Походження украинского народу

Нам важко судити про глибину  сприйняття загальнодержавної назви  «Русь» і «русичі», «руські» як найменування народу. Але писемні матеріали  того часу зосереджують увагу саме на цих назвах. Не виключено, що політичні  успіхи Володимира, продовжені Ярославом  Мудрим, мали психологічну настанову  на сприйняття етноніма «русич». Адже з розпадом Київської Русі етнонім  «русич», «руський» закріплюється  за населенням Подніпров'я, Полісся, Подністров'я, Прикарпаття і Закарпаття.

Північні східнослов'янські племена об'єднувалися у Володимиро-Суздальське, Московське князівства, Новгородську і Псковську землі та інші утворення, іменуючи себе здебільшого «суздальцями», «московитянами», «псковичами» тощо. На базі цих князівств виникло Велике князівство Московське, а його мешканці почали називати себе «москвитянами», «московитянами». Тільки у XVII ст. Московська держава набула офіційної назви — Російська держава, політично скомбінувавши свій зв'язок з Київською Руссю, підкоригувавши слово «Русь» на «Россию».

Відомий український дослідник  Юрій Венелін (Гуца) доводив, що право називатися Руссю все-таки у першу чергу належить Україні.

Етнонім «руський», «русич», «русин» залишався за українським  народом аж до XIX — початку XX ст., хоч паралельно, починаючи з XII ст., побутував інший етнонім —  «українець». Особливо живучим був  етнонім «русин» у Галичині, на Закарпатті, Північній Буковині, що зумовлено певними політичними  обставинами. Ні поляки, ні угорці, ні румуни, ні словаки не хотіли визнавати нас частиною уже сформованої Української нації, а, зумисне дроблячи її, протиставляли одні регіони України іншим — навіть у назві. Така політика завойовників.

Москвофільський pyх, що існував на Закарпатті і в Галичині у другій половині ХIX — на початку XX ст., усіляко намагався підкреслити не українське, а російське або якесь інше походження мешканців цієї частини етнічної української території. Починаючи із XVII ст., Московія замість етнополітонімів «Русь» чи «Україна» намагалася утвердити зневажливу назву «Малоросія», «Мала Росія», коли після безславної Переяславської ради 1654 р. значна частина України була приєднана до Московської держави. Російський цар у 1662 р. створив Малоросійський приказ для управління підкореною Україною.

Однак термін «Мала Русь»  в Україні з'явився ще в XIV ст. і  стосувався галицько-волинських земель. Князь Юрій II в одній із своїх  грамот, виданій 1335 p., проголосив, що він  — «князь усієї Малої Русі», що мало означати політичну спадкоємність  Великої Русі з центром у Києві, яка на той час уже розпалась.

Зневажлива назва «малорос», «малоросіянин» не була сприйнята українським  народом. Шовіністична спроба утвердити  її виявилась безуспішною. Не прижилася  й ще одна епізодична назва частини  українського народу Середнього Подніпров'я  — «черкаси», запроваджувана Московською державою у XVI—XVII ст.

У Київському літописі під 1187 р. зафіксоване слово «Україна», яке згодом стало похідним для  назви цілого народу — українського. Літописець навів цей термін з  приводу смерті переяславського  князя Володимира Глібовича, за яким плакали переяславці і «за  ним же Україна багато потужила».

Нині існує чимало наукових версій етимології цього слова. Одна з них, яку заповзято пропагували  і обстоювали в Росії, пояснює  його зміст як «окраїнні», «українні» землі російсько-державного пограниччя. Інакше кажучи — околиця Росії. Для спростування антинаукової нісенітниці достатньо нагадати, що Московське князівство як держава сформувалось лишень у XV ст., а термін «оукраина» з'явився ще у XII ст. Одночасно й польський історик Грондський у шовіністичному запалі визначає Україну як «окраїнні» землі Польщі.

Найвірогідніше наукове  твердження полягає у морфологічній  зміні слова «країна» у значенні «держава». Тоді легко прочитується літописна згадка та інші історичні  тексти, де записано «оукраина», тобто «у країні», «у державі». Адже на час літописного запису Київська Русь була державою (країною).

