Україна в геополітичному просторі. Сучасна геостратегія держави

justify">    в екологічній сфері:

    значне  антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів;

    нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як невідновлюваних, так і відновлюваних;

    неподоланність  негативних соціально-екологічних  наслідків Чорнобильської катастрофи;

    погіршення  екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води;

    загострення техногенного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на р. Дніпро;

    неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних  технологій, речовин, матеріалів і трансгенних  рослин, збудників хвороб, небезпечних  для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно  необґрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів;

    неефективність  заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності;

    небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму;

    посилення впливу шкідливих генетичних ефектів  у популяціях живих організмів, зокрема  генетично змінених організмів, та біотехнологій;

    застарілість  та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів;

    в інформаційній сфері:

    прояви  обмеження свободи слова та доступу  громадян до інформації;

    поширення засобами масової  інформації  культу насильства, жорстокості, порнографії;

    комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;

    розголошення  інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є  власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

    намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації. 

    Сучасний  світ швидко змінюється. Він стає багатополярним, більш складним і динамічним, з  новими можливостями і викликами  для розвитку кожної країни, кожної спільноти.

    Динамічні зміни у розвитку воєнно-політичної обстановки у світі призвели до ряду змін у ситуації на глобальному та регіональному рівні, а також довкола України. Насамперед, це стосується проведення більш прагматичної та цивілізованої політики США, Росією, Європейським Союзом та НАТО, а також більшістю інших провідних країн світу та міжнародних організацій.

    Разом з тим, відмічається поява нових  ризиків та загроз як світовій та регіональній стабільності, так і безпосередньо  безпеці та національним інтересам  нашої Держави. Зокрема, такими загрозами є неконтрольоване розповсюдження ядерних та ракетних технологій, поширення тероризму та морського піратства, негативні наслідки глобальних кліматичних змін, нестача природних ресурсів, продовольства та питної води.

    Позиціонування  України в системі міжнародної безпеки базується на позаблоковому статусі. Це особлива модель позиціонування держави у відносинах міжнародної безпеки, за якої країна не бере участі в військово-політичних союзах інших держав та зберігає спроможність дотримання незалежної позиції щодо військових і політичних конфліктів.

    За  своїми ознаками цей статус не є  чимось унікальним.

    У сучасних європейських міжнародних  відносинах такий феномен спостерігається  в політичному плануванні окремих  держав. Насамперед це стосується дещо зміненого статусу односторонньо проголошеного нейтралітету (Швеція, Фінляндія, Мальта), причиною чого стала участь цих країн у спільній політиці безпеки й оборони ЄС, а також у програмі НАТО “Партнерство заради миру”. Що ж стосується Австрії, Ірландії, Кіпру та Швейцарії, їх безпековий статус залишається ближчим до нейтралітету, оскільки передбачає іншу форму визначення зобов’язань нейтральності (Державний договір про утворення незалежної та демократичної Австрії 1955 року), міцніші застереження щодо неучасті у військових альянсах і багатосторонніх програмах (Ірландія, Швейцарія) або специфічні внутрішні обставини (Кіпр). Позаблоковий статус також має Азербайджан – один з партнерів України по ГУАМ.

    Положення про позаблоковий статус України  визначено національним законодавством: ст. 11 Закону України від 1 липня 2010 року № 2411-VІ “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” передбачає дотримання Україною політики позаблоковості, “що означає неучасть України у військово-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес”.

    Як  зазначив 7 квітня 2011 року у щорічному посланні до Верховної Ради України Президент України В.Януковича “політика позаблоковості —  наріжний камінь української зовнішньої і безпекової доктрини.

    Позаблоковість  розглядається Україною як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських, взаємовигідних стосунків із іншими державами та міжнародними організаціями за усіма напрямами. 

    Нашим основним пріоритетом  сьогодні є підтримка курсу на глобальне ядерне роззброєння, активна участь у створенні загальноєвропейської системи безпеки і пошук шляхів для остаточної демілітаризації Європейського континенту.”

    За  своїми параметрами позаблоковий статус близький до політики активного нейтралітету, проте відрізняється низкою особливостей. Зокрема, постійно нейтральна держава зазвичай утримується від участі в конфліктах та війнах інших держав, проте може запровадити режим власного військового контролю акваторії прилеглих морів або транспортних комунікацій для унеможливлення їх використання іншими державами-учасниками збройних конфліктів чи членами ворогуючих коаліцій. Водночас така держава може на власний розсуд підтримувати торговельні стосунки з окремими учасниками воєнних конфліктів чи не визнавати запровадженого проти них торговельного ембарго. Зазначені обставини дуже нагадують позиціонування України під час збройної операції НАТО проти Югославії навесні 1999 року, коли українська позиція наближувалася до ознак активного нейтралітету.

    Позаблоковий  статус – фактична реальність. Хоча раніше цей статус не був закріплений  в офіційних державних актах, він характеризував реальний стан і  статус України щодо європейської безпеки  з часу проголошення незалежності та розпаду СРСР. Такі обставини пояснювалися тим, що за умов неучасті держави в багатосторонніх оборонних союзах та щільно інтегрованих міжнародних об’єднаннях, західні інституції (НАТО та ЄС), а також Росія й інші країни СНГ були неспроможні та й не мали наміру безпосередньо забезпечувати реалізацію інтересів України в сфері оборони і безпеки.

    Попри численні заяви про прагнення  вступу в НАТО та ЄС, що виголошувалися впродовж останніх декількох років, ця перспектива залишалася примарною  як унаслідок внутрішньополітичних обставин, стану економіки, так і через проблеми міжнародного середовища – своєрідного перетину суперечливих інтересів США, Росії та найбільш впливових європейських держав.

