Загальна декларація прав людини

У якості компромісного  варіанта США запропонували включити в майбутній Статут тільки статті, що стосуються цілей і задач ООН  в сфері прав людини. Цю позицію США і латиноамериканські держави відстоювали на Сан-Франциській конференції в травні-червні 1945 р., що приймав остаточний варіант Статуту ООН. Завдяки їх наполегливості більшість держав, у тому числі СРСР і Великобританія, проголосували за включення в Статут статей, що визначають стратегію ООН в області захисту прав людини.

Таким чином, у Статуті  ООН були закріплені цілі і функції  ООН в області захисту прав людини і визначені органи ООН, відповідальні  за їхню реалізацію. Однієї з головних цілей ООН проголошувалася «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих націй». Здійснювати зазначені цілі ООН повинна була шляхом координації «міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (ст. 1, п.3), сприяння «загальному... дотриманню прав людини й основних свобод» (ст. 55).

Слід зазначити, що в  Статуті ООН не використовувалися  такі терміни, як «захист прав людини», а лише «заохочення і розвиток поваги до них». Така абстрактність формулювань пояснювалася тим, що більшість держав-членів ООН у цей період, особливо соціалістичні і країни, вважали права людини винятково внутрішньою компетенцією держав і не готові були наділяти ООН будь-якими контрольними повноваженнями в цій галузі. Ця позиція відображена у пункті 7 статті 2 Статуту, що встановлює, що «цей Статут ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй право на втручання у справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави».

Проте при всій абстрактності  статутних положень, що стосуються прав людини, не можна не відзначити найважливішу роль Статуту в створенні  правової бази для здійснення нормотворчої діяльності з точною фіксацією предмета регулювання: а) основні права людини, б) гідність і цінність людської особистості, в) боротьба з дискримінацією (рівність прав чоловіків і жінок, великих і малих націй).

Отже, першим об'єктом  нормотворчої діяльності ООН повинні  були стати основні права людини. З цією метою 16 лютого 1946 р. була створена Комісія з прав людини, мандатом якої була розробка міжнародних декларацій або конвенцій з питань громадянських свобод. Комісія була сформована в складі 18 представників держав, обраних за принципом рівного географічного представництва. Таким чином, до складу Комісії ввійшли представники країн, що належать до різних континентів - Європа (Англія, Франція, Бельгія), Америка (США, Чилі), Азія (Китай, Індія), Африка (Єгипет), Австралія, і до різноманітних політичних систем (СРСР, Україна, Білорусія, Польща), що спрямовувало роботу Комісії на узагальнення різноманітних доктринальних підходів, ідеологій і національного законодавства. Крім того, з метою надання допомоги Комісії з прав людини в Секретаріаті ООН був створений Департамент по правам людини, який очолив відомий канадський професор, спеціаліст у сфері міжнародного права Джон Хамфрі. Підготовлений їм великий документ «Документовані нотатки», що узагальнює національне законодавство держав по правах людини і проекти неурядових міжнародних організацій, став основою роботи Комісії з прав людини.

Для підготовки Декларації була створена тимчасова робоча група, до складу якої увійшли Елеонора Рузвельт, французький професор Рене Кассен, філософ за освітою Шарль Малік (Ліван), що одержав освіту у Гарварді і замінив згодом Елеонору Рузвельт на посаді голови Комісії з прав людини. Доповідачем, якому доручалося підготувати початковий текст Декларації, був призначений Рене Кассен. Хоча були створені три робочі групи, найбільш ретельна робота велася над Декларацією прав людини. Вже на 2-й сесії Комісії з прав людини, що проходила в грудні 1947 р., був поданий практично закінчений проект Декларації, підготовлений Кассеном, заснований на «Документованих нотатках» Департаменту по правам людини Секретаріату ООН. Після обговорення в Комісії він був відправлений на зауваження урядам.

