Развитие соборных идей и их реализация в период украинской революции 1917-1919гг

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Головне управління освіти і науки  Львівської облдержадміністрації

Львівське територіальне відділення МАН України 

Червоноградське міське наукове товариство учнів

 

 

                                                 

 

                                                                              Відділення: історія

Секція: історія України

 

 

 

РОЗВИТОК СОБОРНИЦЬКИХ ІДЕЙ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ  РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1919 РР.

 

 

 

 

Роботу виконав: Новіков Віталій Миколайович, учень 10 класу ЧСШ №7 Науковий керівник: Терех Ірина Василівна, вчитель історії ЧЗШ  №7

 

 

 

Червоноград - 2012

 

Зміст

Вступ________________________________________________________ 3

Основна частина

Розділ І

1.Передумови Злуки____________________________________________6

Розділ ІІ

1.Укладення Злуки_____________________________________________ 8

Розділ ІІІ

1. Відносини між урядами  УНР і ЗУНР після проголошення  Злуки____12

Розділ ІV

1. Причини поразки  визвольних змагань українців__________________18

Висновки_____________________________________________________20

Список використаної літератури__________________________________23

Додатки

Додаток А_____________________________________________________24

Додаток Б______________________________________________________25

Додаток В______________________________________________________27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Сьогодні активно розгорнулась дискусія про місце та роль відомих  постатей в українській історії.

Тому є актуальним звернення до нашого не так вже й далекого минулого, коли після півторастолітнього перебування у різних імперіях, у час воєнного лихоліття, українські землі возз’єдналися в єдину державу. Малодослідженою виступає проблема людських взаємин наддніпрянців і наддністрянців, бачення перспектив боротьби за утвердження державності на усіх українських землях. Також аналіз причин поразки визвольних змагань, хибних рішень діячів різних таборів стане повчальним для сучасних українців. Історичний досвід спільної боротьби в роки Української революції ще не в повній мірі донесений до широких кіл громадськості, хоча історична література цієї проблематики достатня, адже тема національно-державницького відродження 1914–1923 років найбільше популярна в колах сучасних дослідників.

У роботі проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав, проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей, що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.

Мета дослідження – на підставі узагальнення та осмислення науково-історичних і мемуарно-аналітичних праць українських і зарубіжних авторів, періодики показати військово-політичну співпрацю галичан і наддніпрянців у боротьбі за соборну українську державу, реалізуючи наступні завдання:

- простежити генезу державницьких і соборницьких ідей в Наддніпрянщині і Галичині та їх реалізацію в добу Української революції;

- дослідити передумови, причини і наслідки Акту злуки українських держав 22 січня 1919 р.;

- проаналізувати роль військової, дипломатичної і матеріально-технічної допомоги Наддніпрянщини збройній боротьбі ЗУНР за незалежність;

- визначити головні причини і наслідки розпаду військово-політичної коаліції УНР–ЗУНР.

Об’єкт дослідження – розвиток соборницьких ідей та їх реалізація в добу Української революції 1917–1919 pp.

Предмет дослідження – морально-політична, військово-технічна і кадрова взаємодопомога УНР і ЗУНР, спільні бойові дії їхніх армій у боротьбі за незалежність і соборність України, взаємовідносини Є.Петрушевича і С.Петлюри.

Хронологічні рамки охоплюють період від весни 1917 р. – утворення Центральної Ради в Наддніпрянській Україні й початків її державницької й соборницької діяльності до кінця 1919 р. – занепаду військово-політичного й дипломатичного співробітництва УНР і ЗУНР внаслідок воєнних поразок.

Територіальні межі дослідження охоплюють Східну Галичину, частково Північну Буковину та ту територію Наддніпрянської України, на яку поширювалась влада українських урядів.

Наукова новизна полягає у постановці актуальної проблеми, яка досі не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці.У роботі досліджено основні чинники, які визначали становище УНР і ЗУНР у контексті головних напрямків і проблем доби Української національної революції 1917–1921 рр.

