Розвиток комунізму у світі

Значні зміни відбулися й у світовому комуністичному русі. У 80-ті роки XX ст. у міжнародному комуністичному русі можна виділити два основні напрями. Перший – ортодоксальний, йому була властива підтримка внутрішньої та зовнішньої політики КПРС. Серед європейських країн цього напряму дотримувалися Португальська й Грецька компартії та до певної міри ФКП. Другий – ліберальніший, реформістський, загальною ознакою якого став єврокомунізм. Він був властивий більшості західноєвропейських компартій. Розпад Радянського Союзу спровокував подальшу фрагментаризацію і послаблення комуністичного руху. В його складі після 90-х років ми можемо виділити чотири основні напрями.

1. Представники першого  напряму вважають, що розпад СРСР  і крах реального соціалізму  не мав жодного впливу на  їхню діяльність та ідеологічну  позицію. Вони і надалі дотримуються  класичних засад марксизму-ленінізму. Нині до цього напряму можна  віднести Комуністичну партію  Російської Федерації (відновлена  діяльність у 1993 р.) та Союз комуністичних  партій – КПРС (СКП–КПРС), що була  створена у 1993 р. як федерація  комуністичних партій на пострадянському  просторі, які проголосили себе  спадкоємцями КПРС. Головними цілями  на сучасному етапі визначено: захист прав і соціальних досягнень  трудящих; збереження та відновлення  втрачених засад соціалізму, забезпечення  розвитку суспільства соціалістичним  шляхом; відродження всебічних зв'язків  та дружби радянських народів  і відновлення на добровільній  основі їхнього державного союзу.

В європейських країнах до цієї групи можна зарахувати відносно невеликі маргінальні організації та об'єднання. Прикладом може слугувати Німецька комуністична партія, яка вважає себе спадкоємицею Комуністичної партії Німеччини і має незначний рівень підтримки в деяких містах країни.

2. Другу групу становлять  реформовані комуністичні партії, які визнають, що реальний соціалізм  занепав, але побудова соціалістичного  суспільства є цілком можливою  за умови повернення до правдивого  марксизму і творчого його  застосування. До представників  цього напряму належать комуністичні  партії Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Франції. Серед них найбільш відомою  є Партія комуністичного відродження, яка утворилася у 1991 р. внаслідок  розколу Італійської комуністичної  партії на дві частини. Партія  комуністичного відродження охоплювала  дві основні складові: комуністичну  та троцькістську (пізніше троцькісти  відокремилися). На загальних парламентських  виборах 2006 р. партія отримала 5,8 % голосів  та 7,4 % на виборах до сенату.

3. Третю групу становлять  колишні комуністичні партії, які  декларували кінець комунізму, відмову  від будь-якої комуністичної символіки. Програмно вони позиціонують  себе як "ліві" некомуні-стичні партії. До них можна віднести Партію демократичних "лівих" сил (друга частина, утворена на базі колишньої Італійської комуністичної партії), яка перейшла на засади соціал-демократії, в 1998 р. змінила назву на Партію "лівих" демократів, а в 2007 р. увійшла до складу новоствореної Демократичної партії. До представників цієї групи також належить Ліва партія Швеції (у 1921– 1967 pp. діяла під назвою Комуністична партія Швеції, протягом 1967–1990 pp. – Ліва партія-комуністи Швеції), Ліва партія Німеччини (до 1990 р. – Соціалістична єдина партія Німеччини, до 2005 р. – Партія демократичного соціалізму).

4. Окрему групу становлять  комуністичні партії Китаю, Куби  та Північної Кореї, які зберегли  за собою статус правлячих. Найбільшою  з-поміж них за всіма показниками  є Компартія Китаю (в 2008 р. вона  налічувала 72 млн членів). Значний вплив на трансформацію маоїзму в цій партії мав фактичний наступник Мао – Ден Сяопін (1904–1997). У 1977 р. він анулював наслідки "Культурної революції" і розпочав кампанію "Пекінська весна", під час якої було дозволено відкрито критикувати не лише "Культурну революцію", а й класову систему загалом. У 1982 р. ЦК КПК видав документ "Про деякі історичні питання з часів утворення КПК", де було віддано шану Мао як засновникові держави, революціонерові, військовокомандувачу й водночас критикувалися прорахунки, що мали місце в Китаї за його правління (хоча відповідальність була покладена не на нього).

