С.Петлюра
і весь провід УНР вважали
Є.Петрушевича дикта¬тором недемократичним
і незаконним, а Є.Петрушевич і
провід ЗУНР вважали перебування
С.Петлюри на чолі армії шкідливим
для справи.
Так закінчився
короткий і глибоко трагічний
період історії ЗУНР, яка дала багато
прикладів національної солідарності
та розуміння державних інтересів.
Більшовицька
окупація України
Чому ж у
період, коли розпалися імперії й
майже всі нації Східної Європи,
включаючи й такі невеликі, підвладні
царям народи, як фінни, естонці, латиші
та литовці, завоювали незалежність, а
30-мільйонним українцям не вдалося зробити
цього? Це питання тим доречніше, що українці
боролися й заплатили за свою незалежність
більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка
інша східноєвропейська нація.
Розглядаючи
загальні причини поразки українців,
необхідно розрізняти внутрішні
та зовнішні чинники, а також
становище східних і західних
українців. Із точки зору внутрішніх
чинників головна дилема українців
(і насамперед східних) полягала
в тому,— тут ми повторимо цей важливий
момент,— що вони були змушені починати
створення держави, ще не завершивши формування
нації. Відставання й нерозвинутість процесу
національного будівництва були наслідком
гніту царату й слабкої соціальної бази,
що на неї спиралося формування нації.
З усіх соціальних груп і класів на Україні
найдіяльнішою в національному русі та
зусиллях у будівництві держави виявляла
себе інтелігенція. Проте вона складала
лише 2—3 % усього населення, й тільки невелика
її частина підтримувала українську справу.
Для багатьох її представників, однаково
тісно пов'язаних із російською та українською
культурою, було психологічно важко розірвати
зв'язки з Росією. Цим і пояснювалися їхня
нерішучістю у питанні про незалежність
і схиляння до автономії чи федералізму.
Нарешті, навіть під час революції та громадянської
війни багато вкраїнських інтелігентів
ніяк не могли вирішити, яка мета важливіща:
соціальні зміни чи національне визволення.
Тому в Східній Україні на роль вождів
революція висунула ідеалістичних, патріотично
настроєних, але недосвідчених інтелігентів,
змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли,
чого вони прагнуть і як ці прагнення реалізувати.
Очолюючу
змагання за незалежність, українська
інтелігенція розраховувала на
допомогу селянства. Проте цей
величезний загін потенційних прибічників
не виправдав її сподівань. Неосвічений,
забитий і політичне незрілий селянин
знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю
сказати, за що він бореться. Селянин розумів,
що він трудівник, якого експлуатують.
З цим і пов'язані перші успіхи більшовицької
пропаганди. Проте селянинові важко було
осягнути складнішу ідею національної
незалежності, й лише під кінець громадянської
війни багато більш-менш освічених селян
стали схилятися на її бік. Але на той момент
найкраща можливість завоювання незалежності
була втрачена.
Навіть коли
селяниц прагнув підтримати справу
незалежності, організувати його
для такої підтримки було надзвичайно
складно. На відміну від невеликих
компактних груп робітників, зосереджених
у кількох найбільших містах і тому
легкодоступних для більшовиків, селяни
були розпорошені по тисячах сіл. Переконати
їх у необхідності співпраці становило
собою проблему, розв'язати яку недосвідченій
інтелігенції виявилося не під силу. І
якщо підтримка українських націоналістів
інтелігенцією та селянством була питанням
проблематичним, то відсутність цієї підтримки
в містах (це стосується насамперед Галичини)
мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати
на робітників, міську буржуазію, чиновництво,
службовців, технічний персонал, українські
армії з великими труднощами утримувалися
в містах — цих осередках комунікацій,
транспорту й управління. Таким чином,
слабкість соціальної бази українського
руху 1917—1920 рр. стала стратегічним недоліком,
що справив великий вплив на результати
боротьби.
