IV Надзвичайний
з'їзд Рад, незважаючи на вкрай тяж¬кі
умови Брестського мирного договору, ратифікував
йо¬го 15 березня 1918р. Понад 2/3 делегатів
(784 особи) про¬голосували за ратифікацію
(проти — 261, утрималися — 115). 17 березня
Брестський мирний договір був ратифі¬кований
також Німеччиною й набрав сили.
Брестський
мир мав серйозні наслідки
для міжнарод¬них відносин. У
березні війська Антанти висадилися
в Мурманську, щоб... не допустити
його захоплення німця¬ми. У квітні
почалася відкрита збройна інтервенція
Япо¬нії, а пізніше Англії, Франції й США
на Далекому Сході. Новостворена Закавказька
федерація розірвала відносини з Росією.
Турецькі війська захопили Баку, а Грузія
вийшла з федерації й уклала договір з
Німеччиною про введення німецьких військ
на її територію. Німеччина й Австро-Угорщина
окупували Україну та Румунію, постійно
роз¬ширяли зони окупанії в Курській і
Воронезькій губерніях, на Дону і в Криму.
Практично вся Східна Європа й Кавказ
були окуповані військами Четверного
союзу. На тери¬торії Росії в березні 1918
р. перебували понад 1 млн ні¬мецьких солдатів
і офіцерів (улітку — вдвоє менше — до
53 дивізій) та майже 300-тисячна австро-угорська
армія.
Після вбивства
6 липня 1918 р. в Москві лівими
есе¬рами німецького посла фон
Мірбаха 27 серпня радян¬ський уряд
змушений був підписати додаткові угоди
до Брестського договору. Зокрема, радянська
Росія зобов'я¬зувалася виплатити Німеччині
6 млрд марок (у тому чис¬лі передати їй
близько 245,6 т золота, товарів на 1 млрд
марок до 31 березня 1920 р. і 2,5 млрд марок
кредитними білетами позики).
О 5-й годині
ранку 11 листопада сторони підписали
перемир'я. Уже об 11 годині ранку
11 листопада 1918 р. воєнні дії
скрізь припинилися. Прогуркотів
артилерій¬ський салют у 101 постріл.
Перша світова війна, яка три¬вала
51 місяць і 2 тижні, під час якої було вбито
9,2 млн військовослужбовців і 0,5 млн чоловік
цивільного насе¬лення, 21,1 млн чоловік
поранено, закінчилася Комп'енським перемир'ям.
13 листопада
1918 р. радянський уряд анулював
Брест¬ський і всі додаткові договори
з Німеччиною та її союз¬никами. Почався
новий етап розвитку міжнародних від¬носин.
Гетьманський
переворот 1918 р.
У неділю, 28 квітня
під час вечірнього засідання
Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали
несподівано увійшов загін німецьких
солдатів на чолі з молодим лейтенантом.
Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли
приміщення, навіть не намагалися перешкодити
їм [9, с.298]. Офіцер наказав усім присутнім
підняти руки догори, і солдати обшукали
членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів
О. Жуковського, М. Ковалевського, директора
департаменту Міністерства внутрішніх
справ Гаєвського та деяких інших керівників
оголосили заарештованими. Замість міністра
внутрішніх справ М. Ткаченка, якому вдалося
уникнути арешту, під варту взяли його
дружину [6, с.56]. Того ж дня потрапив за
грати й двадцятивосьмирічний голова
уряду УНР В. Голубович [9, с.298]. Арешти були
здійснені за розпорядженням німецького
слідчого у справі про викрадення А. Доброго,
доктора Тройде та з дозволу військового
судді, обов’язки якого виконував командир
XXVII корпусу німецької армії [5, с.56].
Тоді ж
був проведений обшук у помешканні
голови Центральної Ради М.
Грушевського, під час якого вилучено
всі його листи і багато
рукописів. Невідомо, як складалася
б подальша доля М. Грушевського,
якби не Січові стрільці, які взяли його
під охорону. Цей захід був своєчасним,
бо дещо раніше вже мав місце замах на
життя голови УЦР. Тоді все обійшлося,
лише його дружина дістала легке поранення
[7, с.44].
Незважаючи
на такі надзвичайні події, наступного
дня члени Центральної Ради зібралися
на своє чергове і останнє засідання. Цього
дня було прийнято найважливіший акт державного
права УНР — Конституцію. У дію вона так
і не увійшла, бо за кілька годин Рада була
розігнана німцями і припинила своє існування.
Тоді ж М. Грушевського було обрано президентом
УНР, хоча Конституція такої посади не
передбачала.
Того ж
дня, 29 квітня, у найбільшому приміщенні
Києва — цирку зібрався Всеукраїнський
хліборобський з’їзд, скликаний
Спілкою землевласників та українськими
хліборобами-демократами, у якому взяли
участь представники від восьми українських
губерній. На ньому було проголошено ліквідацію
УНР та створення Української Держави
з новою формою правління — гетьманатом.