Відтворення  історії  періоду 1917-1920 рр. є в багатьох дослідженнях, публікаціях. Так, у спогадах І. Мазепи - одного з чільних громадських та політичних діячів українських визвольних змагань 1917-1921 рр., міністра, голови уряду, одного з керівників українського соціал-демократичного руху - міститься багатий та змістовний фактичний матеріал про перебіг подій в Україні в 1917-1920-х рр.

Книга Володимира Винниченко «Відродження нації» описує історію  Української революції, тут описано боротьбу українського народу за свою незалежність. В книзі описується боротьба за рівність українського народу з росіянами,  щоб Україна не була в усьому залежною від Росії, а існувала у її складі як самостійна та автономна держава. Можна сказати, що книга описує повну картину історичних подій того періоду і є джерелом для вивчення і розуміння тих складних політичних процесів , які відбувалися.

В праці Р. Тимченко проаналізовано міжособистісні взаємини лідерів УНР  і ЗУНР С. Петлюри та Є. Петрушевича  в період підготовки, ухвалення та реалізації Акту злуки. Розглянуто передумови об’єднання двох держав , проаналізовано перебіг боротьби за відновлення незалежності. Основну увагу зосереджено на характеристиці суперечностей , що виникли у першій половині 1919 р. між владними інституціями УНР та ЗУНР.

С.Кобут проаналізував процеси державотворення ЗУНР в порівнянні з аналогічними процесами на Наддніпрянщині, виділив стратегії політичного розвитку українських держав 1917–1919 рр

Структура роботи визначається метою і завданням дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури , додатків.

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

1.Передумови Злуки

 

 

Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило  специфічний історичний шлях України. На різних етапах української державності завжди гостро стояла проблема соборності усіх етнічно-історичних земель.

Очевидно, що сотні років  бездержавності не знищили нашої  національної ідентичності почуття  свідомості та бажання боротися за те, щоб була (за Т. Шевченком): «В своїй хаті, своя правда, і сила, і воля!».

Українство постійно тяжіло до об’єднання своїх сил, незважаючи на те, що політики наддніпрянці плекали надію на перетворення Російської імперії у демократично-федеративне об’єднання, а наддністрянці сподівалися на об’єднання українських земель Австро-Угорщини в окремий автономний край. Влітку 1913 р. на з’їзді українського студенства у Львові, в якому брали участь делегати з обидвох боків кордону, було прийнято резолюцію про використання воєнного конфлікту для визволення України.

Закінчення світової війни ускладнило питання об’єднання українців. 18 жовтня 1918 р. на засіданні новоствореного репрезентивного органу західних українців Української Національної Ради ставилося питання про негайне об’єднання українських земель. Однак, після тривалої дискусії було стверджено, що за народами Австро-Угорщини світова спільнота визнала право на самовизначення, а Росія трактувалася єдиною державою[9, 76]. Очевидно, з’єднання з Українською Державою гетьмана П. Скоропадського несло в собі загрозу опинитися в складі «єдиної та неділимої Російської імперії». Безперечно, західні українці були в курсі подій, що відбувалися на Наддніпрянщині, підтримували контакти з опозицією гетьманському уряду.

З проголошенням ЗУНР та початком збройного конфлікту з поляками, галицький політичний провід усвідомлював, що без допомоги братів-наддніпрянців не обійтися. Вже 11 листопада до Києва прибула делегація ЗУНР. Під час переговорів гетьман П. Скоропадський пообіцяв надати допомогу грошима, зброєю, боєприпасами, амуніцією та обмундируванням. Також було погоджено питання про виїзд з Білої Церкви до Львова Окремого загону січових стрільців під командою полковника Є. Коновальця. Але саме в той час Український Національний Союз на чолі з В. Винниченком готував протигетьманський виступ. Невдовзі розпочалися офіційні переговори між ЗУНР і Директорією відновленої УНР. Згодом галичани отримали суттєву матеріальну допомогу, Галицька армія була посилена кваліфікованим командним складом [7, 88]. 22 січня 1919 р. офіційно відбувся Акт Злуки УНР та ЗУНР в єдину державу. Цей історичний акт формально проголосив про возз’єднання усіх українських земель, що стало стратегічною метою українських урядів у боротьбі за волю і незалежність держави. Але ЗУНР і УНР фактично так і не об’єдналися, адже для галичан головним ворогом залишалися поляки, а для наддніпрянців – росіяни, тому обидва військово-політичних проводи тактично ніяк не могли дійти згоди.

