Загальна декларація прав людини

Міжнародні контрольні органи стали обов'язковим структурним  елементом універсальних конвенцій  по правах людини, починаючи з прийняття  Міжнародної конвенції ООН про  ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 р. Утворювані на базі конвенцій міжнародні контрольні органи (Комітет по ліквідації расової дискримінації, Комітет по правах людини, Комітет проти катувань, Комітет по правах дитини) наділялися правом вимагати від держав періодичного надання доповідей про відповідність їх законодавства положенням конвенцій.

Регіональні конвенції (тут  безумовне авторство належить Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) пішли набагато далі, передбачивши заснування Суду по правах людини, що має право розглядати скарги держави на державу й індивідуальні скарги щодо порушень положень конвенції, причому рішення суду є обов'язковим для держави.

Отже, функціонування механізму  міжнародного захисту прав людини спрямовано на створення додаткових гарантій їх дотримання державами. Проте цілком очевидно, що еволюція концепції прав людини не свідчить про радикальні зміни змісту Загальної декларації, а лише конкретизує і поглиблює її положення, що свідчить про унікальність і життєздатність даного документа.

6. ВИСНОВОК

Загальної декларації прав людини - перший універсальний міжнародно-правовий акт, в якому держави світового  співтовариства погодили, систематизували  і проголосили основні права  і свободи, які повинні бути надані кожній людині на землі. Декларація стала  також першим документом в комплексі універсальних міжнародних актів загального характеру в галузі прав людини.

Пошук оптимальних моделей  взаємовідносин держави і особистості  завжди являв собою складну проблему. Ці моделі у вирішальній мірі залежали від характеру суспільства, типу власності, рівня економіки, розвиненості демократії, культури, інших об'єктивних умов. Але в чому вони визначалися також владою, законами, правлячими елітами, тобто суб'єктивними факторами, в поєднанні з діючими закономірностями.

         Головна трудність полягала і полягає у встановленні такої системи і такого порядку, при яких, з одного боку, особистість повинна мати можливість безперешкодно розвивати свій потенціал (здібності, талант, інтелект), а з іншого - мають визнаватися і належним чином шануватися загальнодержавні цілі - те , що об'єднує всіх. Саме тому високорозвинені країни і народи, світове співтовариство розглядають права людини в якості універсального ідеалу, основи прогресивного розвитку і процвітання.

  Сьогодні в області теорії прав і свобод людини спостерігається нехай невеликий, але все, же прогрес, особливо в сенсі законодавчого їх оформлення, суспільної уваги, політичного і філософського осмислення. Разом з тим реальність така, що ці права грубо і повсюдно порушуються, не дотримуються, ігноруються, слабо захищені. Адже добре відомо, що мало проголосити певні права і свободи, головне - їх матеріалізувати і втілити в життя, що є більш складним завданням. З одного боку, суспільство, нарешті, усвідомило необхідність і безумовну цінність зазначених прав людини, властивих йому від народження, з іншого - воно поки не в змозі забезпечити їх повне і гарантоване здійснення.

Дане протиріччя стає все більш гострим і болючим, виступає одним з найсильніших соціальних подразників, джерелом невдоволення і протестів людей. Це означає, що слід розрізняти теорію і практику прав людини.

Права людини, їх визнання, дотримання і захист не є тільки внутрішньою справою тієї чи іншої держави. Вони виступають об'єктом міжнародного регулювання. Права людини – це морально-правовий фундамент будь-якого суспільства. Права людини являють собою цінність, яка належить всьому міжнародному співтовариству. Там, де ці права порушуються, виникають серйозні військові конфлікти, вогнища напруженості, що створюють загрозу миру і вимагають нерідко стороннього втручання.

7. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1 Федерик Майор (Генеральний  директор ЮНЕСКО) // Загальна декларація  прав людини: 45-я річниця. 1948-1993. ЮНЕСКО. Париж, 1994. С. 5;

2 Чероні У. Права  людини. Демократія. Світська етика // Права людини в історії людства й у сучасному світі. М., 1989. С. 52.

3 Нерсесянц В. С.  Права людини в історії політичної  і правової думки // Права людини  в історії людства й у сучасному  світі. М., 1989. С. 25.

4 Загальна теорія прав людини / Під ред. Е. А. Лукашевой. М., 1996. С. 69.

5 Міжнародне співробітництво в області прав людини: Документи і матеріали. М., 1993. С. 7.

6 Міжнародне співробітництво в області прав людини. С. 84.

7 Мюллерсон Р. А. Права людини: ідеї, норми, реальність. М., 1991. С. 27.

8 Текст Загальної декларації прав людини // Чинне міжнародне право. Т. 2. М., 1996. С. 5-8.

9 Джонсон Г. Мандат Організації Об'єднаних Націй в області прав людини // Там же. С.12.

10 Див.: Мовчан А.В. Международная захист прав людини. М., 1982. С. 23.

11 Бахмин В. И. Вторая Всесвітня конференція по правах людини // Московський часопис міжнародного права. № 1. 1994. С. 150.

12 Міжнародне співробітництво в області прав людини: Документи і матеріали. С. 296, 300.