У ніч на
30 квітня прибічники гетьмана П.
Скоропадського встановили свій контроль
над державними установами. Переворот
відбувся малою кров’ю: у сутичці з оборонцями
Центральної Ради — Січовими стрільцями
— загинули три офіцери-гетьманці [8, с.39].
Місцеве населення переворот зустріло
відносно спокійно. У місті не було зафіксовано
серйозних виступів проти нового режиму.
Вже після
перевороту німці провели відкритий
судовий процес над організаторами
викрадення банкіра А. Доброго.
Процес тривав три дні і
широко висвітлювався пресою. Підсудні
давали плутані свідчення, виправдовувалися,
просили про виявлення поблажливості.
Найдраматичнішим моментом став допит
В.Голубовича, який спочатку виступав
як свідок. Німецький прокурор примусив
колишнього прем’єр-міністра визнати,
що той не тільки був поінформований про
підготовку викрадення, але й дав на нього
свою згоду. Після цього В. Голубовича
перевели на лаву підсудних. Вирок німецького
військово-польового суду був досить м’яким
— два роки тюремного ув’язнення [15, с.113-114].
За свідченням сучасника подій С. Сумського,
німцям вдалося довести не лише політичну,
але й моральну непридатність колишнього
уряду УНР. «Вони казали: нас не цікавить,
який у вас уряд; хай будуть демократи,
соціалісти, монархісти, але не можна допускати
до влади людей морально неохайних, невігласів
та самовпевнено-нахабних хлопчаків. Ми
втручаємося не в політичні відносини
в Україні, а охороняємо порядок. І з метою
охорони порядку не можна передавати владу
до рук таких людей» [15, с.114].
Переворотом
29 квітня 1918 р. розпочалася нова
доба в історії українського
державотворення, що мала позитивні
і негативні риси і неоднозначно
сприймалася як сучасниками подій,
так і нинішніми дослідниками.
Але ця проблема вже виходить
за рамки даної статті і може бути
предметом окремого дослідження. Вбачається
необхідним лише проаналізувати висновок,
якого дійшов американський історик Д.
Соловей: «... акт 29.IV.1918 р. аніяк не забезпечив
Україну перед режимом німецької окупації.
Навпаки — він «легалізував» ту окупацію.
Внаслідок тої операції гості перетворилися
на господарів. Це прекрасно всі знали
і розуміли, включно до самого П. Скоропадського»
[14, с.251]. На наш погляд не можна цілком
погодитися з такою оцінкою. Факти дають
підстави твердити, що й сама Центральна
Рада «не забезпечила Україну від німецької
окупації», більше того, соціалісти в Раді
розглядали прихід німців та австрійців
в Україну як «допомогу союзників». Виходячи
з цього, маємо підстави до висновку, що,
користуючись термінологією Д. Солов’я
процес легалізації німецької присутності
в Україні розпочала саме Центральна Рада
підписанням з країнами Четверного союзу
угоди про умови надання військової допомоги.
Завершив же цей процес П. Скоропадський
прийняттям угоди від 22 травня 1918 р. [16,
с.195]. Саме тоді, перед визнанням Української
Держави цісарським німецьким урядом
у Берліні, він остаточно погодився з умовами
німців, яких гетьман розглядав як гаранта
стабільності своєї влади.
Проголошення
ЗУНР
До обов'язків
повітових комісарів належало: 1)
берегти інтере¬си української державності
та протидіяти будь-яким спробам завда¬ти
їй шкоду; 2) приймати присягу від службовців
повітових служб і адміністрації; 3) приймати
рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські
службовці відмовляються служити; 4) затверджувати
розпорядження адміністративних повітових
властей загального ха¬рактеру; 5) давати
дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати
нагляд за діловодством усіх
державних інституцій і службових
осіб у повіті.
У справах
громадської безпеки повітовому комісару
підпоряд-ковувалися повітові військові
коменданти і коменданти жандарме¬рії.
У господарських справах повітові комісари
повинні були співп¬рацювати з повітовими
харчовими комітетами.
Після проголошення
ЗУНР у багатьох повітах і населених
пунктах було ліквідовано колишню австрійську
жандармерію. Замість неї місцеві комісари
почали на добровільних засадах формувати,
так звану, народну міліцію. Але така система
не могла забезпечити надійної охорони
порядку в усій державі. Тому 6 листопада
1918 p. Українська Національна Рада прийняла
рішення про утворення корпусу української
державної жандармерії. До нього набирали
добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців.
Держав¬на жандармерія підпорядковувалась
спочатку Державному секрета¬рству військових
справ, але з часом була відокремлена від
військо¬вої влади.