З часом етнонім «українець», як і етнополітонім «Україна» охопив усю українську територію і був прийнятий її мешканцями як самоназва. Французький офіцер П'єр Шевальє зробив щодо цього такий запис: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною». Богдан Хмельницький у своїх відозвах неодноразово вживав назву «Україна». Проте загальнонародного визнання етнонім «українець» набув лише у XIX ст., що пояснюється надзвичайно складною історичною долею нашого народу.

Етнічна територія від  Хмельниччини була поділена між декількома державами. І все ж сила національного  самоусвідомлення була нездоланною. Український  народ творив свою самобутню культуру, літературу, мистецтво, свій характер. Це виявилося сильнішим за жорстокість  окупаційних режимів і намагання  поневолювачів позбутися українського народу взагалі.

Паралельно зі спільноетнічною виникали нові етнолокальні назви, зумовлені тими чи іншими факторами. У деяких місцевостях одночасно могло функціонувати декілька регіональних назв, територіальне поширення яких здебільшого не збігалося. В основу виникнення деяких з них було покладено географічні, природно-ландшафтні, етнокультурні чинники. Одночасно могла з'явитися ще одна локальна назва як історичне окреслення даної території і соціально-політичних процесів. Локалізація назв цим не обмежувалась, бо етнокультурні особливості певного регіону спричинювали до виникнення етнографічної назви. З'являлися також і адміністративні назви місцевостей.

Таким чином, у деяких регіонах України одночасно могло існувати дві, три, а навіть і п'ять локальних  назв. Наприклад, населення Карпат сприймає і усвідомлює себе за такими локальними назвами, як горяни, чи верховинці; разом  з тим існує ще один поділ —  на прикарпатців і закарпатців (географічний фактор). Характерними для Карпат є етнографічні назви — гуцули, бойки і лемки (етнокультурний аспект). В історичному розумінні частину Карпат сприймаємо під назвою Галичина (Східна Галичина), а південні схили — як Закарпаття.

На Поліссі місцеве  населення усвідомлює дві назви  — українець і поліщук, спільноетнічну і локальну, що збігається з географічною назвою цього краю — Полісся (як українське етнокультурне явище і одночасно певна географічна територія).

Надзвичайно складні історичні  умови становлення і розвитку українського народу зумовили різні  незвичні локальні процеси, які нам  необхідно пізнати, щоб глибше усвідомити свою історію і культуру.

Розглянувши всі компоненти, властиві для формування нації, у  їх історичному, етнокультурному розвитку, можна зробити висновок про різні  темпи їх становлення і вдосконалення. Активно формувалися етнокультурні, етнопсихологічні риси, мова нації, етнічне  самоусвідомлення. Розчленування етнічної території між багатьма державами  не дало можливості консолідувати господарсько-виробничі  зв'язки. Однак, незважаючи на нерівномірність  розвитку основних компонентів утворення  народу і регіонів, можна умовно визначити етапи переростання родоплемінного рівня у стан функціонування історичної форми людської спільності — народу, який відбувся у часи Київської Русі. Процес переходу від стадії народу як, здебільшого, етнокультурного, етносоціального явища до стану нації як етнополітичного організму затягнувся на тривалий час, тому існують певні труднощі щодо точного визначення періоду української історії, коли формувалася українська нація. І все ж тим періодом може бути XVI—XVII ст. У той час Україна мала свою, хоч коротку, але державність. Уся етнічна територія, український етнос до певної міри був залучений до усвідомленої боротьби за незалежність Української козацької держави. Саме у цьому змаганні стався як емоційний, так і політичний стрес, що спонукав до поглиблення етнічного українського самоусвідомлення. Іншими словами, проявилися два суттєві чинники, характерні для сучасної нації: національна свідомість і національна ідея.

