Походження украинского народу

Походження українського народу

Історична наука остаточно  ще не з'ясувала багато питань щодо походження українського народу. Адже щоб людському колективу сформуватися у таку історичну спільність, як народ, минають століття, протягом яких відшліфовується його самобутність. Насамперед потрібне тривале співіснування  на разом освоєній території. Отже, повинна виконуватися спільна дія, спрямована на своє утвердження, у результаті якої створюються матеріально-господарські, культурні, духовні цінності й водночас формується психологічна усвідомленість необхідності спільного буття.

При цьому вагомим фактором соціальної єдності будь-якого людського  колективу є мова. Можливість порозумітися між собою за допомогою мовлення найповніше формує соціально-психологічну згуртованість, довіру, особливо на ранній стадії, і врешті — це основа людського  прогресу, коли у найдосконалішій  формі можна передати будь-яку  інформацію.

У процесі формування і  становлення української нації, як і інших націй світу, мова відігравала  мобілізуючу роль. Умови для фізичного  життя можна було здобути на іншій  території, можна пристосуватися до іншого ландшафту і навколишньої дійсності, але усе це здійснювалося  у гурті, члени якого мали можливість спілкуватися між собою. Первісні людські  колективи вели кочовий чи напівкочовий спосіб життя, долаючи великі відстані, пристосовуючись до різних кліматичних  умов, використовуючи набуті, хай ще примітивні, навички добувати їжу, господарчо освоювали територію. У цих умовах мовлене один до одного зрозуміле, рідне слово згуртовувало людей.

Засобом мовлення творився первісний пласт народної духовності, який згодом виявився у піснях, обрядах, прислів'ях, примовках, заклинаннях, благаннях  тощо. Усе духовне надбання було тісно пов'язане з господарською  діяльністю, захистом свого місця  поселення і виступало характерною  ознакою існуючого способу життя.

Другим важливим чинником була традиційна побутова культура, специфічність якої виявлялася в особливостях зведення житла, пошиття одягу, приготування їжі, виготовлення знарядь праці, вирощування хліба, утримання худоби тощо. Враховуючи органічність, взаємопов'язаність духовної і матеріальної культур, формувалось своєрідне культурне середовище в історичному процесі становлення українського народу.

Здобуті духовні цінності викликали почуття відповідальності за їх збереження, прояв патріотизму, усвідомлення своєї самобутності. Набуті господарські навички, знаряддя праці, виготовлені у певному людському  згромадженні, забезпечували можливість існувати; колективне виконання обрядово-ритуальних дій, ворожінь, заклинань створювало атмосферу непізнаваності цих явищ, а отже, певну смиренність і  підкорюваність. А це, у свою чергу, ще більше об'єднувало людей. Практичні мотиви гуртової спільності переростали у самоусвідомлення своєї історичної долі як одного з компонентів у формуванні етнічної спільності — українського народу.

Згуртування людського колективу  здійснювалося на стадії постійних  переміщень, міграцій. Проте самоусвідомлення себе як своєрідної людської спільноти  відбувалося в умовах стаціонарного  заселення певної території, де протягом століть формувалися культурні  цінності. Таким чином, спільна територія  стає ще одним фактором виникнення народу.

Отже, народ як історично  сформована спільність людей характеризується стабільними ознаками мови, культури, психічного складу, стійкими міжпоколінними зв'язками, а також усвідомленням свого спільного походження, визнанням самоназви етносу та історичної долі, у значній мірі пов'язаної із заселенням і освоєнням певної території. Як уже зазначалося, поняття «народ» за своїм змістом відповідає широковживаному в літературі поняттю «етнос». Тому коли йдеться про походження того чи іншого народу, використовуємо науковий термін «етногенез», що дослівно перекладається українською мовою як «походження народу» («ethnos» — народ і «genesis» — походження). Отже, етногенез — це сукупність історичних, соціально-культурних явищ і процесів, які спричинилися до утворення етносу. Історичний процес формування українського народу має декілька етапів. Одним з них є кровноспоріднене об'єднання, яке прийнято називати словом рід. Саме на цій стадії виникає головний компонент складніших колективних утворень — спільна мова як засіб порозуміння між людьми. Спорідненість родів за мовою, господарською діяльністю, певними культурними елементами гуртує їх у більші за чисельністю об'єднання — у племена. Ця форма суспільної організації на шляху становлення народу є принципово важливою, оскільки у середовищі існування племен відбувається активне творення спорідненої культури, виробничих навичок, усвідомлюються дії щодо збереження себе і своїх набутків, духовна і психологічна близькість.

Вважається, що об'єднання  людей у племена почалося майже  одночасно з виникненням родів. Рід як соціальна одиниця в  умовах кам'яного віку не був спроможний забезпечити свою безпеку і можливість існувати. Згуртованість родів полегшувала  і покращувала їхній спосіб життя. Родова організація співжиття довший час залишалася основною ланкою племінного суспільного устрою. Однак сьогодні історична наука не має достатньо  відомостей, щоб точно окреслити  територію зародження родів, які  стали основою формування слов'янських  племен.

