Загальні теорії про походження права

РОЗДІЛ І. ЗАСАДИ ВИНЕКНЕННЯ І СПРИЙНЯТТЯ  ПРАВА

1.1. Загальні  теорії про походження права  
        Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми.

        Розглянемо деякі з них:

• За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божественним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей.
• Представники теорії природного права (Конфуцій, Арістотель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права.
• Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу.
• Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Віддаючи перевагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.
• Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно економічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але вони не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства.
• Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала походження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.  
          Будь-яке суспільство як складна соціальна система потребує певної упорядкованості суспільних відносин. Соціальні норми первіснообщинного ладу, взяті в їх сукупності, іноді називають мононормами (грец. топок — єдиний, лат. погта — правило). Це єдині для всіх членів суспільства правила поведінки, які складалися на основі ритуалів, міфів, звичаїв тощо і мали обов'язковий характер. Історично першими видами соціальних норм були ритуали і обряди — правила поведінки, в яких акцент ставиться на зовнішній формі їх виконання і ця форма є строго канонізованою.       

        Поступово основним засобом регулювання поведінки людей в умовах родового ладу зробилися звичаї-правила, - які склалися історично, протягом життя декількох поколінь і стали всезагальними внаслідок їх багаторазового повторення. Характерним для звичаїв було те, що вони:

• регулювали найбільш стійкі суспільні відносини, що складалися протягом тривалого періоду;
• виражали життєві закономірності, порушення яких загрожувало серйозними наслідками для людського роду;
• втілювали авторитет всього суспільства;
• були частиною людської свідомості, передавалися з покоління в покоління, ставали стереотипом поведінки;
• не знали поділу на права і обов'язки;
• опосередковували всі сторони людського буття (поділ повсякденної роботи, регулювання ситуацій, пов'язаних зі смертю глави сім'ї, тощо). 
          Слід зазначити, що племінні органи управління іноді приймали рішення, які не відповідали існуючим звичаям, однак освячені авторитетом загальних зборів і ради старійшин ці рішення потім засвоювалися общинниками як нові правила їх поведінки. В даному випадку органи первісного самоврядування виступали в ролі своєрідного нормотворчого інституту.

        З розвитком первісних вірувань відбувається перша в історії спеціалізація роду діяльності: з'являються шамани, жерці, знахарі, священнослужителі. Пізніше, коли люди навчилися оцінювати власні вчинки і вчинки інших людей, виникають норми первісної моралі — уявлення і відповідні правила, які визначають, що є добро і що є зло. Вони не нав'язувалися зовні, а були засновані на власному, вільному переконанні. Єдиним авторитетом був голос сумління. Зміст моральних норм, їх дотримання пов'язувалися передусім з поділом усіх людей на «своїх» і «чужих». Людина не відчувала докорів сумління, якщо з її вини страждала людина, яка належала до «чужого» племені. Особливе значення мали табу — обов'язкові і незаперечні заборони, які захистили рід від біологічного виродження (заборона кровозмішування) і природної стихії, дозволили забезпечити відтворення життєвих благ, певні умови існування людей у колективі. Табу — важливий спосіб виховання людей, стандартизації їхньої поведінки. У цілому нормативна система первісного суспільства була спрямована на підтримку добувної економіки, гармонійного існування і відтворення конкретних общин у природному середовищі її складали регулятори біолого-психологічного (табу), міфолого-релігійного і морального характеру, а також ритуали, обряди та звичаї, що супроводжували їх. Вони були обов'язковими для всіх членів суспільства, виконувалися ними свідомо і добровільно, сприймалися як природна необхідність,чому значною мірою сприяла повна на ті часи інтеграція людини в структуру первісної общини. З розкладом родового ладу загострюються соціальні конфлікти, втрачається єдність членів суспільства і існуючі моно-норми перестають забезпечувати порядок та стабільність. Певна частина найбільш значущих соціальних норм первіснообщинного ладу потребує спеціального захисту. Формування права відбувається шляхом ускладнення суспільних відносин, що постійно повторюються, їх визнання і захисту державою. Право виникає об'єктивно на етапі становлення державно-організованого суспільства як нормативний спосіб регулювання відносин між хліборобами-общинниками, скотарями, ремісниками. На наступному етапі відбувається закріплення норм у письмових джерелах. Перші письмові джерела права з'явилися приблизно в III—11 тисячоліттях до нової ери в Месопотамії, Єгипті, Індії у формі агро календарів та інших спеціальних правил організації і процесу праці та поділу її результатів. Водночас зароджується система пред-державних, а згодом державних органів, яка інформувала про існування таких правил і контролювала їх виконання.

        Держава визнає правила, що склалися на основі багаторазового повторення, починає ними користуватися і захищати від порушень, на підставі чого відбувається виокремлення юридичного регулювання. Санкціонування державою звичаїв (звичаєве право). Важливим етапом у формуванні права стало перетворення звичаїв первісного суспільства на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і захищається нею, в тому числі з допомогою примусу. За змістом багато правових звичаїв у деяких країнах ще й зараз зберігають рештки звичаїв родового ладу.

