Развитие соборных идей и их реализация в период украинской революции 1917-1919гг

Безпосередні учасники подій залишили спогади, у яких старалися  дати характеристику людським поступкам, робили спроби оцінити наслідки їхньої діяльності. Зокрема, відомий галицький  письменник, у воєнні роки повітовий комісар Самбора А. Чайковський зауважувавав: «Перш за все ми хворіли на брак почуття власних сил до самостійності». Він звинувачував наддніпрянців, серед яких було багато прихильників соціалістичних ідей, що «то було лише невільниче наслідування Москви».

Отже, політичне протистояння проводів УНР та ЗОУНР, породжене  сповідуванням різних ідеологічних засад державотворення та напрямків  зовнішньополітичної орієнтації, врешті призвело до краху боротьби за українську державність у 1919 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІV

1. Причини поразки визвольних змагань українців

 

 

Українська революція 1917–1921 рр. була програна. Неможливо було успішно воювати на фронтах із переважаючими силами супротивників, за відсутності союзників, допомоги світової спільноти та визнання на суверенітет від держав-переможниць. Внутрішньою причиною поразки був брак патріотизму серед широких народних мас і вітчизняної еліти. У багатьох випадках під час воєнних дій селяни Наддніпрянщини попадали під вплив отаманів і далі «свого хутора» нічого не хотіли бачити. Пізніше їх пасивність, довірливість до більшовицької пропаганди та агітації, байдужість до виконання патріотичного обов’язку призвела до жахливої етнокатастрофи – тотального розселянювання, голодоморів та масових розстрілів і депортацій у роки утвердження тоталітарного комуністичного режиму на Східній Україні. В свою чергу десятки тисяч галичан, які поверталися з фронтів світової війни, не вступали в ряди УГА, а вичікуючи, лише спостерігали за ходом українсько-польської війни. Також український політичний провід, не дійшовши згоди, змушений був покинути рідні землі і в еміграції був розпорошений, їх роздирали внутрішні чвари, подекуди партійні інтереси ставилися вище загальнонаціональних, а особисті амбіції, політичний егоїзм та невміння реально оцінити політичну обстановку не сприяли загальній справі. З цього приводу влучно сказав один англійський політик: «Кожний нарід, що бореться за свою державну самостійність, мусить передусім знати, чого він власне хоче. Однак, коли розмовляєш із заступниками українських політичних груп, то стверджуєш, що кожний із них хоче чогось іншого; одне слово – ще нема «кристалізації» українського національного веління» [6, 481].

Історію творять люди, а не обставини. Очевидно, непідготовленість національної військово-політичної еліти, подекуди моральний упадок і певні меркантильні інтереси нівелювали загальноукраїнське піднесення і стали перепоною для успішного вирішення завдань національного державотворення.

Основна причина нереалізації соборницького проекту, на думку авторів, полягає в різних ідеологічних та зовнішньополітичних орієнтаціях обох частин України. Політичні лідери, ставши на шлях об’єднання силою обставин, були не готові до конструктивного співробітництва. Ще однією перешкодою на шляху до об’єднання стала юридична недосконалість укладених 22 січня 1919 р. документів, що дало змогу по-різному трактувати Акт злуки.

Протистояння ж С. Петлюри  і Є. Петрушевича було обумовлене різними політичними переконаннями.

Отже, як С. Петлюра, так і Є. Петрушевич не хотіли ні поступатися своєю владою, ні ділитися. Внаслідок недовіри, протистояння, складності зовнішньополітичних обставин українські армії були притиснуті до Збруча, й виникла загроза ліквідації української державності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

 

Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд обставин не було тоді доведено до логічного завершення. Юридичний і правосильний акт Злуки не означав проте реального злиття двох суб’єктів угоди в єдину державну структуру. Не стала Соборна УНР після Злуки ані унітарним державним утворенням, ані федеративним. ЗУНР зберегла за собою власні органи законодавчої та виконавчої влади з чітко окресленими обсягом і напрямів їхніх повноважень. Влада Директорії й надалі обмежувалася територією на схід від річки Збруч. Кожне з державних утворень продовжувало розпоряджатися власними військами, дії яких, щоправда певним чином співкоординувалися обома командуваннями і урядами. Крім того, де-юре остаточне рішення про зазначене державне злиття мали прийняти загальноукраїнські Установчі Збори.

Отже, ці дві національні  українські формації складали, швидше, конфедеративне державне об’єднання, що було обумовлено як об’єктивними, так  і суб’єктивними тогочасними  причинами. Головна з них - скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія УНР та її уряд, які змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію України. Не менш трагічною виявилася і доля ЗУНР. 19 березня 1919 р. польське військо, підсилене завдяки Антанті армією Галлера, розпочало наступ на Львів, а 24 травня новий наступ поляків з теренів Буковини підтримали війська Румунії. УГА змушена була відступити до Кам’янця-Подільського, куди відкочувалися й війська Директорії. Уряд ЗО УНР в цих важких обставинах надав Президентові Є. Петрушевичу надзвичайні повноваження, проголосивши його Диктатором. З свого боку С. Петлюра нікому не бажав поступатися своєю владою. За цих умов поглибилися незгоди між урядами УНР і ЗО УНР: для першого головною небезпекою були денікінці та більшовики, для другого - поляки і румуни.