Територію України впродовж кількох тисячоліть заселяли послідовно одні за одними різні племена. Витіснені  з обжитих місць під дією різних обставин (для пошуку нових багатих  на поживу місць, у результаті збройного  нападу тощо), племена залишали після  себе деякі наслідки своєї діяльності, здебільшого побуту, господарських  занять: знаряддя праці, житло, вироби з кераміки тощо. За пізнаними пам'ятками матеріальної культури, їх сукупністю і характерними рисами визначають археологічну культуру. Племена давніх археологічних культур опосередковано причетні до генезису українського народу — як такі, що постійно підтримували життєдіяльність на наших теренах, і від яких успадковувались наступними племенами господарські та культурні досягнення. У таких випадках, коли у спадок наступним племенам-поселенцям залишаються культурні набутки господарської діяльності, побуту тощо, маємо підставу говорити про культурогенез. Культурогенез доповнює етногенез, коли йдеться про походження окремих явищ народної культури, властивих певному етносу.

Найвідомішою і добре  вивченою культурою IV—III тис. до н. є. була трипільська культура. Її створили, на думку вчених, місцеві племена неолітичної доби та прийшлі з Балканського півострова. Трипільці, розселившись на більшій частині Правобережжя України, були першими і найдавнішими хліборобами на наших землях. Вони вирощували практично всі зернові й садово-городні культури, які й сьогодні культивуються в Україні. Було також повністю сформовано стадо свійських тварин.

Найяскравішими культурами ранньозалізного часу були скіфська та сарматська,а їх носії визначали характер етнокультурної історії великих територій. На теренах між Дністром, Західним Бугом та Дніпром виникають найдавніші племінні союзи та ранні держави. Наймогутніші з них — Скіфія, Кіммерія, античні держави Північного Причорномор'я. Населення України цієї доби чітко поділяється на дві групи: напівкочове, що заселяло степ, та скотарсько-хліборобське — у лісостеповій та лісовій зонах. Тісні взаємозв'язки між скотарсько-хліборобськими осілими та кочовими племенами, між різними культурними групами Лісостепу спричинилися до взаємовпливів процесів злиття. Однак етнічна приналежність носіїв культур ранньозалізного часу поки що однозначно не вирішена.

Великий вплив на культурний розвиток племен України, починаючи  з VII ст. до н. є., мали античні міста  Північного Причорномор'я, зокрема  Tip — у гирлі Дністра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія — у гирлі Дніпра (тепер с. Покутіно), Пантікапей (сучасне м. Керч) та ін. Антична колонізація принесла на територію України основні досягнення грецької цивілізації у всіх сферах людської діяльності: економічній, соціальній, культурній. Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасного природного середовища, звичаїв, побуту місцевих племен, з'явилися грошова та вагова системи. Письмо греків Північного Причорномор'я стало зразком для створення сучасних писемних систем світу.

Найбільший інтерес для  нас становить І ст. н. є. — період, безпосередньо пов'язаний з історією східного слов'янства, багатовіковий  розвиток якого спричинився до формування українського народу. На рубежі ери, як вважають дослідники, завершився період формування праслов'янських племен. VI ст. н. є. римські історики Пліній Старший, Таціт, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венедів». З цього часу і починається відлік власне слов'янської історії, хоча її витоки губляться, як зазначалося вище, в культурах доби бронзи та ранньозалізного часу. Згідно з сучасною концепцією, запропонованою українськими вченими-славістами, процес формування слов'янського етносу до III—II ст. до н. є. відбувався, головним чином, у Повісленні, охоплюючи також територію Волині. З виникненням зарубинецької культури, засновниками якої були прийшлі праслов'янські, а можливо, праслов'янсько-балтські племена та місцеві жителі, центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра. 

Зарубинецька культура (II ст. дон. є. — І ст. н. є.) охоплювала східний регіон давньослов'янського масиву в басейнах середньої і  верхньої течій Дніпра, Прип'яті, Південного Побужжя. Територія, зайнята зарубинецькими пам'ятками, за підрахунками вчених, становила  близько 500 км2. На той час сусідами слов'ян на півдні були сармати, на сході  й півночі — балтські племена, на заході — германці.

Наприкінці І ст. н. є. більшість  зарубинецьких племен Подніпров'я  опинилася в зоні експансії сарматів, що призвело до розпаду даної етнокультурної слов'янської спільноти. Ця подія  порушила економічну і політичну  стабільність на території України. Основна маса зарубинців відійшла на північний схід у Верхнє Подністров'я та Подесення, витіснивши з цих земель балтів і частково асимілювавши їх.