Незабаром
в усіх повітах було утворено
станиці державної жандармерії,
які очолювали жандармські повітові
коменданти. Во¬ни повністю підпорядковувались
повітовим комісарам, а по служ¬бовій
лінії — команді державної жандармерії,
а остання — відділу громадської безпеки
секретарства внутрішніх справ.
Система державної
жандармерії, яка склалася на
практиці, отримала законодавче
закріплення в спеціальному законі
Українсь¬кої Національної Ради від 15
лютого 1919 p. Що стосується народ¬ної міліції,
яка утворилась в багатьох населених пунктах,
то вона й надалі продовжувала діяти як
орган самооборони.
За основу
організації судової системи
було взято попередню, австрійську.
Усіх суддів, які не скомпрометували себе
антинарод¬ною, антиукраїнською діяльністю
і які зобов'язувалися служити українському
народу і українській державі та склали
про це відпо¬відну присягу, власті ЗУНР
залишили на своїх місцях.
Незабаром
Державний Секретаріат розгорнув активну
діяль¬ність щодо перебудови судової
системи. В першу чергу на території ЗУНР
було створено 12 судових округів і 130 судових
повітів*.
В січні
1919 p. було проведено реорганізацію
армії. У війську Української
і Галицької армії у травні
1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.
З найважливіших
законів ЗУНР цього періоду
був закон від 15 лютого 1919 р.
про українську мову в держав¬них
установах, але водночас він
дозволяв національним меншинам
користуватися своєю рідною мовою
у взаємовідносинах з державни¬ми властями.
8 квітня було схвалено закон про українське
громадянс¬тво, за яким особи інших національностей
до 20 травня мали заяви¬ти, чи хочуть вони
стати громадянами Української держави.
Якщо вони цього не зробили, то вважалися
чужинцями і за бажанням могли виїхати
з України. Кожен, хто заявив себе громадянином
України, вважався за такого на усій території
ЗУНР.
Було створено
окрему комісію Української Національної
Ради для опрацювання земельного
закону, прийнятого на сесії 14—15
квітня 1919 p. Цей закон націоналізував
поміщицькі, монастирські, єпархіальні,
церковні землі, а також землі установ.
З них мав бути створений земельний фонд
ЗУНР, який розподілявся обласними, повітовими
і громадськими комісіями за встановленими
державою цінами. Ліси мали перейти під
оруду держави, а наділення землею мало
бути вирішене майбутнім Сеймом. Самовільне
захоплення землі каралося.
Західноукраїнська
Наро¬дна Республіка не поспішала
остаточно об'єднатися з Наддніпрян¬ською
Україною, і на те були поважні
причини. У січні 1919 p. обидві республіки
послали спільну делегацію на мирну конферен¬цію
до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах
України розгля¬далася окремо. Найкращим
було становище Галичини, бо з розпа¬дом
Австрії всі народи, що входили до її складу,
дістали право на розбудову власного життя
у власній державі.
На практиці
сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно,
в листопаді
1918 повідомив
президента Вільсона про своє
оформлення і просив захисту
проти намагань Польщі анексувати
Галичину. Польський комітет народовий,
представник Польщі на мирній конференції,
вжили заходів, щоб донести світові, що
українські війська перебу¬вають під
командою німецьких старшин і що створення
України в інтересах Німеччини та Австрії.
Наприкінці
лютого 1919 p. мирна конференція направила
місію до уряду ЗУНР для переговорів з
приводу перемир'я з Польщею. Члени місії
виявили повне нерозуміння взаємовідносин
Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу
негайно припинити воєнні дії, запро¬понували
демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею.
Третина Східної Галичини зі Львовом та
Дрогобицьким районом (нафта) залишалася
за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції
не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася.
Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної
конференції 4 квітня 1919 p. було вислано
іншу комісію під головуванням генерала
Боти. Новий міжнародний проект українсь¬ко-польської
угоди був більш сприятливий. За Галичиною
залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР
.прийняв цей проект. У квітні
1919 р. до Польщі
із Франції прибула добре озброєна
армія генерала Галлера. Вона була призначена
Антантою виключно для боротьби проти
більшовиків, але польський уряд спрямував
її проти галицької армії. Перед переважаючими
силами французів війська галицької армії
відступили.
На початку
червня, щоб запобігти падінню дисципліни,
було. проведено реформу: президентові
Є.Петрушевичу надано права диктатора,
він створив Раду уповноважених (С.Голубович,
С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура
сприяла заспокоєн¬ню у війську й припинила
анархію. Внаслідок цього галицька армія
мала успіхи, але вони були нетривкі.
У середині
липня 1919 p. Українська галицька
армія перейшла р. Збруч, щоб
об'єднатись з військами У HP.
Але об'єднати два уряди було
неможливо — цьому перешкоджали
ідеологічні та пер¬сональні
чинники.