Походження украинского народу

На Лівобережжі Дніпра мешкали сіверяни. На північ від древлян, між Прип'яттю і Двиною, побутували дреговичі («дрегва» — болото), а в басейні Дніпра і Сожа — радимичі та в'ятичі, ще північніше — кривичі. Найпівнічнішою групою слов'янських племен були ільменські слов'яни, що жили над озером Ільмень.

Більшість перелічених племен стали основою, на якій на рубежі VIII—IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося державне утворення «Руська земля». Воно перебувало на вищому рівні політичної організації порівняно із союзами  племен, об'єднавши їх в одне ціле. Бурхливе зростання міст, розвиток хліборобства, різноманітних ремесел, активна торгівля з Візантією, арабськими країнами та Європою, військові походи руських князів сприятливо впливали на формування давньоруського народу.

Київська Русь була однією з найбільших і наймогутніших  держав середньовічної Європи. Займаючи величезну територію від Чорного  моря до Льодовитого океану, від  Карпат до Волги, Русь відігравала роль з'єднувальної ланки між західноєвропейським  та східним світом. Давньоруський  період в історії України був  часом її розквіту та єдності, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії. Численні міста стали осередками високорозвиненої матеріальної та духовної культур, зокрема літератури, монументальної архітектури, живопису. Підтримуючи  тісні й різноманітні зв'язки з  країнами Західної Європи, Закавказзя та Середньої Азії, Київська Русь не залишалася сторонь від загальносвітового процесу розвитку. Прямим спадкоємцем культурних надбань Київської Русі став український народ, початок формування якого сягає періоду існування міцних слов'янських союзів племен.

Чимало дискусій точиться стосовно етнічної приналежності Київської  Русі. Радянська історична наука, а ще до того російська офіційна, привчили нас думати, що Київська Русь була колискою трьох братніх східнослов'янських  народів — українського, російського, білоруського. Це подавалося як аксіома. Апологетів концепції «колиски» не хвилювала складність процесу народотворення, певні закономірності у ньому. Замовчувались або спотворювались наукові версії відомих істориків XVIII — початку XX ст. щодо самостійного розвитку кожного із східнослов'янських народів, зокрема українського, про що свідчать записи літописців, археологічні, антропологічні, лінгвістичні та етнографічні матеріали.

Усе було спрямоване на несхитність  політично вигідної для російських правителів псевдонаукової моделі походження, насамперед, російського народу як основного спадкоємця історії і  культури давньоруського народу. Отже, було створено культ могутнього і  майже вічного народу. Правителям Московської, а згодом Російської імперії  необхідна була солідна політико-історична  база своєї історичної зверхності. Монархічні ідеї обґрунтовували придворні  історики російських царів Татіщев, Карамзин та інші, які трактували історію українського народу у контексті історії російського народу — «спадкоємця» усіх надбань Київської Русі.

Уже в той час з'явилися  серйозні наукові докази, які по суті спростовували офіційні концепції  дворянської історіографії. На початку XIX ст. український історик Опанас Шафонський у своїй праці «Чернігівського  намісництва топографічний опис»  чи не вперше сміливо заявляє про  те, що малоросійський народ є найстаршим серед інших східнослов'янських  народів.

Слушним було твердження іншого українського дослідника — Миколи Маркевича, викладене в його праці  «Історія Малоросії»: малоруський народ  походить від іншої групи племен, аніж великоросійський.

Чимало уваги присвятив  питанню етногенезу Микола Костомаров. Праця «Дві руські народності» ґрунтовно  розкриває весь спектр питань, пов'язаних з походженням українського і  російського народів. Великого значення Костомаров надавав природному фактору, під впливом якого формується відповідний характер. Учений визнавав східнослов'янську етнокультурну спільність обидвох народів, але відмінність між ними відносив ще у докиївські часи. Український народ бере свій початок ще з VI ст. н. є., а з розпадом Київської Русі відбулось чітке розмежування українців і росіян, про що свідчать дані лінгвістики, фольклору, народної культури тощо. Костомаров надає великого значення особливостям душі як принциповій основі формування українського народу і нації.

Завершеного вигляду набула етногенетична концепція походження українського народу в історичних працях Михайла Грушевського. Вагомим у його методології є те, що вчений з'ясував насамперед закономірності становлення етносоціальних спільностей різних рівнів, у тому числі і народу. Він рішуче відкидає твердження деяких учених, що український народ, його історія починається з XIV—XV ст. А до того часу, мовляв, існувала якась загальноруська народність.

Грушевський вважав, що кожен  народ має свою історію. Українці ведуть свій початок від антського  союзу племен; у добу Київської  Русі стають українською народністю. «Київська держава, право, культура була утвором одної народності —  українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської», — дійшов висновку академік Грушевський.