На 3-й сесії (червень 1948 р.) Комісія з прав людини, після  вивчення небагатьох зауважень урядів, завершила роботу над проектом Декларації й подала його в ЕКОСОС, що направив його для остаточної доробки і прийняття в III Комітет Генеральної Асамблеї ООН, що проходила в Парижі з вересня по грудень 1948 р. Таким чином, робота над текстом Декларації про права людини була завершена протягом  2 років, що свідчить про високий ступінь ефективності діяльності членів Комісії з прав людини, що готували даний документ в умовах постійної дипломатичної боротьби. Як було зазначено, об'єднання в Комісії з прав людини й особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї ООН (куди входили 58 держав-членів ООН) представників різноманітних філософських, ідеологічних і релігійних поглядів щодо походження й змісту прав людини викликало гострі дискусії по кожній статті проекту Декларації, особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї. Про це красномовно свідчать такі факти. З вересня по грудень III Комітет ГА ООН провів 85 засідань по проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто  фактично по кожному слову і кожній поправці.

Якщо говорити про філософські  розбіжності, то вони стосувалися головним чином природи прав людини. Прихильники природно-правової теорії,  в основному європейські країни, наполягали на включення в преамбулу вказівки на Божество як на джерело походження прав людини, вважаючи, що підкреслення саме такого взаємозв'язку буде стримуючим чинником для держав щодо порушення прав людини. Вказівка на божественну природу прав людини було неприйнятно для соціалістичних країн і мусульманських держав. Крім того, вони заявляли, що природна теорія походження прав людини відбиває європейську концепцію, не беручі до уваги існування інших культурних традицій.  У результаті в якості компромісного варіанта з преамбули Декларації було виключене нагадування про природу прав людини.

Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини.

Західні країни, базуючись на визнанні пріоритетності індивідуальних прав як абсолютній і властивій кожній людині, на відміну від соціально-економічних, наполягали на обмеженні змісту Декларації тільки фіксацією цивільно-політичних прав за аналогією з французьким і американським конституційним законодавством XVIII в. Представники США вважали, що економічні і соціальні права повинні служити тільки цілям і намірам, але не можуть розглядатися як права, що потребують захисти з боку держави.

Радянські представники цілком слушно вказували на необхідність використання конституційного досвіду всіх країн, у тому числі і соціалістичних, на нерозривність цивільно-політичних і соціально-економічних прав, надання яких людині у всій повноті є доказом їхньої поваги і дотримання в державі. Більшість представників держав у III Комітеті, особливо з країн, що розвиваються, підтримало цю позицію, і ряд соціально-економічних прав, таких як право на працю, на відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, були включені до тексту Декларації.

Набуттям радянської дипломатії є  положення Декларації про універсальність  проголошених прав і їхньої застосованості на будь-якій території, до якої людина належить, «незалежно від того,  чи є ця територія незалежною, підопічною... або будь-як... обмеженою у своєму суверенітеті» (ст. 2).

Гострі дискусії розгорнулися навколо  пропозиції радянських представників  про доповнення статей про права  людини гарантіями з боку держав. Зокрема, статтю 19, що проголошує право на свободу переконань і їх вільне вираження, пропонувалося сформулювати в такий спосіб: «З метою забезпечення права на вільне вираження думок значних верств населення, а також для їхньої організації держава сприяє їм і надає матеріальну (помешканнями, друкарськими машинами...), необхідними для видань демократичних органів преси». Західні країни відкинули цей проект, посилаючись на те, що надання державою допомоги може виявитися формою тиску на суспільну думку. Слід зазначити, що західні представники в цілому заперечували проти включення будь-яких гарантій із боку держав, справедливо мотивючи це тим, що Декларація покликана зафіксувати тільки права людини. Проте не можна погодитися з абсолютним розумінням свободи слова, свободи переконань, що відповідають західній концепції, які виражені у тексті Декларації, і неприйняттям поправки соціалістичних країн, що пропонували ввести обмеження у відношенні фашистської ідеології.