    Керівництво держави поставило чітке завдання – подолати штучну дилему, що підштовхувала  країну до вибору між інтеграційними проектами з ЄС і співпрацею з НАТО, а також розвитком дружніх зв’язків і багатоцільового економічного співробітництва з Росією й іншими країнами СНД.

    У якості головної орієнтаційної мети зовнішньої політики Закон “Про основи національної безпеки України” визначав “створення сприятливих зовнішньополітичних умов для прогресивного економічного і соціального розвитку України”.

    За  неупередженого підходу очевидно, що впродовж останніх років, окрім небезпечного погіршення відносин з Росією, істотна деградація спостерігалася й на інших важливих регіональних напрямах зовнішньої політики держави. Це позначилося на зниженні економічної та політичної присутності в традиційно важливих для України регіонах, згортанні чи гальмуванні економічних проектів, занепаді міжнародного авторитету, втраті самостійної ролі в загальноєвропейських процесах. Ці обставини визначили потребу перегляду та корекції зовнішньополітичних пріоритетів.

    Президент України В. Янукович у своєму зверненні  до українського народу  
(3 червня 2010 року) закликав відмовитися від нав’язливих кліше й обмеженого доктринерства про “Захід” і “Схід”, забезпечити Україні цілісний “периметр розвитку”.

    Вимоги  українського законодавства про  те, що головною метою і призначенням зовнішніх функцій держави є забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку, потребують конкретного змістовного наповнення. Зрушення в світовій політиці слугують зайвим підтвердженням необхідності реалістичного підходу до геостратегії країни з урахуванням реалій її можливостей. Такий вихід вбачається у формі позаблокової орієнтації, що має розв’язати кризу зовнішньої політики та надати можливість розбудови конструктивних зв’язків з основними економічними і зовнішнішньо-політичними партнерами.

    Політика позаблоковості має враховувати сучасний стан європейської безпеки й жодною мірою не означає самоізоляцію України чи стримування участі країни в європейських та світових політичних процесах.

    Ознаками  нового геостратегічного курсу держави  є: по-перше, активний розвиток взаємовигідних зв’язків з сусідами та партнерами України, деідеологізація торговельно-економічних зв’язків. По-друге, розробка власної концепції та пропозицій щодо вдосконалення оновленої системи загальноєвропейської безпеки, що повинна враховувати можливості й інтереси країн-учасниць військово-політичних блоків, позаблокових і нейтральних держав.

    Реалізація  ж принципу оборонної доцільності  будується на планах модернізації Збройних Сил України і посиленні їх обороноздатності. А якщо вести мову про співпрацю із зовнішніми партнерами, то планується перехід до середньострокових програм співробітництва з НАТО, натомість участь в програмах політики безпеки й оборони ЄС розширюється, відновлюється військова співпраця з Російською Федерацією та країнами СНД.

    Прагнення поліпшувати клімат відносин між  європейськими країнами цілком відповідає ролі України як активного партнера, що відіграє роль своєрідного “мосту”  або зв’язкової ланки в стосунках між “Сходом” (Росія, СНД) і “Заходом” (НАТО та ЄС). Така позиція визначає небажаність посилення військово-політичної напруженості в довколишньому геополітичному просторі, розгортання нових видів озброєнь, започаткування військових програм і створення потужних інфраструктурних об’єктів чи військових баз у зоні Причорномор’я, ескалацію військового протистояння на Кавказі.

    Так само, інтереси України не може задовольнити запропонована деякими західними  політичними експертами концепція  не визначеного часовими межами “наближення” України до західних інституцій, яка фактично передбачає позбавлення України спроможності ухвалювати власні рішення з питань міжнародної безпеки й не дає змоги брати участь у формуванні колективних підходів. При такому підході будь-які можливі політичні й економічні втрати повністю перекладалися б на “молодшого партнера”, як і всілякі ускладнення, пов’язані з питаннями безпеки.

    Практика  міжнародних відносин – процес динамічний і творчий, в якому відсутні жорсткі  стереотипи, можлива зміна рамок тих або інших понять, включаючи статус держави в системі міжнародної безпеки або застосування міжнародно-правових норм. Досвід свідчить, що позаблоковий статус є м’якшою і більш пластичною формою, ніж постійний нейтралітет, і не має схожих рис з активним нейтралітетом.

    Постійний нейтральний статус накладає на країну, яка його проголосила, низку серйозних  обмежень. При постійному нейтралітеті виключається участь у військових формуваннях  блокової або квазіблокової структури, хоча, наприклад, скоригована зовнішньополітична доктрина Швейцарії не виключає її участі в військових навчаннях та колективних режимах безпеки, пов’язаних з міграцією, візовим режимом, протидією організованій злочинності, а також в угодах, що стосуються повітряної безпеки і транспорту.

    За  своїми ознаками позаблоковий статус України більш гнучкий, ніж активний нейтралітет, що переважно стосується певної конкретної міжнародної ситуації. Водночас позаблоковий статус не виключає можливості продовження перебування  існуючих іноземних військових баз на її території, й не надає їм екстериторіального статусу. Ані позаблоковість, ані пролонгація угод 1997 року про умови тимчасового перебування Чорноморського флоту Росії не позбавляє Україну можливості здійснення незалежної зовнішньої та внутрішньої політики. Тут ставиться завдання набуття Україною ролі ключової ланки нового режиму безпеки на Європейському континенті, що включає країни ЄС, Росію та держави пострадянського простору.