XVI—XVII ст. в історії України  позначені як період численних  національно-визвольних повстань, глибинних  і масштабних нуртувань культури, освіти, малярства, літератури, філософії  тощо. Український етнос був охоплений  високістю духу Відродження, який  у Західній Європі уже відживав, мобілізувавши європейські народи  до гуманістичного національного  буття. Факт Відродження на  етнічній території України свідчить  про активний процес творення  саме нації. Ренесанс — це  виразник буття нації, завершеності  усіх її компонентів і найважливішого  з них — свідомості, мислення  категорією нації, державотворчі  дії.

Суспільно-політичні події XVII ст. в Україні, зокрема військово-визвольні  змагання і просвітницько-культурні  рухи, пробудили український народ  до національно-державного життя. Майже 500 років потрібно було для того, щоб не тільки відновити свої сили після страхітливої монголо-татарської навали, але й набути нові національно-культурні  цінності, а також осягнути почуття  єдності. Визвольна війна українського народу 1648—1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького стала віхою в нашій історії.

На всій етнічній території  України населення спричинилося до національного життя, сколихнулась етносвідомість, відбулося етнічне самоутвердження. Окреслились також межі етнічної території. Усі, хто себе визнавав причетним з роду до цієї землі, узяв участь в українсько-польській війні або заявив про її підтримку. Відчувши свою силу і згуртованість, український народ і надалі невпинно прямуватиме до своєї держави. І це незважаючи на катастрофічні наслідки «визвольної війни», у результаті якої український народ на довгі століття опинився у колоніальній залежності від Росії, Польщі (Закарпаття уже було окуповане Угорщиною, а Буковиною володіла Оттоманська імперія).

Жорстокі умови окупаційного режиму не зупинили процесу національного  становлення. Талановитому і далекоглядному політику Івану Мазепі пощастило  не допустити цілковитого підпорядкування  України ні Росією, ні Польщею. Більше того, були зроблені вдалі спроби зміцнити національне господарське життя шляхом формування знаті, української буржуазії, нагромадження капіталу — спонукаючи до розгортання фабричного промислового виробництва, великого фермерського господарства тощо.

Значний поступ відбувся в  галузі науки, освіти, письменства, мистецтва. Було створено Києво-Могилянську академію, яка відіграла неоціненну роль у  вихованні національної інтелектуальної  еліти як рушія розвитку нації. Розпочалося  вивчення своєї історії та пізнання інших народів, дослідження генетичних витоків українців; було започатковане  писемне фіксування народно-традиційної  культури, фольклору; тривало літописання; утверджувалась філософська думка; з'явились нові літературні і  мистецькі твори.

Новий перерозподіл етнічних земель України окупаційними державами  — Росією, Пруссією, Австро-Угорщиною, який стався з поділом Польщі у  кінці XVIII ст., не зміг зденаціоналізувати нашу перспективу. Навпаки, український  народ самоусвідомив себе як одне ціле на усій історичній території. Унормування української літературної мови завдяки геніальній творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка, відмову від незрозумілої народу церковнослов'янської слід розглядати як невпинність процесу національного творення.

Одночасно відбувалася проба  державотворчих сил. Спалахнуло національно-визвольне  повстання проти польської окупації, відоме в історії як Гайдамаччина, участь українського населення у  визвольних змаганнях поляків проти  Росії, стихійні заворушення і непокора. Національна воля набирала все більшого розмаху. Однак ще слабкою виявилась  національна еліта, українська буржуазія  ще не була численною і згуртованою.

Державницькі  прагнення були зреалізовані на початку XX ст. Проголошення Української Народної Республіки засвідчило існування української нації не тільки як етнокультурної маси, але й як етнополітичного явища. Разом з тим відсутність національної програми державного будівництва дозволила більшовицькій Росії у 20-х роках XX ст. підкорити Україну і довгих сімдесят років знищувати національні історичні набутки. Нація чинила опір, демонструючи волю, самосвідомість, державницькі прагнення. І лише ціною титанічних зусиль кращих своїх синів 24 серпня 1991 р. Україна була проголошена суверенною державою. Це найсуттєвіший компонент, якого довгі століття бракувало українській нації для повнокровного і вільного життя.