Загальні теорії про походження права

        Послідовники Аквінського — неотомісти — роблять спробу пов'язати релігійну суть права з природно-правовими засадами і оцінками суспільних відносин із метою обґрунтувати більш життєспроможні і реалістичні варіанти його вчення.

        На іншому полюсі, в рамках матеріалістичного підходу, розробляється марксистська теорія права, основними постулатами якої виступають: обумовленість права економічним базисом суспільства, класовий характер права, жорстка залежність права від держави, забезпеченість його примусовою силою держави.

         Отже, на основні вищесказаного можна зробити наступні висновки: 
Досі не виробилося єдине поняття права. Право ніколи не мало єдиного визначення. Різні мислителі висловлювали самі різноманітні думки, відповідаючи на питання “що таке право?”.   
        Багатоманіття підходів до розуміння права обумовлюється складністю права, різними вихідними філософськими і методологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами.  
         Поняття права буде розвиватися, тому що людина на кожному етапі свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти його співвідношення з іншими явищами і сферами життєдіяльності соціуму. 
 

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

 

 

 

 
 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА

2.1. Тлумачення  поняття і ознаки права  

        Поява правових норм свідчить, що в суспільстві є політичні  відносини, є держава. Проте, як і будь-які регулятивні норми, правові відносини з точки зору суспільства є виявом справедливого і належного. Невипадково слово «право» в українській мові має спільний корінь із словами «правда», «правильно», «справедливість». Цікаво, що перший збірник законодавства на території нашої батьківщини мав назву «Руська правда».

        Слово «право» в українській  мові пов'язане з особистістю  (сукупністю людей), її (їх) можливостями, її (їх) поведінкою.

        У сучасній юридичній науці термін «право» використовується в декількох значеннях.

        По-перше, правом називають соціально-правові домагання людей, наприклад, право людини на життя, право народів на самовизначення тощо. Ці домагання обумовлені природою людини та суспільства і вважаються природними правами.

        По-друге, під правом розуміється система юридичних норм. Це — право в об'єктивному розумінні, через те що норми права створюються і діють незалежно від волі окремих осіб.

        По-третє, цим терміном визначають офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи, організації. Так, громадяни мають право на працю, відпочинок, охорону здоров'я, майна та ін., організації користуються правами на майно, на діяльність у відповідній сфері державного і суспільного життя тощо. В усіх цих випадках мова йде про право в суб'єктивному розумінні, тобто право, яке належить окремій особі — суб'єкту права.

        По-четверте, термін «право» використовується для позначення системи всіх правових явищ, що містять природне право, право в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Тут його синонімом виступає термін «правова система». Слід пам'ятати, що термін «право» вживається і в неюридичному розумінні. Існують моральні права, права членів громадських об'єднань, партій, союзів, рухів, права, що виникають на підставі звичаїв тощо. Тому дуже важливо дати точне визначення поняття права, встановити ознаки і властивості, які відрізняють його від інших соціальних регуляторів суспільних відносин. У юридичній науці існує багато визначень права, які різняться залежно від того, що власне у правових явищах розуміється як головне, найбільш суттєве. В таких випадках мова йде про визначення сутності права.

У навчальних цілях значну цінність мають визначення, в яких формулюються специфічні ознаки права. За їх допомогою право виділяється серед інших соціальних явищ. Разом із тим для більш глибокого розуміння права необхідно також засвоїти неспецифічні ознаки, які тотожні для права і суміжних із ним феноменів.

        Право має закономірні зв'язки з економікою, політикою, державою. Всі ці зв'язки так чи інакше виражені в його ознаках.

        Необхідно розмежовувати ознаки і властивості права.

        Ознаки характеризують право як поняття, властивості — як реальне явище. Ознаки і властивості знаходяться у відповідності, тобто властивості відображаються і виражаються у понятті права як його ознаки. Філософи не без підстав стверджують, що будь-яке явище дійсності володіє численною кількістю властивостей. Тому в поняття включаються ознаки, що відображають найбільш суттєві його властивості. Які властивості слід вважати суттєвими? Це залежить від позиції конкретного автора. Широковідоме визначення права, яке дали К. Маркс і Ф. Енгельсу «Маніфесті Комуністичної партії». Звертаючись до класу буржуазії, вони писали: «Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу»¹. Інакше кажучи, воля панівного в економіці і політиці класу нав'язується як закон усьому суспільству. При такому розумінні право з необхідністю припускає безправність інших, не пануючих прошарків населення, і розцінюється ними як інструмент пригноблення і експлуатації. Обмеженість класового підходу полягала втому, що історично минущі сторони змісту права приймались за його сутність, а саме: право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, що необхідно знищити.