Центр слов'янського розвитку в І—II ст. н. є. переноситься в західні  області сучасної України, які не постраждали від сарматської  експансії. Тут викристалізовується  так звана зубрицька культура. Носіїв цієї культури, відповідно до писемних джерел, слід ідентифікувати з давньослов'янськими племенами венедів. Східну частину венедського масиву становили групи населення Подніпров'я та Подесення. Отже, якщо венеди західного регіону в процесі свого культурного розвитку «поглинули» у той час якусь частину дакійського та германського етносів, то східні слов'яни увібрали в себе значний балтський та сарматський культурний компонент.

У II ст. н. є. етнокультурна  та політична ситуація на теренах  України знову стабілізується. Слов'янські племена, значно розширивши територію  проживання, відроджують традиційні види ремесел, хліборобство, виникають  потужні металургійні центри. З римських провінцій запозичуються більш  ефективні знаряддя праці (залізний наральник, жорна, токарний верстат  тощо) та методи землеобробітку. Археологічні джерела фіксують тісний і наростаючий культурний зв'язок між слов'янськими групами, що населяли Волинь, Подністров'я, Подніпров'я, поступову уніфікацію їх матеріальної та духовної культур. Це, очевидно, свідчить про економічну і політичну консолідацію слов'янських племен венедів між Дністром і Дніпром, формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці. Економічне піднесення слов'ян підтверджується знахідками величезної кількості римських монет, розширенням гончарного, скляного, товарних ремесел. Формується нова, яскрава і самобутня слов'янська культура.

Цей важливий в історичному  розвитку слов'ян процес був різко  перерваний вторгненням з північно-західних регіонів сучасної Польщі германських  завойовників, ядро яких складали войовничі  й добре організовані племена  готів. У II ст. н. є. готи поневолили прилеглі до України землі Мазовії та Підляшшя, винищивши значну частину місцевого населення, і в останній чверті II ст. вирушили на Волинь. Жах, який, мабуть, випереджував рух германців, примусив волинських слов'ян полишити свої домівки. Вони перемістилися у Подністров'я, де поселилися серед спорідненого населення, а також частково у Середнє Подніпров'я, де взяли участь у формуванні нової, так званої київської культури. Сліди германців губляться в районі Малого Полісся — болотистої місцевості, що відокремлює Волинь від Поділля. Ймовірно, численні слов'янські племена Подністров'я зуміли зупинити просування готів на південь. Ті змушені були повернути на схід, до Південного Побужжя, зайнявши його до кінця II ст.

Таким чином, готи ніби розрізали  єдиний слов'янський масив на дві  половини з центром у Подністров'ї, де з середини III ст. формується своєрідна  слов'янська культура черняхівського типу, і Подесенні, в якому слов'яни створили київську культуру. Решта території перебувала до кінця III ст. під гнітом германців, які, підкоривши слов'янське та інше населення, узяли під свій контроль торгівлю з Римом, стали каталізатором формування черняхівської культури — однієї з найбільш яскравих у давній історії України.

У середовищі черняхівської  культури мали місце значні процеси  інтеграції різних етнокультурних груп. Про це свідчить різноманітність  поховальних звичаїв, прийомів житлобудівництва, коріння яких сягають попередніх культур, у тому числі й слов'янських. Але ці процеси не завершилися  створенням якоїсь нової етнокультурної спільності. Вони були зупинені розпадом черняхівської культури, причиною якого  став розгром готів кочовими племенами  гунів, об'єднаними зі слов'янами.

Початок формування слов'янських  культур припадає на другу половину V ст. Тоді в історії Європи відбувалися  важливі політичні та етнічні  зрушення, пов'язані з остаточним розгромом готського об'єднання, розпадом західноримської імперії, активним виступом слов'ян проти Візантії. У слов'ян завершується розпад первіснообщинного ладу і починається розвиток соціально-класових відносин у їх початковій формі — військової демократії. Тоді складаються великі міжплемінні союзи слов'ян. Саме таким були антське та склавинське об'єднання. Як відомо, Михайло Грушевський, досліджуючи початки слов'янства, висловив думку, що антів треба розглядати як пращурів українського народу.

Один з перших союзів племен, що міг сформуватися ще в IV ст. у боротьбі з готами і проіснував до VII ст., називався  дулібським. Літописець згадує його у зв'язку з нападом аварів за часів імператора Іраклія (610- 614 pp.): «...си же обри соєваху на славенах і примучиша дулеби сущая словени и насилье творяху женам дулебським?» Дуліби, а за ними волиняни і бужани, займали території Волині й Поділля.

На території Східної  Волині мешкало плем'я древлян. Головним їх містом був Іскоростень. Його спалила княгиня Ольга, знищивши майже всіх мешканців за вбивство древлянами її чоловіка — князя Ігоря. На схід від древлян простягалися землі одного з найбільших східнослов'янських союзів — полян. Центром полян — «мужей мудрих и смишленних», як пише літописець, був Київ, який пізніше став столицею усієї Давньоруської держави.

Південну околицю східнослов'янських  земель займали племена уличів і тиверців, що жили у Південному Побужжі та Подністров'ї. Численний племінний союз, що розпався під тиском аварів, становили хорвати, землі яких обіймали Прикарпаття.