Развитие соборных идей и их реализация в период украинской революции 1917-1919гг

З метою урочистого затвердження Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., завершення оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового Конгресу України 16 січня до Києва відбула представницька делегація ЗУНР на чолі з Л. Бачинським. 19 січня відбулася нарада Директорії, Ради Народних Міністрів із представниками ЗУНР щодо об’єднання двох республік.

Урочистості 22 січня 1919 р. з приводу соборності українських  земель розпочалися промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Л. Бачинського, який, зокрема, сказав: «Український нарід західньо-українських земель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною душею з усім народом Української Народної Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо одновити національну державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до якої стреміли наші великі гетьмани – Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу»  [6, 45].

Текст Універсалу Директорії про злуку УНР та ЗУНР зачитав Ф. Швець. У ньому наголошувалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська велика Україна… Однині є незалежна Українська Народна Республіка» [3, 345].

С. Петлюра з балкона  губернського земства звернувся  до населення «Я, як отаман всього війська українського, кажу вам, що ми зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас УНР».

Для визначення форми  влади та зовнішньополітичних орієнтирів УНР 23 січня 1919 р. був скликаний Трудовий Конґрес, до складу президії якого ввійшли  й галичани: соціал-демократ С. Вітик  та націонал-демократ Т. Старух. 28 січня 1919р. був ухвалений закон про форму української влади. «З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії Української Народної Республики, яка доповнена представником від Наддністрянської України»  [11, 87].

С. Петлюра на зібранні Трудового Конґресу закликав і лідерів українських держав, і населення для боротьби за незалежність України: «Для цього, щоби оборонити край від ворогів і для того, щоби вам дати спромогу, спокійно творити державну справу – треба мати власне революційне військо…Утворення армії – зараз справа дуже важка…Отже, коли спільними силами візьмемося за оборону України, то ця справа скінчиться щасливо для нашої держави» [5, 189]. Головний Отаман, незважаючи на наступ більшовиків, упевнено вірив у позитивний результат визвольних змагань. Він був взірцем для однодумців і не впадав у відчай у таку скрутну для хвилину України.

Отже, УНРада отримала можливість законно впливати на політичне життя  Наддніпрянщини, адже мала свого представника у Директорії, а влада останньої,  навпаки, не розповсюджувалася на західноукраїнські землі. На цій підставі 12 березня 1919 р. Є. Петрушевича включено до складу Директорії. Хоча формально обидві частини й об’єдналися в одне ціле, однак кожна продовжувала провадити власний політичний курс. Наддніпрянці вели виснажливу боротьбу з більшовиками, а галичани чинили опір полякам.

РОЗДІЛ ІІІ

1. Відносини між урядами УНР і ЗУНР після проголошення Злуки

На початку літа 1919 р. відносини між галицьким і наддніпрянським проводами залишалися напруженими. Проголошення соборності українських земель було декларацією на папері, а керівництво ЗОУНР фактично не визнавало Директорію та уряд УНР вищими органами влади України і проводило власну політичну лінію.

У важких умовах польської окупації значної частини західноукраїнських земель Президія Української Національної Ради та Державний Секретаріат ЗОУНР 9 червня 1919 р. з метою об’єднання влади в одних руках над військовими та цивільними структурами надали диктаторські повноваження президенту Є.Петрушевичу. Диктатура виникла як реакція на анархію і як поступка настроям галицького громадянства, що в усіх негараздах звинувачувало Державний Секретаріат.

15 червня від проводу ЗОУНР  до Кам’янця-Подільського, де перебували  вищі органи влади УНР, надійшло  офіційне повідомлення про призначення Є.Петрушевича диктатором ЗОУНР. Директорія та уряд УНР вважали акт проголошення диктатури незаконним, оскільки західноукраїнське законодавство не давало підстав до її утворення. На своєму засіданні 17 червня Рада Міністрів зажадала від Директорії негайно викликати Є. Петрушевича (як члена Директорії) для пояснень у справі встановлення диктатури. Провідники Наддніпрянщини, розглядаючи утворення інституту диктатури з формально-правового боку, вважали, що з припиненням діяльності УНРади та Державного Секретаріату як вищих органів влади на території ЗОУНР, з 9 червня 1919 р. вся державна влада переходить безпосередньо до Директорії та уряду УНР(179).[8, 71] Тому 25 червня Кабінет Міністрів УНР своєю постановою намітив призначити представників урядових органів УНР у Галичині.