За всією
серйозністю внутрішніх недоліків
українського національного руху
вирішальними в його поразці
стали зовнішні чинники. Що
стосується західних українців,
котрі за силою національного
руху не поступалися іншим
східноєвропейським країнам, які завоювали
незалежність, то їхня поразка пояснювалася
переважаючою силою поляків. На Східній
ж Україні шлях до незалежності перетяла
більшовицька Росія, а не українські більшовики.
Наприкінці 1920 р. командувач Червоної
армії Лев Троцький відкрито визнавав:
«Радянська влада протрималася на Україні
до сих пір (і протрималася нелегко) в основному
силою Москви, великоруських комуністів
і Червоної армії».
Своєю перемогою
партія Леніна завдячувала не
лише блискучому керівництву
й прекрасній організації, а також
наявності в її розпорядженні величезних
фінансових, адміністративних, промислових
і людських ресурсів Росії. Більшовики
могли розраховувати на підтримку росіян
і русифікованих робітників у містах України,
що давало їм змогу у вирішальний момент
мобілізувати прибічників. Східні українці
мали іншого запеклого ворога — білих.
Щоб перемогти таких ворогів, потребувалося
більше сил, ніж. могли зібрати національні
рухи, що народжувалися.
Воюючи з
набагато могутнішими ворогами,
східні й західні українці не
спромоглися добитися визнання й допомоги
переможної Антанти. До причин, через які
Антанта (а вона з готовністю надавала
збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій
Білій армії та численним новоствореним
у Східній Європі національним державам)
відвернулася від українців, належали:
незнання реального становища на Україні;
енергійна й ефективна антиукраїнська
пропаганда поляків і білих; зносини Центральної
Ради й Гетьманщини з німцями та ліві («більшовицькі»)
тенденції Директорії. Нарешті, встановленню
національного Уряду великою мірою заважав
хаос, Що панував на Україні в 1917—1921 рр.
Але поряд
із втратами революція й громадянська
війна принесли українцям і
здобутки. Національна свідомість,
раніше притаманна обмеженій
частині інтелігенції, поширилася на
всі верстви українського суспільства.
З одного боку, селянин, що продемонстрував
здатність валити уряди й боротися за
свої інтереси, здобув упевненість у власних
силах і почуття самоцінності. А за цим
прийшло прагнення того, щоб до його мови
та культури видівлялося більше поваги
й визнання. З іншого боку, поява українських
урядів привчала селян вважати себе українцями.
Тому за якихось чотири роки процес національного
будівництва зробив величезний крок уперед.
У цьому розумінні події 1917—1921 рр. були
революцією не лише соціально-економічною,
а й національною.
Якщо змагання
за національне самовизначення
зумовили специфічні риси української
революції, то соціально-економічні
перетворення пов'язали її зі
всеросійською революцією. На Україні,
як і скрізь у колишній царській Росії,
зник старий лад, і селяни розподілили
між собою значну частину конфіскованих
земель. Тому, хоч мрії про незалежність
лишилися нездійсненими, багато українців
мали підстави вважати, що революція не
покинула їх з порожніми руками. Все залежало
від того, чи дозволить радянський уряд
українцям консолідуватися й скористатися
здобутками революції.
Варшавська
угода та її наслідки.Ризький
мир
Суть радянської
йоти зводилася до відмови від
посередництва Англії і фальшивого
твердження про готовність негайно розпочати
прямі переговори з польським урядом.
Чичерін наголошував також на тому, що
уряд Росії готовий визнати більш вигідний
для Польщі територіальний кордон, ніж
той, який Антанта запропонувала в грудні
1919 р. Зрозуміло, що «більш вигідний» для
Польщі українсь-ко-полъсысий кордон був
невигідним для України.
23 липня Троцький
дав директиву Західному фронту
всемірно розвивати наступ на
Варшаву, а Південно-Західному
— на Львів. 1-ша Кінна армія,
посилена трьома стрілецькими
дивізіями, мала завдання не пізніше 29
липня оволодіти Львовом і захопити переправи
через річку Сан. Долаючи сильний опір
противника, вона зайняла Броди, а потім
Буськ. Але польські війська мали тут чи¬сельну
перевагу і якраз 29 липня завдали контрудару
в районі Бродів. У результаті командарм
С. Будьонний змушений був залишити Броди
й перейти до оборони. Поразка 1-ї Кінної
армії здавала¬ся неминучою, але через
несприятливу обстановку під Варшавою
польське командування припинило наступ.
