Загальна декларація прав людини

 

Кабінет Міністрів  України

Національний  університет біоресурсів і природокористування  України

Кафедра правознавства

 

 

 

 

 

 

    Реферат

           на тему:

    «Загальна  декларація прав людини»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 3 курсу 2 групи

педагогічного факультету

напрям філологія(переклад)

Голомигіна Юлія Іванівна

 

 

 

 

 

 

         Київ 2012

ЗМІСТ

1. Вступ………………………………………………………………………....3
2. Формування концепції прав людини ………………………………………4
3. Розробка концепції прав людини в ході прийняття Загальної декларації прав людини………………………………………………………………….7
4. Концепція прав і свобод людини…………………………………………...15
5. Загальне визнання декларації…………….………………………………..18
6. Висновки……………………………………………………………………..24
7. Список використаної літератури…………………………………………..26

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ВСТУП

Права людини набули сьогодні справді світове значення. У своїх  проявах вони стали показником цивілізованості  держав і рівня добробуту їхніх  громадян, джерелом вирішення найважливіших  загальносоціальних і особистісних проблем.

В останнє десятиліття в суспільній свідомості міцно утвердилася ідея прав людини, що закономірно пов'язано з загальними процесами демократизації країн в ці роки. Тема прав людини не сходить зі сторінок газет і журналів, екранів телевізорів, незмінно присутня в промовах державних діячів, у доповідях учасників різних наукових конференцій. Про права людини охоче тлумачать навіть ті, хто їх постійно порушує.

Загальна декларація прав людини, прийнята ООН в 1948 р., розглядається  світовим співтовариством як система  вироблених і узгоджених на вищому рівні правил і орієнтирів людського співжиття, як свого роду кодекс взаємоприйнятного, цивілізованої поведінки різних країн, народів, а також окремих громадян. Універсальне значення цього документа, в якому виражена воля понад двохсот держав планети, переконливо продемонстровано піввіковий практикою його дії.

Вперше у світовій історії виникла необхідність в  ім'я збереження життя на Землі, виживання  цивілізації шукати шляхи упорядкування  розвитку людства в цілому. Це має  на увазі, перш за все, виключення насильства в практиці міжнародних відносин, орієнтацію на компромісне рішення будь-яких спірних питань; здійснення заходів, що забезпечують стабільність світової економіки в цілому. Інакше кажучи, від моделі світу, заснованої на балансах військових сил, рівновазі страху, необхідно перейти до моделі "позитивного миру", тобто світу, заснованого на спільних цілях, прагненнях, ідеалах.

Таким чином, незважаючи на більш ніж 200-літню давнину, положення  Декларації зберігають свою актуальність дотепер. Саме тому Декларацію можна розглядати як фундамент Загальної декларації прав людини при безсумнівному впливі її на наступне національне законодавство інших країн в області прав людини.

2. ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ

Права людини - невід'ємний елемент людської особистості і людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов'язаний з історією розвитку суспільства. Початок його належить до перших форм суспільного життя людей, що обумовило необхідність регулювання їх поведінки в навколишньому світі. Проте на всіх етапах розвитку суспільства концепція прав людини формувалася під визначальним впливом таких чинників: філософських поглядів і правової регламентації. Двоїстий характер природи прав людини обумовило появу природно-правової і позитивної теорій.

За словами італійського професора Чероні, для першої характерно виведення прав людини «з області  моралі, критеріїв справедливості, безвідносно до юридичних порядків», друга «підкреслювала позитивну  природу сучасного права як права, встановленого або гарантованого державою».

Водночас виявляється  помилковим изольовано розглядати доктринальні концепції щодо природності прав людини і їх правове регулювання. При всій різночасності зазначених процесів вони взаємодіють один з одним. Будь-який теоретичний або релігійний погляд залишається лише абстракцією без юридичного захисту з боку держави. Весь хід формування філолофсько-правової концепції прав людини підтверджує даний аргумент.

Ідеї природної рівності людей - рівності по природі, настільки важливі для розуміння прав людини, були висловлені старогрецькими софістами (Протагор, Антифонт, Лікофрон) і китайськими мислителями (Мао-Цзи, Конфуций) ще в VI-IV ст. до н. е. У VI ст. до н. е.  грецький архонт Солон розробив Конституцію, що закріплює деякі принципи демократичного устрою суспільства, що стосуються притягнення до відповідальності чиновників за свавілля стосовно   населення.

Ідеї рівності усіх людей  можна знайти й у ранньому християнстві. Характерні такі постулати: «кожний одержує нагороду по своїй праці; де немає закону, там немає і злочина; якою мірою міряєте, такою відмірено буде і вам».

Древньоримським юристам  належить заслуга в розробці поняття  суб'єкта права і рівності перед  законом. «Під чинність закону повинні підпадати всі», - стверджував Цицерон. Слід зазначити, що філософські ідеї не мали адекватного відбитку у законодавстві в умовах класового суспільства в Древньої Греції і Римській державі. Права людини розглядалися законом як привілей тільки рабовласників без врахування   величезної маси рабів.

Аналогічна тенденція  характерна для періоду середньовіччя, із його станово-ієрархічною структурою, де права людини були привілеєм окремих  станів, а рівність прав обумовлювалася приналежністю до того самого стану. Водночас   станова обмеженість прав людини не применшує значення англійського документа - «Великої хартії вільностей» 1215 р., що вперше затвердила право на недоторканість особи. Значення Статті 39, що проголосила: «Жодна  вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, або позбавлений власності, або яким-небудь чином знедолений... інакше, як за законним вироком... і за законом держави», важко переоцінити.

