Тяжкі часи  настали для молодої Української  держави. Вже в той час, як  війська Директорії на повстанні  проти гетьмана вступили до  Києва, з північного сходу кордони  України перейшли російські більшовицькі війська, а на півдні в українських пристанях з’явилися французькі війська, що їх вислала Антанта на допомогу російським генералам, які намагалися від реставрувати “єдину неділиму Росію”.

22 січня 1919 р.  Трудовий Конгрес визнав Директорію  верховною владою Української Народної Республіки, а потім від склав всю владу в руки Директорії та разом з цим він поклав на неї важливий обов’язок продовжувати боротьбу за існування самостійної і незалежної України. Крім того, провів злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Україною. 

III Універсал Центральної  Ради

 
 

На початку  січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське  військо без оголошення війни  йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у "нейтральній зоні" з партизанів, які покинули територію України після придушення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р.  Л. Д. Троцький підписав постанову  Реввійськради про утворення  Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил становила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, "незалежному" центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава. Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніпрі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви надзвичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти І Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

 Такого борця  за національну справу, як М.  Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

 Після вимушеного  переїзду з Києва до Вінниці  Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од "більшовицької" соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

 Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра  заявив про припинення свого  членства в соціал-демократичній  партії, Винниченко вийшов з Директорії  й передав повноваження її  голови Петлюрі. Чехівський подав  у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

 Сподівання  на допомогу з боку Антанти  не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

 Отже, початок  1919 р. характеризувався великими  невдачами українського національно-визвольного  руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю — селянам, фабрики — робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих. 

Перший  Всеукраїнський з’їзд  Рад

 
 

З'їзд Рад  розтанув такі питання:

1) про сучасний  політичний момент;

2) про організацію  влади в Україні; 

3) про самовизначення  України; 

4) про вибори  Центрального Виконавчого Комітету Рад України. Порядок денний був доповнений питанням "Про Донець¬ке-Криворізький басейн".

 Всеукраїнський  з'їзд Рад розпочав свою роботу 11 грудня 1917 p. і закінчив її увечері  12 грудня. У своїх постановах з'їзд  вітав жовтневе збройне повстання і встановлення радянської влади та "диктатуру пролетаріату, підтриману найбіднішйм селянством". У резолюціях "Про організацію влади на Україні" і "Про самовизна¬чення України" з'їзд проголосив створення Української радянської республіки, про організацію влади та її відносини з Російською радянською республікою. 12 грудня з'їзд постановив, що "Україна проголошується Республікою Рад робітничих, солдатських та селя¬нських депутатів". Українську робітничо-селянську радянську республіку в офіційних радянських актах відразу ж після її утворення іменували також Українською Народною Республікою.

 Таким чином,  в Україні фактично склалося  двовладдя: більша частина України  була підвладна Центральній Раді, а менша — радянському уряду.

 Структуру  органів влади 1 Всеукраїнський з'їзд Рад визначив, орієнтуючись на зразок, який склався в радянській Росії. Влада на місцях закріплювалася за повітовими, міськими, губернськими та обласними Радами. Здійснення влади у центрі покладалося на Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, обраний ними ЦВК й ті вищі органи виконавчої і розпо¬рядчої влади, які мав створити ЦВК. Із передбаченого 61 члена ЦВК з'їзд обрав лише 41, вказавши, що 20 його членів мають бути дообрані наступним з'їздом Рад селянських депутатів. У числі об¬раних було 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик-інтернаціоналіст. Головою ЦВК був обраний лівий український соціал-демократ Ю.Медведев.

17 грудня було  опубліковане повідомлення, що ЦВК Рад Ук¬раїни утворив радянський уряд — Народний Секретаріат.

 Постанови  І Всеукраїнського з'їзду Рад  про створення Радян¬ської республіки, що стосувалися проблем України,  були, на жаль, сформульовані в  демагогічному дусі, навіяному перемогою  проле-тарської диктатури.

 Щодо відносин  з радянською Росією, Всеукраїнський  з'їзд Рад вирішив: "Встановити  між Робітничо-Селянським Урядом  Російсь¬кої Федерації, а також  урядами інших частин Росії  та Робітничо-Селянським Урядом  України повну узгодженість в цілях та діях". З'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської республіки з необмеженими федеративними зв'язками. ЦВК Рад України доручалося "негайно розповсюдити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення", і в першу чергу ленінські декрети. Раднарком РРФСР призначив надзвичайним комісаром в Україні Г.Орджонікідзе, а український радянський уряд своїм представником в Раднаркомі затвердив В.Затонського.

 Основним  завданням більшовиків тепер  стала боротьба проти Центральної  Ради, повсюдне встановлення радянської  влади на місцях. Це у підсумку  мало привести до однопартійної  більшовиць¬кої державної системи.

IV (четвертий)  Універсал УЦР 
 

В хвилини великої  загрози Рада Міністрів, не маючи  військових сил, спромоглася провести свою власну політичну концепцію  і була змушена взяти участь у  мирних переговорах у Бресті, де більшовики намагалися говорити також  від імені України і, врешті, заключити з Центральними державами мир. Винниченко і всі члени Ради Міністрів розуміли, які будуть наслідки такого рішення.

 З огляду  на те, що Англія і Франція  вже мали свої дипломатичні  місії в Києві й вони інформували  свої уряди. Рада Міністрів  оприлюднила дипломатичну ноту про положення в Україні і можливість Ті примирення з Центральними державами. Нота має дату 10 січня 1918 року.

