Загальна декларація прав людини

Стаття 22 є вступної й  узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (ст. 23-27).

У Декларації підкреслюється взаємозв'язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і  міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28).

Американський професор Г. Джонсон пропонує більш детальні класифікаційні критерії: особисті права і свободи (право на життя, неприпустимість рабства, неприпустимість катувань, право на правосуб'єктність, право на захист закону, право на відновлення законних прав судом, недоторканість особи, право на розгляд справи справедливим судом, презумпція невинності, притягнення до відповідальності за злочин, що є таким за законом або по міжнародному праву); права людини в його взаємовідносинах з іншими соціальними групами і зовнішнім світом (недоторканність житла, таємниця кореспонденції, право на вільне пересування і вибор місця проживання, право шукати притулок, врятовуючись від політичних або релігійних переслідувань, право на одруження, право на володіння майном); духовні, громадянські і політичні права (свобода думки, совісті і релігії, свобода переконань і доступ до інформації, свобода зборів і асоціацій, свобода обирати і бути обраними); економічні, соціальні і культурні права.

В. Права людини і суспільство.

Віддаючи пріоритет  індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх изольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права  особистості не носять абсолютного  характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством.

У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов'язок перед  суспільством» (ст. 29, п. 1). Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед  суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.

М. Співвідношенння  прав особистості і держави.

Трактуючи права і  свободи людини як невід'ємну властивість  особистості, Декларація закріплює  їхнє домінуюче положення, зменшуючи  цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.

Вони виражаються в  такому: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного  порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).

Аналіз змісту Загальної  декларації прав людини свідчить про  її історичне приємство із французькою  Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Однак Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах повоєнної перебудови світу, внесла до її складу новаціонні моменти як у концептуальному, так і в змістовному плані.

Декларація підкреслила  універсальний характер прав і свобод, заборонив будь-які винятки в  їхньому наданні і розповсюдивши  на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.

5. ЗАГАЛЬНЕ ВИЗНАННЯ ДЕКЛАРАЦІЇ

Після прийняття Загальної  декларації прав і свобод людини почалося її активне визнання. На національному  рівні на Декларацію посилалися конституції  більшості нових незалежних держав, що виникнули після краху колоніальних систем (Того, Сенегал, Мадагаскар) і розпаду СРСР (Україна, Росія, Республіка Бєларусь). Причому розділи, що стосуються прав і свобод особи, у таких конституціях рецепцировалися з тексту Декларації.

Показова в цьому  відношенні і практика національних судів, що використовують положення Декларації для трактування прав і свобод, закріплених у національному законодавстві, і виявлення їх порушення. Найбільш часто посилалися на Декларацію австрійські суди, а римський суд кваліфікував положення Загальної декларації як загальновизнані норми міжнародного права.

Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційний суд України, що часто використовує її положення при визначенні відповідності  українського законодавства Конституції  і міжнародних стандартів в області прав людини.

Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу: будучи за способом прийняття резолюцією-рекомендацією  Генеральної Асамблеї ООН, вона стала  загальною звичайною нормою міжнародного права. Слід зазначити, що зміст Декларації не відповідалв духу рекомендаційних норм. Деякі її положення викладені у наказовій тональності. Характерна в цьому плані стаття 30 , у якій заявляється в імперативній формі, що жодна  держава або окрема особа не можуть «чинити дій, спрямованих до знищення прав і свобод, викладених у Декларації». Універсальний характер прав і свобод, їхня орієнтованість на все людство дозволили ряду вчених (Лаутерпахт, Макдугал, Чен) вважати Декларацію Великою хартією вольностей усього людства (Magna Carta), а її норми такими, що носять характер ius cogens.

Проте значимість Загальної  декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним  стандартом у сфері прав людини, але й у тому, що вона створила правову базу для подальшого наступного кодифікаційного процесу в цій галузі, що сприяв еволюції концепції прав людини.

Розвиток концепції  прав людини йшов по таких напрямках:

1. тлумачення принципів, що основополагают для концепції прав людини;
2. деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп;
3. створення інституту міжнародного захисту прав людини.

1. Тлумачення принципів, що є основоположними для концепції прав людини.

Незважаючи на визнання Загальної декларації по правах людини світовим співтовариством, починаючи з 80-х рр. країни Афро-Азиатського регіону стали виступати з критикою принципу універсальності прав і свобод людини, закріпленого в Загальній декларації, називаючи його абстрактним, нереальним, що відбиває лише європейські цінності і не враховує національні, релігійні, історичні, географічні особливості кожної держави або групи держав.