27 червня С. Петлюра запросив  Є. Петрушевича для пояснень  як уповноваженого представника Галичини в Директорії. Але галицький лідер, боячись арешту, не прибув до Кам’янця-Подільського. Через те 1 липня на засіданні Ради Міністрів ухвалено визнати неможливим перебування Є.Петрушевича у складі Директорії УНР[7, 129]. Інститут диктатури вирішено ігнорувати, а всі подальші контакти з населенням ЗОУНР та частинами УГА проводити лише після призначення представницьких органів Ради Міністрів УНР в ЗОУНР

28 червня 1919 р. польське військо  широким фронтом розпочало наступ  проти галицької армії. Під тиском переважаючих сил противника УГА стала перед загрозою знищення. В подібному становищі перебувало й наддніпрянське військо. Ідеологічні розбіжності між проводами УНР і ЗОУНР були настільки великими , а міжособисті стосунки між їхніми лідерами настільки напруженими, що при обговоренні виходу з критичної ситуації, в якій опинилась УГА, можливість співпраці з урядом УНР розглядалася галицькими керівниками останньою.

Врешті, висунувши низку умов, Є. Петрушевич вирішив піти на співпрацю  з урядом УНР. Він вимагав, щоб керівники УНР проводили демократичну політику без ухилів у бік радянства. Провід УНР був змушений прийняти умови Є. Петрушевича.

Висуваючи ці вимоги, він мав на меті демократизувати політику уряду УНР. 16 липня уряд ЗОУНР, підрозділи УГА та галицькі біженці перетнули р. Збруч. Як і провід УНР, диктатура розташувалась у Кам’янці - Подільському. Є. Петрушевич не довіряв наддніпрянським політикам, тому для охорони диктатури було виділено два курені стрільців у місті та бригаду УСС в околиці Кам’янця. 20 липня на честь галичан відбулося засідання у міському театрі, в якому взяли участь провідники УНР і ЗОУНР. С. Петлюра та Є. Петрушевич демонстрували перед публікою розуміння, що тільки згода між наддніпрянськими та галицькими українцями дасть змогу побудувати державу. Але насправді подолати суперечності та дійти згоди вони не змогли[8, 76].

У кінці липня 1919 р. наддніпрянський  і галицький проводи провели переговори з метою унормування своїх відносин. Але уряд УНР не скасував міністерство галицьких справ, яке надалі провокувало конфронтацію між Директорією та диктатурою.

З приходом диктатури ЗОУНР у  Кам’янець-Подільський загострилися стосунки між наддніпрянським і галицьким урядами. Міністри УНР, західноукраїнські соціал-демократи С. Вітик та О. Безпалко різко виступали за ліквідацію диктатури як осібного галицького уряду та створення єдиного проводу для обох частин України. Фактично це були заклики до збройного усунення вищої (на той час) влади ЗОУНР. Перебування цих осіб у Раді Міністрів створювало враження, що провід УНР поділяє їх точку зору і не збирається визнавати існуюче становище, тобто окремішність уряду ЗОУНР. Це дало привід диктаторові вважати, що готується акція з метою усунення галицького проводу силою зброї. Щоб не допустити цього, в Кам’янці та навколо нього було розташовано чисельні підрозділи УГА [8, 143].

Провід УНР також не довіряв  керівникам ЗОУНР, а скупчення галицького війська у Кам’янці та районі трактував як приготування до державного перевороту, галицькою диктатурою у зв’язку з переходом УГА на Велику Україну.

На початку серпня 1919 р. відносини між урядами УНР  і ЗОУНР суттєво загострилися. Кам’янцем поповзли чутки про напруженість у стосунках між Директорією та диктатурою. В таких умовах С. Петлюра 3 серпня 1919 р. Написав листа Є. Петрушевичу, в якому закликав негайно звільнити район Кам’янця-Подільського від бригади УСС, щоб «покласти край різним небажаним розмовам, які не дають можливості працювати для добра держави...».

Те, що наддніпрянські політики не поспішали виконувати раніше прийняті умови Є. Петрушевича, призвело до нового загострення відносин між двома українськими проводами. Урядовці УНР намагалися пояснити галицькому керівництву те, що використання соціалістичних гасел дасть можливість схилити на свій бік масовий повстанський рух у боротьбі за незалежність УНР. Але галицька диктатура продовжувала наполягати на виконанні умов.

На початку серпня Є. Петрушевич в ультимативній формі зажадав від С.Петлюри негайного проголошення курсу на парламентаризм та демократію. 12серпня уряд задовольнив зазначену вимогу.

Незважаючи на те, що міжнародна та внутрішня ситуація спонукала уряди УНР і ЗОУНР до співпраці, все ж, політичні суперечності між ними призводили до виснажливої боротьби один проти одного. Провід УНР, як і раніше, офіційно не визнавав диктатуру ЗОУНР.