Погоджуючись з тим, що «найголовніші діалектні групи  у слов'ян ведуть свій початок, без  сумніву, з праслов'янської епохи», дослідник запевняє нас, що давньоруські (зокрема південноруські) пам'ятки писані вже українською мовою. Отже, Грушевський ототожнював Київську Русь з українським етносом, не відкидаючи історичної причетності до неї російської і білоруської народностей як самостійних складових слов'янства.

Насправді, до творення народів  не можна підходити суто механічно, базуючись лишень на декларативних  твердженнях. Виголошення того, що Київська Русь була колискою трьох східнослов'янських  народів, не вирішує суті справи, не ґрунтується на певних історичних закономірностях  і не відповідає логіці процесу народотворення. Кожен народ мусить мати не тільки культурні, а насамперед генетичні витоки, що є запорукою людської спільноти.

Утворення Давньоруської  держави не привело до остаточного  формування українського (руського) етносу. Родоплемінна самосвідомість і самоназва  зберігалися ще тривалий час. Фактор існування держави тільки прискорив  консолідаційний процес поміж племенами і переосмислення їх у ширшому етнокультурному масштабі — цілого народу. Київська держава склалася, більш ймовірно, не в результаті мирного об'єднання усіх східнослов'янських племен, а як наслідок силового приєднання до одного з них, як ініціатора такого об'єднання, — племені полян.

Разом з полянами-русами (росами) основу Руської держави становили близькі за походженням племена, які усвідомлювали себе причетними до створених уже господарських і культурних надбань, володіли спільною мовою і освоїли певну територію. Вони ж і склали основу руського (давньоруського) народу, самоназва якого прижилася не одразу. Етнонім (назва народу) «руський», «русич» охопив здебільшого ту частину Руської держави», яку заселяли споріднені племена полян, древлян, волинян, сіверян, дулібів, тиверців, хорватів (білих хорватів), уличів.

Утвердження самоназви держави  і народу тривало довго, але вже  у часи розквіту Київської Русі, що припав на XI — першу половину XII ст., племінні самоназви відійшли на другий план. Разом з тим північні східнослов'янські племена ільменських  слов'ян, кривичів зберегли свою племінну назву, а згодом перейменувалися  самоназвою свого нового племінного об'єднання — Новогородська земля на «новгородці», паралельно з етнонімом «русичі». Аналогічна ситуація простежується і у західних племен східнослов'янського масиву, які після розпаду Давньоруської держави активно формували білоруський етнос. Це свідчить про те, що ще у докиївські часи серед різних груп східнослов'янських племен виявлялися своєрідні етнокультурні риси, які стали основою майбутніх народів — українців, росіян, білорусів.

Тільки-но центральна влада  у Київській державі наприкінці XII ст. ослабла, одразу ж з'явилися  сепаратистські тенденції удільних князівств. Одночасно почалося групування

князівств-племен за етногенетичною, етнокультурною ознакою. Навала татаро-монгольських полчищ прискорила цей процес.

Таким чином, можемо констатувати, що уже в Руській державі сформувались усі ознаки існування українського народу: самоназва як етнополітонім (назва держави) «Русь», етноніми «русич», «руський», культурна і психологічна спорідненість центральноруського етнокультурного масиву, достатньо органічно поєднані господарські зв'язки на уже віддавна освоєній території. Слід звернути увагу на сильні етнічні імпульси русичів-українців, що склалися ще на родоплемінній стадії і зміцніли у часи Київської Русі, не піддалися асиміляції у лихоліття української бездержавності. Формуванню нації як специфічного стану згромадження людей притаманні відповідні стадії становлення: плем'я, народ, надія. В основу кожної з них покладено одні й ті ж компоненти: самоусвідомлення себе як певної спільноти, сприйняття своєї самоназви, загальна спільність культури, віровизнання, психологічна спорідненість, господарсько-виробничі зв'язки і обжита, освоєна територія (етнічна територія). Перехід від племені до нації можна образно порівняти з процесом формування людини: родоплемінна стадія — це дитячий вік, стадія становлення народу — юність, а стадія існування нації — зрілість.

Еволюція історичних форм спільності людей від племені  до нації відбувалась у результаті поглиблення суті кожного з компонентів  цього об'єднання. Згуртування споріднених  племен у державу істотно змінює і психологічні настанови щодо самоусвідомлення і самоназви. З'являється така людська  спільність, як народ, яка цілком вбирає в себе набуту усвідомленість рівня  племені. Під час цього переходу значно змінюється усталений спосіб життя: розширюється територія проживання, людська спільнота зростає кількісно, формується зовсім нова мета існування  тощо. Історична еволюція від народу до нації відбувається шляхом удосконалення  всіх сфер життя. Скажімо, розширюються завдання у політичній та соціальній сферах; відбувається процес етнопсихологічної  і етнокультурної кристалізації, коли чітко усвідомлюється цінність свого, відмінного від чужого, сусіднього, виробляється оцінкова шкала власної спадщини, як духовної, так і матеріальної. Спостерігається посилення внутрішньої консолідації через усвідомлення своєї історичної територіальної господарської спільності.