Важке економічне становище, наступ зовнішніх ворогів, відмінності  в розвитку Галичини і Наддніпрянщини наклали значний відбиток на реалізацію соборницьких домагань українців. Великий вплив на об’єднавчу політику УНР і ЗУНР мали їх лідери – Симон Петлюра і Євген Петрушевич. Їхні особистісні орієнтири, світогляд, бачення перспектив державного розвитку залишили помітний слід у політичному, економічному, військовому житті українських держав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

1.Укладення Злуки

 

 

С. Петлюра і Є. Петрушевич були найпомітнішими постатями українського державотворчого процесу кінця 1918–1919 рр. Їхні зв’язки, як лідерів держав, розпочалися  ще в кінці листопада з листа С. Петлюри до президента УНРади, де повідомлялося, що він здобув Київ, знищив московських офіцерів, правління гетьмана П. Скоропадського прийшло до занепаду, а Український Національний Союз встановив контроль над наддніпрянською територією. Хоча відомо, що Київ був здобутий військами Директорії 14 грудня 1918р., а оригінал даного листа досі не виявлений[10, 218]. Тому є ймовірність, що ця замітка покликана була посилити соборницькі настрої серед галичан щодо союзу з УНР, а можливо, перемога під Мотовилівкою дала підстави авторові листа дещо оптимізувати ситуацію.

Успішне розгортання повстання  під проводом Директорії та відновлення  УНР, а також польська експансія  проти ЗУНР прискорили процес об’єднання.

1 грудня 1918 р. у Фастові підписано  попередній договір про злуку двох держав, за яким: «Західно-Українська Народна Республика заявляє сим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а натомісць увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку». [5; 124]

 Під тиском поляків УНРада  змушена була переїхати зі  Львова до Тернополя, а згодом  до Станислава, де 2 січня відбулося  її засідання. Є. Петрушевич у промові відмітив складне становище Галичини, згадав полеглих борців і наголосив, що «кров най буде тим першим звеном, що лучить нас в одну соборну Україну…

Нас ждуть важні завдання, найперше – злука з Наддніпрянською  Україною» [6, 213].

С. Вітик, галицький соціал-демократ, мав власний погляд на об’єднання з Великою Україною: «Треба установити переходову комісію, а ціле правління передати в руки укр. власти в Києві. По злуці буде наш край найбагатший. Злука конечна й з економічного боку. Мусимо проголосити її з огляду на мирову конференцію вже сьогодні. Як народи хочуть, так і Антанта мусить поступити» [6,243]. Отже, він вірив у те, що Антанта визнає українську державу з самого початку , ще з утворення УНРади , й виступав за повне об’єднання з Наддніпрянщиною. Секретар військових справ Д.Вітовський висловися проти ліквідації кордонів між Галичиною і Великою Україною до того часу, поки не буде заключений договір про товарообмін.

До того ж Наддністрянщина  має зберігати автономію до скликання Національних Зборів у Києві, а посол Т. Старух запропонував ввести до Директорії двох членів з Галичини. Як бачимо, серед західноукраїнських діячів не було одностайності у визначенні форми об’єднання з УНР.

3 січня 1919 р. у Станиславові  – тодішній столиці ЗУНР відбулася ратифікація Фастівської угоди: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського народу проголошує торжественно з’єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки і Української Народної Республіки»  [2, 68].

У той же час затверджувалися  положення, які обговорювалися у  Фастові щодо законодавчої й виконавчої влади в краї: «До часу, коли зберуться установчі збори з єдиненої Республіки, законодавчу владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада»[2, 76] , а цивільна і військова адміністрація підлягала Державному Секретаріату.

На цьому ж засіданні  Є. Петрушевич виголосив промову  щодо об’єднання з УНР: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з’єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе нашого Духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе»[1, 234] .