Не знайшла підтримки в III Комітеті ініціатива радянських представників відобразити в Декларації зв'язок прав людини з проблемою державного суверенітету. Західні країни вважали, що зазначена пропозиція є відбитком пануючої в Радянському Союзі теорії про підпорядкування особистості державі, що суперечить абсолютному характеру прав людини. Не можна визнати правильну позицію західних країн, що відкинули пропозицію радянських представників про включення в Декларацію статті про право націй і народів на самовизначення. З іншого боку, через негативну позицію соціалістичних країн, за підтримкою деяких латиноамериканських держав, не було включено в текст Декларації «право на петицію до влади держави, громадянином якої він є або в який він мешкає, або до Організації Об'єднаних Націй», що міститься в проекті Комісії з прав людини, за аналогією з європейським конституційним законодавством. Радянський Союз, Мексика і ряд інших країн вважали, що право на петицію в ООН порушує принцип національного суверенітету і суперечить статутному положенню про невтручання у внутрішні справи держав.

Розбіжності під час обговорення  проекту Декларації викликали не тільки ідеологічні протиріччя, але  і розходження культурних традицій, релігійних систем. Це особливо виявилося  під час обговорення проекту  статей Декларації, що стосуються права вступу в шлюб і рівноправністі сторін у шлюбі. Хоча в Декларації було закріплено прогресивне положення про те, що чоловікb і жінки мають право одружуватися   по взаємній згоді без всяких обмежень по ознаці раси, національності або релігії, це суперечило укоріненим традиціям, особливо країн із мусульманською системою віросповідання, де перешкоди релігійного або національного характеру ускладнювали укладання шлюбу. Тому представник Саудівської Аравії вважав, що трактування права на одруження у проекті Декларації проголошує перевагу лише однієї західної цивілізації і не враховує інші, що довели свою мудрість протягом  сторіч.

Предметом гострої дискусії в Комісії й у III Комітеті стало  трактування права на свободу  релігії, закріпленого в проекті Декларації, як право сповідати будь-яку релігію або змінювати свої релігійні переконання. Представник Саудівської Аравії розцінив право змінювати свої релігійні переконання як зазіхання на культурні цінності ісламських держав. Проте поправки, внесені представниками Саудівської Аравії, спрямовані на скасування зазначеного положення, не знайшли підтримки в більшості держав.

Наведені факти являють  собою лише стислий огляд тих  розбіжностей, що виникали під час  обговорення практично кожної статті проекту Декларації. Проте в результаті тримісячної роботи III Комітету ГА ООН вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183-м пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська ССР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська ССР, Югославія і Південно-Африканський Союз.

Одностайна позиція соціалістичних держав при голосуванні пояснювалася тим, що не знайшли підтримки їх пропозиції по включенню в текст Декларації права націй на самовизначення, захисти національних меншостей і заборона фашистської ідеології.

А. Вишинський, будучи міністром закордонних справ СРСР, виступаючи на пленарному засіданні 3-й сесії ГА ООН, у властивій йому різкій манері, що відбиває атмосферу «холодної війни», що домінує в той час у відношеннях СРСР із західними країнами, дав Декларації негативну оцінку, заявивши, що «документ незадовільний, недопрацьований і не в змозі досягти тієї мети, якій покликаний служити... ». Така оцінка носила суб'єктивний характер і не відбивала надалі позиції СРСР, що голосувала за резолюції ГА ООН, що посилалися на Загальну декларацію.

У цілому результати голосування  показали, що розробникам Загальної  декларації, незважаючи на різномаъття  точок зору, різкі ідеологічні  протиріччя, специфіку культурних і  релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства.

Робота над Загальною  декларацією була видатним зразком  співробітництва й узгодження позицій  по настільки складній проблемі, як права людини.

4. КОНЦЕПЦІЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів:

а) основні принципи прав людини;

б) класифікація прав і свобод людини;

в) права людини і суспільство;

г) співвідношення прав особистості і держави.

А. Основоположні  принципи прав людини.

Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними «незалежно від» раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стана, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядуванням (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб'єктній, так і в територіальній сфері.

Б. Класификація прав і свобод людини.

Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації.

У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов'язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою  на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.

Звідси до громадянських прав належать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катувань, жорстока і принижуюча людську гідність поводження і покарання, право на правосуб'єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім'ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних прав відноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх виборців.