Між керівництвом обох республік встигла вирости прірва непорозуміння і накопичитися вибухова сила протиріч. Іскрою ж для вибуху послужили відомі події 30−31 серпня 1919 р. у Києві, коли місто було одночасно зайняте денікінськими (генерал Брєдов) і петлюрівськими військами. Супротивники одразу розпочали бої в столиці, після чого підрозділи УНР залишили місто.

Надалі ж українські війська знову було відкинуто  до Кам’янця-Подільського. Намагаючись  урятувати ситуацію і дістати  підтримку Польщі в обороні від  більшовицького наступу, УНР погодилася на її територіальні домагання. 24 травня 1919 р. повноважний емісар Директорії (С. Петлюри) і прем’єр Польщі підписали таємну угоду про надання УНР «допомоги та підтримки». За нею Україна зрікалася Східної Галичини і визнавала Західну Волинь невід’ємною частиною Польщі, а себе - підлеглою у зовнішньополітичних справах і, до того ж, гарантувала всі права польському населенню тощо. Це означало для західних українців зраду спільних інтересів України. Уряд ЗО УНР розпочав переговори з командуванням генерала А.Денікіна і вже 5 листопада підписав угоду про капітуляцію УГА. 16 листопада 1919 р. С. Петлюра здав полякам тогочасну столицю УНР Кам’янець-Подільський. Наступного дня соціал-демократ С. Петлюра підписав перемир’я з Добровольчою Армією.

В ці ж дні уряд ЗО УНР  оголосив про відмову надалі дотримуватися  акту про злуку та постанов Трудового  Конгресу, а Є. Петрушевич з членами  уряду емігрував до Відня. 2 грудня 1919 р. представники УНР і Варшави  підписали проект Декларації, згідно з яким Польщі віддавалися Холмщина, Полісся, Підляшшя, Західна Волинь і Східна Галичина. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх не брали до уваги. Тоді 20 грудня 1919 р. Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акту Злуки.

Українська державна єдність розвалилася. Соборність УНР  було зруйновано , власне, українськими ж руками, а за цим відбувалася й втрата національної державності. В цьому є гіркий урок та повчальна сторінка історії для сьогоднішніх і майбутніх українців. Урок цей вчить, що у часи негод і боротьби слід відкинути власні амбіції і політичні перед першочерговим і святим обов’язком зберегти національну єдність народу та Українську Соборну Самостійну Державу. І в цьому священному завданні немає дрібних та другорядних питань, немає важливих і менш важливих територій, українських і менш українських регіонів! Кожен клаптик української землі є всією Україною і усі, від малих та відчужених, але наших споконвічних земель повинні бути об’єднані в лоні Великої Соборної Української Держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

 

1. Винниченко В. Відродження нації. – Ч. ІІІ. – Київ; Відень, 1920;

2. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали: в 5 т. – Т. 2. ––Івано-Франківськ, 2003. – 453с.

3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918—1923: Історія / Кер. авт. кол. О. Карпенко. — Івано-Франківськ: Сіверсія, 2001. — 628 с.

4. Мазепа І. Україна в огні і бурі революцій. – К., 2003. – 226с.

5. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917—1923 рр. — К., 1999.

6.Солдатенко В.Ф. Україна  в революційну добу;у 4-х т.:Т.І.Рік  1917.- Х.:Прапор, 2008.- 560с.

7. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 2. – Україна між двома силами. – 356с.

8. Яблонський В. Від влади п'ятьох до диктатури одного.— К., 2001.- 235с.

 

Інтернет-ресурси

9.Кондратюк В. О., Гапонюк Н. В. До питання формування структури вищих органів державної влади й управління в ЗУНР.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/zif/index.html

10.Павлишин О. Об'єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. — перша половина 1919 р.) //Вісник Львівського університету. — Серія історична. — Львів, 2002. — Вип. 37. — Ч. 1. — С. 327—349. [Електронний ресурс].-  Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

11.Степан Кобута. Західно-Українська Народна Республіка: нетиповий приклад українського державотворення під час української револіюції 1917–1921 рр….- [Електронний ресурс].- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

12.Українська історіографія про значення і наслідки акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року, Володимир Великочий, Борис Савчук.- [Електронний ресурс].- Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal

13. http://history.vn.ua/book/zno2010/89.html

14. http://www.refine.org.ua/pageid-5000-1.html

15. http://h.ua/story/191288/

16. http://exlibris.org.ua/vinnichenko/vin301.html

17. http://www.misto.okhtyrka.net/content/view/1668/109/

18. http://www.viche.info/journal/1831/

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

ДОДАТОК А

 

 

Ухвала

Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 р. про злуку  Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою. Українська Національна Рада постановила: Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення українського народу, проголошує торжественно з'єдиненнє з нинішнім днем Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну, однопільну, суверенну Народню Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народньою Республікою і Українською Народньою Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріатови негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку.

До часу, коли зберуться  установчі збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган.

За виділ Української  Національної Ради:

 Др. Горбачевський,  в.р.

Др. Петрушевич, в.р.

 

 

 

ДОДАТОК Б

 

 

Передвступний договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Хвастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю, такого змісту:

1. Західно-Українська Народня Республіка заявляє сим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.

2. Українська Народня  Республіка заявляє отсим рівно ж свій непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республікою, значить: заявляє свій намір приняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку.

3. Правительства обох  Республік уважають себе посполу обов'язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.

4. Західно-Українська Народня Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правничими інституціями та культурними й соціяльними ріжницями окремішности життя на своїй території, застерігає для своєї території і її населення, як будучій частині неподільної Української Народньої Республіки, дістає територіяльну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними і правительственними державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.