Принципово вагомим фактором етногенезу є стабільне освоєння певної території. Як відомо, фактор ландшафту, клімату істотно впливає на характер людини, людської спільності взагалі. Якщо певний людський колектив спадково, з покоління у покоління, тривалий час (кілька століть, а може й тисячоліття) проживав у певних ландшафтно-кліматичних умовах, то формується відповідний, злагоджений з даним природним середовищем, характер людини. Археологічні, антропологічні дані, лінгвістичні матеріали дають підставу стверджувати про переважання у заселенні України впродовж принаймні двох тисячоліть певної групи племен. Першими з них, назва яких відома з історичних джерел, були кімерійці (1500—1000 pp. до н. є.). Отже, територія, споконвіку заселена певним етносом, називається етнічною територією. Загалом етнічна територія — це складне історико-культурне утворення.

Особливості мови, культури, самосвідомості, господарських зв'язків  формують не тільки етнос, а й етнічну  територію як географічний простір  проживання і діяльності певного  етносу. Власне територія як фізичний вимір знеособлена, однак з її освоєнням з'являються результати діяльності того чи іншого народу. Здебільшого  це пам'ятки матеріальної культури, виробничої і побутової сфери, які відбивають особливості етнічної культури. Потрапивши у Францію, Італію, Іспанію чи Японію, за пам'ятками зодчества зовсім не важко  визначити територію перебування. Одночасно і природні пам'ятки —  водоспади, печери, озера, ріки тощо персоніфікуються з відповідним етносом. Етнічну  українську територію пізнають, наприклад, за Дніпром, багатством українського чорнозему, своєрідним природним ландшафтом Полісся, Карпат тощо.

У процесі становлення  української нації етнічна територія  дещо міняла своє окреслення. Звісно, що у різні історичні епохи загальна площа і кордони зазнавали  змін у напрямку відчуження цілих  масивів від етнічного ядра. Достовірно відомо одне: теперішня територія  Української держави ще з докиївсько - руських часів була оперативним простором колонізаційної дії племен, які склали історичну основу української нації.

Як відомо, консолідація народу відбувалась через мову. Схематично наближення діалектів до єдиної розмовної  мови можна викласти так. Спочатку існували племінні мови-говірки, які з утворенням Київської держави почали формуватись  у загальнонародну українську мову, яку називають давньоруською. Активне  спілкування мешканців усіх регіонів етнічної території стало однією з умов вироблення і вдосконалення  загальнонародної мовленєвої культури. Згодом на народній базі витворився нормативний літературний рівень української мови.

Самосвідомість передбачає появу назви чи самоназви людського  згромадження як основного компонента у процесі становлення народу. У сприйнятті назви народу виявляється  психологічна сумісність, родинна згуртованість, визнання єдиного пращура. Бо ж не може бути вищого судді, ніж сама людина. Вона почуває себе українцем, тобто  у такий спосіб свідомо ідентифікує  себе з усім, що створив цей народ  упродовж усієї попередньої історії. Це не що інше, як глибинна внутрішня  настанова усвідомленої поведінки. Будь-яка штучність, агресивність у  напрямку зміни самосвідомості чи визнанні самоназви народу зазнає невдачі, не має майбутнього. Нам відоме намагання більшовицьких безбатченків створити певну спільність людей під назвою «радянський народ», штучно об'єднуючи сотні історично сформованих народів зі своєю самобутньою культурою, історією. Позбавлення людини змоги визнавати себе частиною усвідомленого і визнаного народу неминуче призводить до особистісного невдоволення і суспільного конфлікту, адже це стосується особистісної і національної гідності.

Цікава психологічна трансформація  сталася з назвами «Україна», «українець». Повернувшись до родоплемінного рівня, об'єднання людського колективу, усвідомлення самоназви було локалізоване межами родоплемінного буття. Емоційно загострено сприймалася не стільки  назва племені, скільки приналежність  до певного колективу, який здатний  був вистояти і вижити у складних умовах. Тобто важливими були соціальні  й господарські мотиви.

При консолідації і гуртуванні близькоспоріднених племен у державне об'єднання Русь, яке приймає самоназву  одного з племен (полян-русів), виникло двоїсте почуття і, можливо, ностальгія за племінною самоназвою. Тому протягом певного періоду одночасно існували локальні родоплемінні назви (скажімо, древляни, поляни, волиняни тощо) і етнонім «русич», «руський».