        Принципово іншим є підхід, коли визнається загально-соціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираження компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства. У найбільш розвинутих правових сім'ях (англосаксонське і романо-германське право) пріоритет відданий людині, її свободі, інтересам, потребам. Властиво, дійсна сутність права полягає втому, що воно відображає нормативновизначену, гарантовану державою міру свободи особи. На підставі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

        Право — це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке с в певний момент у конкретному суспільстві і мас загальнообов’язковий, формально-визначений, нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням у ході референдуму) і гарантований нею. Розглянемо найважливіші властивості (ознаки) права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин:

• Право встановлюється або санкціонується (тобто офіційно схвалюється) державою чи населенням у ході референдуму. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою. У випадку існування інших норм соціального характеру, що справляють значний вплив на поведінку суб'єктів, держава (народ) затверджує їх шляхом санкціонування. Цим вона надає нормам юридичного характеру і бере на себе обов'язок охороняти їх засобами примусу.
• Відповідність права ідеалам справедливості і свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини та громадянина, визнані у світовому співтоваристві, є мірою свободи і рівності людей, встановленої державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. І цією мірою є справедливість. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Основними завданнями права с: регулювання відносин, що склалися в суспільстві; надання стійкого становища існуючому суспільному ладу, котрий оцінюється загалом як справедливий, і відображення справедливих відносин між суб'єктами; захист правомірної поведінки від неправомірного впливу. Невипадково про це римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтвом добра і справедливості.
• Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання — моральністю, звичаями тощо.

        Права, якими наділена кожна  людина чи юридична особа, не  довільні, вони чітко визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає у тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Норму права необхідно розцінювати як «робочий інструмент», за допомогою якого забезпечується свобода людини і долається соціальний антипод права — свавілля і беззаконність.

        Значення нормативності в правовій сфері — це не лише формування типового правила, а дещо більше — гарантія здійснення суб'єктивного права. Володіючи суб'єктивним правом, ми не просто вільні в своїх діях, наша свобода забезпечена, захищена загальнообов'язковою нормою, за якою стоїть міць держави.

        Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію проте, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в межах права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.

• Інтелектуально-вольовий характер права. Право — виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальний бік права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин — предмета правового регулювання. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Історично у праві йде боротьба двох тенденцій, оскільки його витоки знаходяться в суспільстві і державі. Становлення права завершується лише за умови гармонізації зв'язків між ними. Тоді право стає розумним, набуває інтелектуального характеру.

        Формування і функціонування  права як виразника свободи,  справедливості і розуму можливо тільки в суспільстві, в якому індивіди мають економічну, політичну і духовну свободу. Реально втілити це можна лише в розвинутому громадянському суспільстві і правовій державі.

        Право є виявом не тільки інтелекту, а й волі людей. Вольовий початок права розглянемо в декількох аспектах:

• По-перше, основу змісту права складають соціально-правові домагання окремих осіб, їх організацій і соціальних груп, і в цих домаганнях виражена їх воля.
• По-друге, державне визнання цих домагань здійснюється через волю компетентних державних органів, інших суб'єктів правотворчості, тобто формування права опосередковується волею суспільства і держави.
• По-третє, регулююча дія права можлива лише на підставі свідомості і волі осіб, які реалізують юридичні норми.
• Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм та ін. Державна охорона правових норм містить державний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи держави щодо дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Природно, що держава надає праву такі властивості: стабільність, суворе визначення і забезпеченість «майбутнього», яке за своїми характеристиками наближається до «сущого» і стає ніби частиною існуючого.

        Державний примус реалізується удвох напрямах:

• По-перше, він забезпечує захист суб'єктивного права і має на меті примусити правопорушника до виконання обов'язків в інтересах потерпілого (наприклад, повернення боргу).
• По-друге, у відповідних випадках винний притягається законом до юридичної відповідальності (наприклад, позбавлення волі, конфіскація майна, штраф та ін.).

        Державний примус — це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати  права і обов'язки, тобто сферу особистої свободи та її межі.

• Формальна визначеність. Слід зауважити, що формальна визначеність права до певної міри властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються в статутах, положеннях та інших нормативних актах. Релігійні норми-заповіді сформульовані в священних книгах. Як бачимо, відповідним правилам поведінки форма надається не державою, а іншими організаціями (громадськими, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву офіційну форму вираження.

        Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які слід тлумачити однаково. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, міру і вид відповідальності за скоєне правопорушення.

        Саме держава надає форму правовому змісту. Роль держави не слід підносити і, наприклад, вважати, що право — результат, продукт державної діяльності. Такі хибні уявлення довгий час панували у вітчизняній науці й практиці. Зв'язок суспільства, держави і права в аспекті, який розглядається, можна описати формулою — «зміст права створюється суспільством, форма права — державою». Від способу участі держави у правотворчості залежать види форм (джерел) права: санкціонований звичай, судовий прецедент, нормативний акт.

• Системність. Право — складне системне утворення. Сьогодні особливого значення набуває поділ права на три елементи: природне, позитивне і суб'єктивне.

        Перший елемент — природне право, яке складається з соціально-правових домагань, зміст яких зумовлений природою людини і суспільства. Важлива частина природного права — права людини, або, інакше кажучи, можливості, які суспільство і держава спроможні забезпечити кожному громадянину.

        Другий елемент — позитивне право. Це — законодавство та інші джерела юридичних норм, у яких отримують офіційне державне визнання соціально-правові домагання громадян, організацій, соціальних груп.