Зазначена позиція особливо яскраво виявилася у виступах представників  держав, що розвиваються (Китаю, Куби, Индонезії, Сирії, Пакистану, Ємену, Сінгапуру) у період проведення Другої всесвітньої конференції по правах людини (із 14 по 25 червня 1993 р.). Вони заявили про нову концепцію прав людини, на відміну від традиційної західної, суть якого зводилася до такого: а) основна увага повинна приділятися регіональній специфіці окремих країн при трактуванні і застосуванні прав людини; б) соціально-економічним правам повинен надаватися пріоритет перед громадянських і політичними, «причому акцент робиться на особливу значимість колективних прав переду індивідуальними правами»; в) установлення статусу особистості ставиться до винятково внутрішньої компетенції держави, тому принцип невтручання у внутрішні справи держави повинний бути визначальним навіть при грубих порушеннях прав людини. Очевидно, що дану концепцію важко назвати новою, тому що більшість із вищевикладених аргументів були характерні для позиції Радянської держави і відстоювалися нею при прийнятті Загальної декларації прав людини.

Проте абсолютна більшість  держав-учасників Віденської конференції  по правах людини не підтримали прихильників «азіатської» концепції, і в підсумковому документі конференції - Віденській декларації і Програмі дій принцип універсальності прав людини був підтверджений і поглиблений. У ньому підкреслювалося, що «усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі. Хоча значення національної і регіональної специфіки різноманітних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати усі права людини».

2. Деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп.

Загальна декларація стала основою нормотворчої діяльності у галузі прав людини на міжнародному рівні. Основні фундаментальні права  людини одержали закріплення в універсальних  міжнародних договорах (Пакт про  громадянські і політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні, культурні права 1966 р.) і в регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народу 1981 р.). Крім того, вагомий внесок у здійснення кодификаційного процесу у сфері прав людини внесли Конвенції ООН, МОТ і ЮНЕСКО, що регулюють права і свободи окремих груп населення (Конвенції ООН про політичні права жінок 1952 р., Конвенція ООН про права дитини 1989 р., Конвенція ЮНЕСКО про ліквідацію дискримінації в області освіти 1960 р., Конвенція МОТ про зловживання у сфері міграції і забезпечення трудящим мігрантам рівності можливостей і ставлення 1975 р. і т. і.). В даний час є біля 70 конвенцій в області прав людини. Новацією договорів по правах людини на відміну від Загальної декларації є детальне трактування прав людини, закріплення гарантій їхньої реалізації державою, виділення особої категорії фундаментальних прав людини, що не підлягають обмеженню з боку держав ні за яких обставин (право на життя, неприпустимість катувань, свобода думки і переконань, право на судовий захист). З огляду на юридичну обов'язковість конвенційних норм, для держав, що ратифікують міжнародні угоди, кодификаційна діяльність в області прав людини не тільки сприяла збільшенню кількості міжнародних стандартів, але й активізувала національну нормотворчість по їхньому закріпленню в законодавстві держав.

3. Створення інституту міжнародного захисту прав людини.

Загальна декларація прав людини, що базується на принципі невід'ємності прав і свобод для  життєдіяльності будь-якої особистості, закріпила можливість обмеження  прав особистості з боку держави  тільки у виняткових випадках. Проте  при цьому поклала лише на державу функції контролю і захисти прав людини.

Численні відступи і  грубі порушення прав людини, що неодноразово призводили до локальних  збройних конфліктів, показали явну неэффективність  внутрішньодержавного контролю за їхнім  дотриманням, особливо в країнах із диктаторським режимом. Тому починаючи із середини 70-х рр. у міжнародних-правових документах, що приймалися в рамках Наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ) чітко просліджується тенденція визначення функції міжнародного права і внутрішньодержавного права у сфері захисту прав людини.

У першому документі  НБСЄ - Хельсінкському Заключному акті 1975 р., що закріпив принцип поваги основних прав і свобод людини в якості принципу міжнародного права, встановлювався баланс рівної взаємодії міжнародного-правового і національного регулювання прав людини. Держави повинні «заохочувати і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних і інших прав і свобод... Спільно і самостійно діяти відповідно до  умов і принципів Статуту ООН і Загальної декларації прав людини».

У документі Копенгагенської  наради Конференції по людському  вимірі НБСЄ вже затверджувалася  домінуюча роль міжнародних стандартів в галузі прав людини. Відповідно до Документа будь-яка держава має право «вільно обирати і розвивати відповідно до  міжнародних стандартів в галузі прав людини свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи... і повинні забезпечувати, щоб їхні закони, адміністративні правила і політика відповідали їхніми зобов'язанням по міжнародному праву». Крім того, окремим особам або групам, що діють від їхнього імені, було надано право «підтримувати зв'язок із міжнародними органами, наділеними компетенцією одержувати і розглядати інформацію, що стосується тверджень про порушення прав людини» (іншими словами, право оскаржити дії держави-порушника).

Нарешті, у Документі  Московської конференції по людському  вимірі НБСЄ 1991 р. було прямо підкреслено, що «питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії, верховенства закону носять міжнародний характер... і не відносяться до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави». Таким чином, інститут міжнародного захисту прав людини був легалізований. Функції міжнародного внутрішньодержавного захисту прав людини розмежовувалися в такий спосіб: на міжнародному рівні розробляються міжнародні стандарти в області прав людини і діють контрольні органи за їхнім дотриманням, на національному рівні держави приводять своє законодавство у відповідність із міжнародними стандартами і гарантують їхнє виконання.