Українська  революція 1917-1921 рр. 

Українська  революція 1917-1921 рр.

(історична  довідка) 

Згідно Указу  Президента України від 12 квітня 2008 р. № 297 в Україні відзначають 90-річчя  Української революції 1917-1921 рр. та вшановують пам'ять її учасників. 

Радянська історіографія  заперечувала існування Української  революції, національно-визвольний рух  та національно-державне будівництво  на території України в 1917-1921 рр. Буремні події даного періоду  радянські історики розглядали як складову частину Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни. 

Проблеми Української  революції досліджували історики української  діаспори. В центрі їхньої уваги  були проблеми суспільно-політичні  життя України та різні форми  національної державності. 

Після проголошення незалежності України серед вітчизняних істориків сформувалися дві групи дослідників, які по-різному розглядають події 1917-1921 рр. на території України. Переважна більшість дослідників називають визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. — Українською революцією. Серед дослідників цього періоду виділяються праці докторів історичних наук Верстюка В. Ф., Пирога Р. Я., Солдатенков В.Ф та ін. На противагу їм незначна частина дослідників називають визвольні змагання українського народу — Українською національно-демократичною революцією 1917 — початку 1918 рр. Подальші події в Україні вони розглядають під кутом державотворчої діяльності Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії та ЗУНР. 

Визначальний  вплив на початок Української  революції мала Лютнева(1917 р.) революція в Росії, яка сприяла поваленню самодержавного режиму та утвердження демократії. Під її впливом на території України посилюється національно-визвольний рух, який переростає в Українську революцію. Її головний історичний зміст — боротьба українського народу за своє національне і соціальне визволення, створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм. 

З перших днів національно-демократичної  революції відбувалося згуртування  національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники. 

Майже одночасно  із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП. 

Таким чином, формувалися  два центри національних сил з  різною державно — політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному  русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення  об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро. 

Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент. Її вплив далеко переважав вплив рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися, головним чином, на частину міського населення і не українізовані підрозділи армії. Головою Центральної Ради було обрано відомого українського історика, літературознавця, публіциста та громадського діяча Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 рр.). 

10 (23) червня 1917 р.  Центральна Рада прийняла І-й  Універсал, який проголосив автономію  України. одночасно з проголошенням  Універсалу розпочалося створення  національного уряду — Генерального секретаріату на чолі з Володимиром Кириловичем Винниченко (1880-1951 рр.). 

3 (16) липня 1917 р. Центральна Рада проголосила  ІІ-й Універсал, який передбачав  поповнення представниками національних  меншин та перетворення її  на єдиний найвищий орган революційної демократії України. 

7 (20) листопада  1917 р. Центральна Рада ухвалила  ІІІ-й Універсал, у якому проголошувалося  утворення Української Народної  Республіки (УНР) у межах 9-ти  українських губерній. В Україні  проголошувались: ліквідація поміщицького землеволодіння, запровадження 8-ми годинного робочого дня, демократичні права та свободи, надання національним меншинам національно — персональної автономії, скасування смертної кари тощо. 

Значний вплив  на державне будівництво України  мали зовнішньо політичні чинники. У грудні 1918 р. радянська Росія оголосила війну УНР. Завдяки підтримки більшовиків в Харкові було проголошено про встановлення радянського уряду УНР. 

9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада проголосила  IV-й Універсал, який проголошував УНР незалежною самостійною державою. 

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради у внутрішній та зовнішній політиці призвели до того що на весні 1918 р. Україна  стала ареною складних політичних подій. Економічна та політична криза, що охопила  УНР на весні 1918 р., підштовхнули несоціалістичні сили України здійснити 29 квітня державний переворот. Очолив державний переворот почесний отаман Вільного козацтва генерал Павло Петрович Скоропадський (1873-1945 рр.). Було проголошено утворення Української держави. 

За доби Гетьманату забезпечено економічне піднесення України, досягнуто помітних зрушень  в галузі культури та освіти. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став Володимир  Іванович Вернадський (1863-1945 рр.). Влітку 1918 р. утворено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом Василем Костянтиновичем Липківським (1864— 1937 рр.). 

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в  суспільному та економічному житті  України П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні Українського національного союзу розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, о. андріївського, А. Макаренка. 

Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишили українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинався період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінчених переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів, його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово революціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою. 

Зумовлені Першою світовою війною революційні процеси  призвели до падіння Австро-Угорської  імперії. Українські посли австрійського  парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Української держави. 

В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тис. українських  вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи  головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. 

Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову  власної державності. 11 листопада  було утворено виконавчий орган влади  — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західно-Українська Народна Республіка. 

Уряди ЗУНР і  Директорії, намагаючись взаємно  зміцнити позиції та реалізувати  на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фастові уклали попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. в Києві. 

Нажаль, Акт злуки  мав декларативний, символічний  характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. 

Проголошення  УНР

На початку  березня Центральна Рада затвердила новий адміністративно-територіальний поділ України, поділивши її на 30 земель. Отже, організація місцевої влади мала відпов1дати новим умовам, але Центральна Рада не встигла це зд1йснити.

 По-друге,  органи місцевого самоврядування  і місцева державна адміністрація  не мали ресурсів для здійснення  своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя.

 По-третє,  відсутність належної правової  бази; законодавство в цій сфері  обмежувалося переважно загальними, здебільшого декларативними нормами,  що містилися в універсалах  Центральної Ради і деклараціях  її Генерального Секретаріату.

 Наприкінці  січня 1918 р. Центральна Рада  нарешті ухвалила довгожданий  земельний закон, в якому робиться  спроба якось врегулювати відносини  між численними органами, що здійснювали  владні повноваження на місцях. «Верховне порядкування всіма  землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Українських Установчих зборів Українській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенції». Ця спроба так і не одержала свого завершення.

 Правова невизначеність  зберігалася до останнього дня  існування Центральної Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації».

 Крім цієї  загальної норми, до конституції  увійшло ще дві статті, які  визначали відносини суб’єктів  самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить  єдина безпосередня місцева влада.  Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до ії компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР», причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування.

29 квітня 1918 р. проголошено в Україні гетьманат. Гетьмано України став колишній російський генерал, що походив з давнього українського козацького роду, Павло Скоропадський. Сім з половиною місяців проіснувала Українська Гетьманська держава. За той час зорганізовано на новий лад Українську державу, її адміністрацію, її скарбованість, її військо. На відтинку закордонної політики Гетьманська Держава проробила таку працю6 приєднала до Української держави Крим, підготовила всі заходи для прилучення Кубанщини та нав’язала приязні стосунки з Донською Республікою.

 Восени 1918 р.  закінчилася світова війна. Спершу  скапітулювала Болгарія, потім Туреччина,  а далі Німеччина й розвалилася  Австро-Угорщина. Закінчення війни  мало великий вплив також на  дальший розвиток державотворчості  в Україні.

 Німецькі  та австрійські війська починають  залишати Україна, на півдні  готувались до захоплення України  й до наступу на більшовиків  прихильники давньої Росії, а  з півночі почали наступати  більшовики.

 Тепер владу  в Україні перейняла Директорія  Української Народної Республіки, складена з 5 осіб. Головою Директорії став Володимир Винниченко, а ціле керівництво військовими справами перейшло в руки Симона Петлюри. Пізніше, коли Винниченко пробував наладнати відносини з російськими більшовиками та уступив з Директорії, в проводі Директорії став Симон Петлюра.