 В ній говорилося, що:

 І) політика  Української держави тяжіє до  закінчення війни в усьому  світі і примирення між воюючими народами;

2) мир має  бути справедливий і забезпечити  всім, навіть найменшим народам,  повне і необмежене право на  самовизначення;

3) мають бути  дані гарантії ЩО вияв волі  народів буде цілком вільним; 

4) насильне забирання  навіть частини території якогось народу проти волі населення є неприпустиме;

5) всякі воєнні  контрибуції без огляду на  їх форму, нищать працюючі класи  народів;

6) Мирна Конференція  повинна дати матеріальну допомогу  тим народам, що понесли збитки  й спустошення під час війчи; 

7) Українська Народна Республіка досі втримує фронт своїм авторитетом, а її законний уряд репрезентує Ті у всіх міжнародних справах і боронить права свого народу; він має бути допущений до всіх мирних переговорів, конференцій і конгресів;

8) влада Совнаркому не розповсюджується на території колишньої Росії і вже ніяк на вільну Українську Республіку, тому його постанови не зобов'язуватимуть Уряду України, хіба що він їх прийме;

9) федеративний  Уряд Росії міг би це робити, але тільки тоді, коли його  визнають усі народи, які встановили свої вільні держави. Коли ж федерації не можна буде створити в найближчій майбутності, мирні переговори можуть вести лише представники нових республік. .

 Сильно вірячи  в принципи миру. Рада Міністрів  закликає до загального примирення, покладаючи велику надію на його швидке здійснення. Рада Міністрів уважає необхідним мати своїх представників на Мирній Конференції та надіється, що кінцевий мир знайде своє завершення на Міжнародному Конгресі.

 Як видно,  прем'єр Володимир Винниченко та міністр закордонних справ О. Шульгин цією нотою мали намір оправдати Уряд України за участь у мирних переговорах у Бресті, хоч у згаданій ноті не було про те жодної згадки. Хто уважно прочитає ноту, матиме враження, що її автори хотіли нагадати державним мужам воюючих народів, що вже настав час закінчити війну й думати про майбутню Мирну Конференцію. Уважному читачеві ноти прийде на думку, чи не було б кориснішим вияснити державним мужам західних воюючих держав незавидне положення України, на території якої й досі вибухали німецькі гранати і від імені якої намагались говорити більшовики в Бресті, а водночас посилали свої добре озброєні банди палити і руйнувати українські села й міста, знущатись і вбивати її мирне населення, грабувати його доробок, а особливо продукти його землі, та поїздами вивозити їх на Московщину. Це й ніщо, інше було найважливішою причиною, що Украіна по довгих ваганнях наважилась послати своїх представників на німецько-більшовицькі мирні переговори В Бресті

 Не треба  й казати, що згадана нота викликала велике замішання між представниками Антанти в Києві. Французький генерал Табуї в розмові з прем'єром Винниченком переказав йому прагнення французького уряду, щоб Україна не проголошувала свого нейтралітету, але продовжувала оборонні бої на фронті проти Центральних держав. Він повідомив також про угоду французів и чехів в мирні переговори з німцями, але організував при допоиозі Антанти свою армію і тримав західний фронт. Французький міністр Ст. Олер заявив, що вже має рішення свого уряду визнати повну самостійність України. На жаль, українські представники не могли дати йому ясну відповідь, хоч мали звістки, що Франція прнзнчила 800 млн. золотих рублів для допомоги Україні й готова надати негайну допомогу технічними і воєнними матеріалами.

 І можна  думати, що Україна прийняла б  умови франці якби не наступ  армії Антонова-Овсієнка за наказом  Ленії в напрямі столиці України,  Києва, чотирма фронтам 

1) з півночі  — на Бахмач—Київ; 

2) з північного  сходу -на Харків—Донбас; 

3) від Чорного  моря і

4) від Полісе:

 Цей наступ  ішов під егідою більшовицької  “Харківське Республіки”, мовляв, самі українці б'ються між собок 

  Мирний договір  у Брест-Литовську

 
 

З березня 1918 р. Брестський принизливий, грабіж¬ницький мир між Росією, з однієї сторони, і Німеччи¬ною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною — з другої, був підписаний. Мирний договір, зокрема, передбачав: припинення стану війни, демобілізацію російської армії, відторгнення від Росії Прибалтики, Білорусії й України, визнання Росією Центральної Ради, виведення російських військ з Карса, Ардагана й Батума, відновлен¬ня невигідного для Росії торговельного договору 1904 р. тощо. Загалом було підписано 6 документів: мирний до¬говір Росії з державами Четверного союзу (з 13 статей), заключний протокол та додаткові договори з кожною з цих держав.

 Брестський  договір містив дуже тяжкі  умови для Росії, але був  своєрідним компромісом з Німеччиною, вивів Ро¬сію з війни, дав  їй можливість мирного перепочинку.

 Країни Антанти  й США ще намагалися не допустити ратифікації договору, обіцяючи зброю та гроші, якщо Ро¬сія буде воювати. В ноті від 5 березня радянський уряд за¬питував уряд США, чи може Росія у випадку відновлен¬ня воєнних дій конкретно «розраховувати на підтримку США, Великобританії й Франції в боротьбі проти Німеч¬чини». Західні держави навіть не відповіли на цю ноту. "Посол Френсіс категорично заявив: «Ми не визнаємо Брест-Литовського миру». А президент США, звертаючи¬ся телеграмою до з'їзду Рад, наполягав відхилити договір, обіцяв дати по 100 золотих карбованців за кожного росій¬ського солдата, який воюватиме проти Німеччини. США, які до весни 1918 р. втратили у війні проти Німеччини 162 солдатів, вимагали продовження участі у війні Росії, яка на той час утратила вбитими понад 2,3 млн чоловік.