        Утворення правових норм судовими органами (правові прецеденти). Значну роль у становленні правових норм відіграли суди, які були першими державними органами. Судові органи формулювали правові прецеденти — рішення з конкретних справ, які в майбутньому набували нормативного характеру, ставали загальнообов'язковими при вирішенні аналогічних справ. Пряме встановлення правових норм державною владою у вигляді законів, постанов, кодексів та інших нормативних актів. З часом основною формою права стають державні нормативні правові акти які відбувається внаслідок динаміки суспільних відносин. Поступово ці акти в деяких країнах витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Нормативні акти збігаються з уявленнями влади про належну поведінку. Єдині правила, які б однаковою мірою висловлювали інтереси всіх членів суспільства, зникають. Нормативні правові акти держави урізноманітнюються, поділяються на окремі види, оперативно реагують на потреби соціальної практику, чітко формулюють зміст прав і обов'язків. Розглянуті тенденції ми бачимо в таких стародавніх юридичних пам'ятках, як Закони царя Хаммурапі у Вавилоні, закони Солона в стародавній Греції , Закони XII таблиць  у Римі, Салічна Правда в країнах континентальної Європії, Закони Етельберта в англосаксонській правовій системі. Для Руської Правди Ярослава Мудрого було характерне поєднання норм звичаєвого права, викладених в узагальненому виді судових прецедентів, і деяких законодавчих положень.

         Кожна історична епоха виробляла своє розуміння виникнення права, його ролі в суспільстві, характеру взаємин з іншими соціальними явищами, функціонування. Пізнавальна цінність цих теорій полягає в тому, що через різні пояснення (аргументацію) генезису права простежуються етапи і напрями правового мислення різних поколінь людства. 

  
1.2. Сприйняття права у світовій і вітчизняній юриспруденції

        Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Погляди на право, його походження, місце і роль у системі нормативного регулювання змінювались у міру розвитку самого суспільства, зрілості науково-правової думки, впливу об'єктивних і суб'єктивних факторів.

        Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом усього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає.

        В юридичній літературі існує багато наукових ідей, напрямків і точок зору з приводу визначення права. Здійснюючи спробу зрозуміти, що таке право і яка його роль в житті суспільства, ще римські юристи звертали увагу на те, що право не можна зрозуміти, посилаючись на ту чи іншу ознаку, значення.

        Знаменитий Кодекс Наполеона 1804 року був підготовлений на основі глибокого вивчення і широкого використання римського права. Під впливом принципів і різних інститутів римського права в ньому особливо виділялося право власності, закріплювалися шляхи і способи набуття власності.       

        Незважаючи на суперечливість і різні наукові уявлення про право, всі ці вчення об'єднує низка загальних положень:

• право є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;
• право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його прошаркам чи соціальним групам, відображати інтереси і потреби особи як найвищої соціальної цінності;
• право приватної власності є основою всіх прав людини;
• право є мірою поведінки, яка встановлена і охороняється державою.

        Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого — обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках. Правові норми і вимоги (домагання, повноваження) повинні формулюватися в законі, закріплюватися силою закону, охоронятися примусовою силою держави. Закон повинен служити свободі, праву. Держава і її закони необхідні для права. Сутність права — це свобода, а не насильство. Примус у суспільстві необхідний задля захисту права від порушень, а не для придушення свободи.

        Звідси, право — це норми і вимоги (домагання, повноваження) свободи людей. У цивілізованому суспільстві, що перебуває на високому щаблі розвитку, свобода людини є не тільки напрямом, метою, а й засобом його прогресивного руху.

        Гегель писав, що підґрунтям права, його необхідним пунктом є необмежена воля, світ духу, породжений ним самим як деяка інша природа.

        Праворозуміння не можливе без висвітлення історичних аспектів виникнення, становлення і розвитку права, але різноманіття тлумачень сутності права, його змістових характеристик накладає свій відбиток і на проблеми правоутворення.

        Праворозуміння — це наукова категорія, яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, яка вміщує в собі пізнання права, його оцінку і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

        Суб'єктом праворозуміння завжди є конкретна людина, зокрема: а) громадянин, наділений мінімальним правовим світоглядом, який стикається з проблемами права взагалі; б) юрист-практик, який має достатній багаж знань про право, спроможний застосовувати і тлумачити правові норми; в) вчений, який займається вивченням права, наділений сумою історичних і сучасних знань, спроможний до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, який володіє відповідною методологією дослідження. Праворозуміння завжди суб'єктивне, оригінальне, хоча саме уявлення про право може співпадати у групи осіб, прошарків.

        Об'єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузі, інституту права, окремі правові норми.       

        Зміст праворозуміння складають знання суб'єктів про свої права і обов'язки, конкретні і загальні правові дозволи, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих чи несправедливих.

        Звичайна людина розуміє право так, як це дозволяє їй власний розум відповідно до культурологічних традицій існуючої епохи і суспільства.

        Під час розгляду різних теорій і поглядів щодо права слід враховувати наступні обставини:

по-перше, історичні умови функціонування права і межі культури, в яких жив і працював «дослідник»;

по-друге, те, що результати праворозуміння завжди залежать від філософської, моральної, релігійної, ідеологічної позиції суб'єкта, який пізнає;

по-третє, те, що береться за основу тієї чи іншої концепції (джерело правоутворення чи суть самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог чи Космос) і під його сутністю (воля суспільства, міра свободи людини чи природ₇ ний егоїзм індивіда);

по-четверте, тривалість концепцій в одних випадках і їх динамічність, спроможність адаптуватися до відносин, що розвиваються, — в інших.

        Сучасний рівень розвитку гуманітарної науки і методологія дослідження соціальних явищ дозволяє систематизувати різні погляди щодо права на підставі відповідних критеріїв. Під час вирішення основного питання філософії щодо співвідношення буття і свідомості виділяються ідеалістичний і матеріалістичний підходи до вивчення права. Для першого характерні теологічні вчення про право. Хома Аквінський стверджував, що право має не тільки божественне походження, а й божественну суть. Позитивне право (людські закони) є лише засобом здійснення цілей, які накреслені Богом для людини.