником політики НЕПу.

Троцький розробив концепцію перманентної революції (від лат. permaneo – "продовжуюсь", "залишаюсь"). Вперше сформулював її ще в 1905 р. у праці "Підсумки і перспективи". Він передбачив можливість соціалістичної революції в царській Росії, де капіталізм був ще слабким, без попереднього проведення буржуазно-демократичної революції, яка б мала подолати залишки феодалізму. У цьому випадку пролетаріат мав діяти самостійно, без союзників, у тім числі й селянства.

Теорія перманентної революції отримала подальший розвиток уже після Жовтневої революції. Троцький трактував її лише як перший етап, поштовх до соціалістичних революцій у країнах Європи, де капіталістичний розвиток створив усі необхідні умови, зокрема домінацію пролетаріату. Троцький був переконаний, що соціалістична революція в Росії не могла переможно завершитись з огляду на слабкість пролетаріату і домінацію в країні дрібнобуржуазних верств. Тому Росія потребувала допомоги країн Заходу, де мали відбутися соціалістичні революції, в подоланні своєї відсталості та в боротьбі з іншими непролетарськими класами. Лише за умови спільних дій можлива побудова соціалізму в Росії та інших країнах світу. Натомість перемогу соціалізму в одній окремо взятій країні він трактував як відхід від засад пролетарського інтернаціоналізму. Без допомоги інших країн у спільному соціалістичному будівництві СРСР мав перетворитися на державно-капіталістичну поліцейську державу. Саме тому Троцький активно виступав за "експорт революції" передусім до європейських країн. Він також вважав, що ця теорія була придатна для країн "зі запізнілим буржуазним розвитком", переважно колоніальних і напівколоніальних. На його думку, вирішення ними демократичних та національно-визвольних завдань можливе лише з допомогою диктатури пролетаріату, коли пролетаріат мав бути вождем нації й найперше селянських мас.

Перебуваючи в еміграції, Троцький видав у 1935 р. працю "Зраджена революція", яку присвятив аналізу радянського суспільства та розвитку СРСР після Жовтневої революції. Він доводив, що в країні сформувалося головне протиріччя між більшістю населення та державною бюрократією на чолі з Й. Сталінм, був переконаний, що треба провести політичну революцію, спрямовану проти бюрократії.

У 1938 р. був створений IV Інтернаціонал на противагу III Комуністичному Інтернаціоналу. Його програмним документом став маніфест "Агонія капіталізму і завдання IV Інтернаціоналу. Програма переходу" (1938). У ньому стверджувалось, що розвинуті капіталістичні країни повністю дозріли до соціалістичних революцій, їхня відсутність зумовлювалась опортуністичним характером керівництва комуністичних партій, які залежали від Кремля і особисто від Й. Сталіна. Також окреслювалась стратегія і тактика троцькістських організацій у зв'язку з майбутньою світовою війною, початок якої Троцький передбачав у найближчі роки.

За особистої участі Леніна в 1919 р. у Москві було проголошено про створення III Комінтерну. Він об'єднав комуністичні партії, що виникли в багатьох країнах світу під впливом Жовтневої соціалістичної революції. В Статуті, прийнятому на II конгресі Комінтерну в 1920 p., були зафіксовані вимоги до комуністичних партій – членів III Інтернаціоналу. Загалом вимог було 21; у науковій літературі вони відомі як "21 вимога Комінтерну". Серед них варто зазначити такі: кожна комуністична партія мала планомірно та систематично виключати з партії та залежних організацій і об'єднань реформістів та прихильників "центру", боротьбу проти цих політичних сил трактували як революційний обов'язок; відмова від дотримання буржуазної законності, що передбачало створення нелегальних структур; вимога активної пропагандистської роботи в армії, в тому числі нелегальної.

Недотримання таких вимог трактувалось як зрада революційного обов'язку і загрожувало виключенням з III Інтернаціоналу.

Аналогічне завдання було висунуто і до агітації та пропаганди на селі: всі партії мали ґрунтуватися на засадах "демократичного централізму", від них вимагалося запровадження дисципліни, подібної до військової; обов'язковою нормою мало бути проведення систематичних чисток особистого складу, оскільки апріорі передбачалося, що до партій будуть потрапляти дрібнобуржуазні елементи. На програмному рівні вимагали цілковитого розриву зі старими соціал-демократичними вимогами і запроваджували певний ідеологічний стандарт. Відповідно всі програми мали затверджуватися на Виконкомі у Москві. Кожна партія була зобов'язана називатися комуністичною; члени партії, які заперечували або ставили під сумнів положення, напрацьовані III Інтернаціоналом, мали бути виключені з партії. Отже, керівництво Радянського Союзу розглядало Комінтерн як єдину всесвітню комуністичну партію, що мала підпорядковуватися Виконкому та його Президії, якими керували лідери РКП(б)/ВКП(б). У такому форматі Комінтерн сприймало більшість країн світу.