Вже наприкінці літа 1919 р. виникли суттєві розбіжності  у поглядах на подальшу тактику ведення воєнних дій. Галичани наполягали на ударі в південному напрямку на Одесу, через море налагодити зв’язок із зовнішнім світом, зокрема надіялися все-таки отримати визнання і допомогу Антанти. Наддніпрянці переконували побратимів, що головний ворог це більшовики, потрібно відбити столицю – Київ, а потім вести переговори з Антантою. В результаті обидва уряди і обидві армії опинилися у т. зв. “чотирикутнику смерті”[4, 258]. Більшовики восени 1919 р. застосували супроти українців бактеріологічну зброю. Так, з Луї Пастерівського інституту в Парижі були викрадені пробірки з бактеріями тифу. Тиф поклав у шпиталі та забрав життя десятків тисяч вояків, українські армії втратили боєздатність. Особливо трагічним це стало для УГА, адже на відміну від армії УНР, тут суворо дотримувалися наказу не вживати алкоголю, який, очевидно, в тих воєнно-польових умовах міг стати своєрідним антисептиком. [8, 164]Рештки ж армії УНР на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком пішли в т. зв. Зимовий похід, здійснюючи рейд в тил противника.

Тим часом, спільний похід  українських армій на Київ закінчився тим, що галицький генерал Кравс  фактично здав столицю України денікінцям. Київські події призвели до чергового загострення стосунків. Наддніпрянські керівники звинувачували у здачі столиці України галичан, а провідники ЗОУНР стверджували, що в усьому винна політика уряду УНР.

Керівництву УНР вдалося  переконати Є. Петрушевича розпочати  війну з «добровольцями». Враховуючи складну ситуацію на фронті, загострення відносин між наддніпрянським та галицьким проводами, а також опозицією й урядом УНР, у жовтні 1919 р. Директорія скликала нараду, щоб хоча б трохи послабити напружену політичну атмосферу та обговорити шляхи виходу з кризи. На ній С. Петлюра визнав, що між керівництвом ЗОУНР та УНР існують певні непорозуміння. Натомість  Є. Петрушевич заявив про повну згоду провідників обох частин України, що не відповідало дійсності. Прем’єр-міністр І. Мазепа дорікав галицькому проводу за брак віри у спільну справу. Щоб розвіяти підозри галичан щодо відносин УНР з Польщею, він завірив їх, що наддніпрянський провід «не піде ніколи всупереч інтересам галичан»[4,98]. Багато промовців, представників уряду УНР і галицьких соціал-демократів ставили питання про підпорядкування УГА наддніпрянському керівництву і скасування автономного галицького уряду у формі диктатури. Але Є. Петрушевич заявив, що ситуація вимагає, щоб галицький уряд продовжував існувати окремо і завірив, що провід ЗОУНР не вів сепаратних переговорів ні з більшовиками, ні з Денікіним.[12, 76] Ця нарада нічого не змінила у наддніпрянсько-галицьких відносинах, а сам факт присутності Є. Петрушевича на засіданні державного рівня дав підставу галицькій пресі стверджувати, що керівництвом УНР визнано існування інституту диктатури ЗОУНР.

Поки наддніпрянські та галицькі лідери переконували один одного у взаємній лояльності, а політики УНР намагалися підпорядкувати собі галицьке військо, командування УГА, взяло курс на співпрацю з білогвардійцями. У результаті підписаної угоди вся галицька армія мала перейти у підпорядкування А. Денікіна.

Врешті, цей акт і  призвів до повного розриву УНР  і ЗОУНР. Політичне протистояння проводів УНР і ЗОУНР було зумовлене  передусім ідеологічними розбіжностями між ними, а також намаганнями уряду УНР усунути диктатуру ЗОУНР під приводом її нелегітимності та утворити єдине керівництво обох частин України.

Провід УНР вважав режим Є. Петрушевича буржуазною диктатурою, яку слід усунути. Відтак, це загострювало протистояння. Галицькі провідники чудово розуміли, що доля українських земель багато в чому залежить від західних держав, які захочуть мати справу лише з країною, що сповідує демократію та парламентаризм. Тому провід ЗОУНР відстоював загальнодемократичні принципи побудови державності. Тиск Є. Петрушевича врешті й призвів до зміни політичних засад державотворення. В тогочасній ситуації, щоб зберегти шанси на визволення Східної Галичини та домагатися її визнання міжнародним співтовариством, Є. Петрушевичу необхідно було залишити незалежними від Директорії УНР уряд ЗОУНР і окрему галицьку армію. Зі свого боку, С. Петлюра мав намір використати досить боєздатне галицьке військо, яке чисельно переважало наддніпрянське. Тому впродовж усього Кам’янецького періоду запекла боротьба двох українських урядів була фактично боротьбою за контроль над УГА.