Знесилена тривалими боями .і ослаблена
втратами, 1-ша Кінна армія за наказом штабу
фронту знову перейшла у наступ, зайняла
Броди і підступила до Львова.
Після вступу
Червоної армії у польські
землі в Білостоці утво¬рився
Польський ревком на чолі з
Ф. Дзержинським, якому було надано
всю повноту влади на окупованій території.
Ревком видав маніфест, де проголошувалася
необхідність створення Рад, на¬ціоналізації
фабрик, заводів і шахт, експропріації
поміщицьких маєтків і запровадження
наймитських комітетів для управління
ними. Про передачу землі селянам мови
не було.
На території
Східної Галичини, у Тернополі, 3
липня 1920 р. бу¬ло утворено
Галицький ревком як тимчасовий
уряд терміново проголошеної
Галицької Соціалістичної Радянської
Республіки (ГСРР). На чолі Галревкому
став В. Затонський. Ревком видав
декрети про конфіскацію поміщицької
та церковної земель, націона¬лізацію
промисловості й банків, відокремлення
школи від церкви і церкви від держави.
Тим часом
у радянського командування виникла
нагальна по¬треба підсилити
армії, що наступали на Варшаву. Керівництво
Південно-Західного фронту самочинно
затримало виконання нака¬зу главкома
про перебазування 12-ї армії та 1-ї,Кінної
армії у роз¬порядження Західного фронту.
Воно .розраховувало спочатку зай¬няти
Львів. Здійснена 17 серпня спроба прорватися
до міста знову виявилася невдалою. Лише
тоді армії дістали дозвіл виходити з
бою, але після важких наступальних дій
під Львовом вони були вже нездатні допомогти
Західному фронту.
Наступ на
Варшаву поступово згасав. Радянські
війська відірва¬лися від баз постачання
і були знесилені втратами. Польські армії
за цей час поповнилися частинами, перебазованими
з-під Львова, а також за рахунок резервів
і нових формувань. Загроза втрати проголошеної
у 1918 р. державності згуртувала навколо
уряду Польщі найширші верстви суспільства,
не виключаючи й селян¬ство. Уряд терміново
видав закон, який обмежував на користь
селян поміщицьке землеволодіння. Негайну
допомогу Польщі зброєю та боєприпасами
подала Франція.
13 серпня радянські
війська оволоділи населеним пунктом,
що за 23 км від Варшави, і підійшли до приміської
фортеці Модлін. Це був їх останній успіх.
Польське командування створило шестикрат¬ну
перевагу сил на напрямі головного удару
і 14 серпня перейшло у контрнаступ. Вже
через десять днів основна частина радянських
військ була відкинута за Буг. В останній
декаді вересня фронт знову перемістився
в район Житомира і Бердичева.
Мирні переговори
почалися в середині серпня
у Мінську, а потім були перенесені
в Ригу. Польський уряд затягував
їх, прагнучи дістати якнайбільші вигоди
з конту-Іастуггу. Виявилося, однак, що
польські війська чим далі, тим біль' >г
втрачають боєздатність. Чер¬вона армш
також, не могла більше> воювати. Делегації
радянської Росії і радянської України
змушені були дати згоду на встановлен¬ня
такого кордону, при якому Західна Україна
і Західна Білорусь залишалися у межах
Польщі. Иа цих умовах у жовтні було підписа¬но
перемир'я, а пізніше, у березні 1921 р.,—
мирный договір.
Переговори
між Польщею та Радянською
Ро¬сією завершилися 18 березня 1921
р. підпи¬санням Ризького договору. Польща
визнавала існування Української Соціалістичної
Радянської Республіки. До Польщі відійшли
Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне
Полісся, інші частини Правобережжя ввійшли
до складу УСРР. Східна Галичина залишалася
за Польщею.
Польський
уряд зобов'язався гарантувати
мовні й релігійні права українцям
у Польщі. Але цих зобов'язань
він ніколи не дотримувався.