Проте ключову роль у  формуванні природно-правової концепції  прав людини грали філософи-просвітителі XVI-XVIII ст.: англієць Локк, американці Пейн і Джефферсон; французи Руссо, Монтеск'є, Вольтер; голландець Гроций. Їхньої ідеї, що стосуються рівності людей, невідчуження таких прав, як право на життя, свободу і безпеку, якими вони наділені від народження, одержали закріплення в конституційному й іншому законодавстві періоду буржуазних революцій і становлення буржуазних держав: в Англії - у Петиції про права 1628 р. і «Біль про права» 1689 р.; в Америці - Декларації про права Вірджинії 1776 р. і Декларації незалежності США 1776 р., «Біль про права» 1791 р.; у Франції - Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Визначальна в цьому сенсі Декларація про права Вірджинії 1776 р. Це був перший документ конституційного типу, у якому викладалася концепція прав людини. У ній проголошувалася у якості «самоочевидної» істини, «що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невідчужуваними правами, що до них належить життя, свобода і прагнення до щастя, що для забезпечення прав серед людей засновуються держави, що черпають свої розумні повноваження у згоді керованих». З цього часу «права людини» міцно ввійшли у філософську і юридичну термінологію.

Особливе місце серед  названих документів посідає французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В ній у чіткій і лаконічній формі був розкритий зміст прав людини, підкреслена цінність людської особистості, визначена роль держави у встановленні статусу особистості в громадянському суспільстві.

Відповідно до Декларації права людини проголошувалися природними, невід'ємними і священними. Причому термін «священний» використовувався, щоб підкреслити найвищий ступінь значимості прав, що декларуються. Метою держави («політичного союзу») проголошувалось «забезпечення природних і невід'ємних прав. Тобто - свобода, власність, безпека й опір гнобленню» (ст. 2). Серед свобод людини на перше місце висувалася свобода вираження думок і поглядів, що визначалася «як одне з найбільш дорогоцінних прав людини» (ст. 11).

Признаючи невід'ємність  прав і свобод як обов'язкових для повноцінної життєдіяльності людської особистості, Декларація заперечила їхній абсолютний характер. «Здійснення природних прав кожної людини обмежено тими межами, що забезпечують іншим членам суспільства «здійснення тих самих прав» (ст. 6). Іншими словами, користування свободою не може завдавати шкоди іншій людині. Причому межі здійснення прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом.

Безсумнівна значимість Декларації полягає в тому, що вона не тільки містила основні права  і свободи, обумовивши необхідність державної влади для їхньої гарантії, але і сформувала принципи її організації, дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать:

а) верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17);

б) представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6);

с) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15).

Таким чином, незважаючи на більш ніж 200-літню давнину, положення Декларації зберігають свою актуальність дотепер. Саме тому Декларацію можна розглядати як фундамент Загальної декларації прав людини при безсумнівному впливі її на наступне національне законодавство інших країн в області прав людини.

Отже, до початку розробки Загальної декларації прав людини була сформована концепція прав і свобод людини, що одержала закріплення в  конституційному законодавстві  найбільш розвинених держав того часу.

Що стосується реалізації концепції прав і свобод людини, то вона мала дуже обмежену територіальну дію, не розповсюджуючись на величезну кількість населення, що мешкає в регіонах Африки й Азії, що були колоніальними володіннями розвинених цивілізованих держав.

Цьому сприяло і класичне міжнародне право, що визнавало в якості своїх суб'єктів тільки цивілізовані народи. Міжнародне співробітництво держав в сфері захисту прав людини почало формуватися тільки після Першої світової війни і виражалося в укладанні ряду договорів про захист національних меншин під егідою Ліги Націй.

3. РОЗРОБКА КОНЦЕПЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ В ХОДІ ПРИЙНЯТТЯ ЗАГАЛЬНОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ

Питання про необхідність розробки Декларації прав людини був  піднятий США в ході роботи над  Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1943-1945 р.

Чому саме в цей  період проблема створення механізму  міжнародного захисту в області  прав людини стала настільки актуальної, і наскільки правомірно було пов'язувати  її зі створенням нової міжнародної  організації?

Причини були згодом сформульовані в преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такому:

1. «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства».

2. «Прагненням людей» є створення такого світу (суспільства), де люди «матимуть свободу слова і свободу переконань і будуть вільні від страху і злиднів» (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен вель комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).

3. Права людини повинні мати надійний правовий захист («забезпечуватися законом»), щоб «людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення».

4. Статут ООН зобов'язує держави «сприяти в співробітництві з ООН загальній повазі і дотриманню прав і свобод людини». «Величезне значення для виконання цього обов'язку» має «загальне розуміння характеру цих прав і свобод», що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.

5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх «загального й ефективного визнання і здійснення».

Ініціатива США щодо питання про розробку Декларації прав людини була обумовлена активною діяльністю американських неурядових організацій (Американський інститут права, Комісія з забезпечення миру, Американська група планування), яким належала ідея розробки Декларації прав людини і включення її до тексту Статуту ООН, або в якості додатку до нього. Такої ж позиції додержувалися латиноамериканські держави. Під тиском американських організацій уряд США на конференції по створенню Статуту ООН у Думбартон-Оксі в 1944 р. за участю представників СРСР і Великобританії внесло пропозицію про включення до Статуту Декларації про права людини. Проте воно викликало заперечення з боку СРСР і Великобританії, що вважали першочерговою задачею закріплення в Статуті структури і принципів діяльності майбутньої організації. Питання прав людини на даній стадії розробки Статуту вони відносили до похідних і другорядних.