Ден Сяопін проголосив програму чотирьох модернізацій в оборонній промисловості, сільському господарстві, науці та промисловості, які мали призвести до встановлення "соціалістичної ринкової економіки". Загальним завданням визнавалося будівництво соціалізму з китайською специфікою, а питання ідеологічної чистоти були другорядними. Він дотримувався чіткої позиції щодо збереження за КПК керівної ролі в китайському суспільстві. Це яскраво виявилося під час подій на площі Тяньаньминь у квітні 1989 p., коли акції протесту студентської молоді брутально придушила армія (за різними даними тоді загинуло від 400 до 2600 осіб).

Нині КПК і надалі декларує свою головну мету – побудову комуністичного ладу, відданість ідеям марксизму-ленінізму, вченню Мао Цзедуна та Ден Сяопіна. Генеральний секретар ЦК КПК з 2003 р. Ху Цзиньтао (нар. 1942) хоча і дозволив вступати до КПК приватним підприємцям, усе ж залишається прихильником "соціалістичної демократії", яка не передбачає поділу влад і вільних виборів. XVII з'їзд КПК у 2007 р. підтвердив актуальність концепції "наукового розвитку" та необхідність побудови "соціалістичного гармонійного суспільства". Науковий розвиток передбачає поєднання швидкого економічного зростання з якісним розвитком, що охоплює: перехід від екстенсивної до інтенсивної моделі економічного розвитку, врахування екологічних цілей, забезпечення збалансованого розвитку міста і села, подолання суттєвого відставання соціальної сфери від досягнутого рівня економіки, впровадження справедливішого та максимально широкого розподілу в суспільстві позитивних результатів реформ. Друга концепція передбачає пошук оптимального балансу між завданнями демократизації управління суспільством і підтримкою суспільно-політичної стабільності та законності за збереження політичної влади КПК.

Зазначимо також і збереження радикального напряму, який уособлює президент Венесуели Уго Чавес (нар. 1954). Його поглядам властивий антиамериканізм та антиімперіалізм. Своїм особистим і національним завданням вважає побудову "соціалізму XXI сторіччя". З цією метою він виступив за створення на базі "лівих" сил єдиної партії "Об'єднана соціалістична партія Венесуели" і передбачив запровадження однопартійної системи, подібно до Куби, де зазначена партія мала би стати партією влади. Уго Чавес наголошує на необхідності переглянути конституцію країни в напрямі посилення відповідності завданням побудови соціалізму, зокрема пропонує скасувати обмеження терміну президентських повноважень; активно декларує необхідність націоналізації економіки. На міжнародній арені він підтримує публічно і фінансово всі антиамериканські сили, в тім числі й партизанів у сусідніх з Венесуелою країнах.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВОК

Отже, політична ідеологія комунізму протягом XX ст. пройшла значний шлях розвитку. Виступаючи на початку століття як найрадикальніша "ліва" ідеологія, вона після перемоги Жовтневої соціалістичної революції в Росії поступово перетворилася на різновид консервативних ідеологій, обмежуючи зміни і вимагаючи ідеологічної тотожності. Комуністична ідея мала значну кількість прихильників не лише в Радянському Союзі. В демократичних країнах Європи ідеї комунізму виявили свою закостенілість і невідповідність вимогам демократії. Наприкінці XX – на початку XXI ст. комунізм поступово, внаслідок тривалого періоду ортодоксальності, перестав відповідати на актуальні виклики і зійшов на маргінес політичних ідеологій. Серед "лівих" ідеологій домінуючу позицію посіла соціал-демократія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович Економічна історія. Курс лекцій – Київ, 2005.

2. Багалій Д. Історія Слобідської України – Харків, 1991.

3. Борисенко В. Курс української  історії. З найдавніших часів  до ХХ ст. – Київ, 1996.

4. Міжнародні економічні  відносини: Історія міжнародних  відносин. Підручник / За ред. А. Філліпенка – Київ,1992.

5. Світове господарство  і союзна економіка: шанси і  ілюзії – М.,1990.

6. Черкашина – Економічна історія – 2003.

7. Тимочко, Пучко – Економічна  історія – 2000.

8. Цубок, Лек – Економічна історія – 2006.