Політична модернізація

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

 

 

кафедра політології, соціології

                             і права

 

 

 

 

 

 

Домашнє завдання

на тему:

“Політична модернізація”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

виконав: студент групи М-ІV-1

Якименко С. О.

                                                                               перевірив: доц. Корж Ю. М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2012

ПЛАН

 

 

1.     Сутність політичної модернізації

 

2.     Теорії політичної модернізації

 

3.     Етапи політичної модернізації

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Сутність політичної модернізації

 

ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом  від одного типу політичної системи  до іншого.

В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.

“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини  залежності і бар’єри соціальної мобільності.

“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.

Характерною особливістю  політичної модернізації є диференціація  політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.

Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:

– політичній системі;

– політичній культурі;

– політичній поведінці.

У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять  до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні  зміни еліти.

Модернізація безпосередньо  політичної системи виявляється  в її диференціації, умінні адекватно  реагувати на різноманітні виклики  часу.

Зміни політичної поведінки  полягають в активізації та вдосконаленні  форм залучення громадян суспільства  до політичного процесу.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої  на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства  на новій основі.

 

 

2.Теорії політичної модернізації

 

 Політичну модернізацію  більшість авторів розуміє як  поєднання таких складових:

– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно  реагувати на зміни політичних реалій;

– формування нової модернізаторської  політичної еліти;

– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;

– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;

– підвищення впливу інформації;

– постійне вдосконалення цінностей  та норм у системі політичної культури.

Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.

Теорія модернізації – інтегральна  складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.

Змістовим стрижнем теорії стали два  ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:

1) оригінальна (або  спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);

2) вторинна (або віддзеркалена)  – притаманна відсталим країнам,  які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.

 

3.Етапи політичної модернізації

 

1-й етап (50-ті – початок  60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.

На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні  постулати теорії модернізації, а  саме:

– універсалізм, тобто  розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;

– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці  та технології основою суспільного  розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя  та вирішення соціальних проблем);

– вестернізація, тобто  запозичення країнами, що нещодавно  звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;

– критика основних характеристик  традиційних суспільств (низька здатність  до динаміки та адаптації).

2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років)  – критика теорії модернізації.

Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув  увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.

3-й етап (початок 70-х – друга  половина 80-х рр.) – відхід від  євроцентризму.

Характерні риси етапу:

– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);

– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.

На цьому етапі виокремилися два головних напрямки теорії модернізації:

1. Ліберальний напрямок – Роберт  Даль, Габріель Алмонд, Люсєн Пай.

Ключові ідеї:

– основна мета модернізації – формування відкритої соціальної та політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту.

– економічне зростання є похідним від демократизації та формування відкритої  політичної системи.

– політична модернізація обов’язково передбачає значне збільшення кількості людей та груп, які мають реальне право та можливість брати участь у прийнятті політичних рішень.

Ліберальний напрямок тісно пов’язував модернізацію з демократизацією  політичного режиму.

2. Консервативний напрямок –  Семюель Хантінгтон, Дж. Нельсон,  Хуан Лінц.

Ключові ідеї:

– основна мета модернізації –  досягнення економічного росту та встановлення соціального порядку, заради яких можна  пожертвувати демократизацією (концепція  т.зв. “диктатура розвитку” або “ідея порядку”);

– модернізація не є спонтанним процесом. Це – процес, ініціаторами якого  виступають політичні еліти, які  впроваджують відповідну політику модернізації. Іншими словами, джерело модернізації – не західні держави, а еліти, що існують всередині відповідної країни;

– характер модернізації (розвитку) залежить від характеру правлячої еліти, зацікавленої в збереженні свого  панування.

4-й етап (триває з кінця 80-х  років) – утвердження концепції  “модернізація в обхід модерніті  (сучасності)”.

Зазначена концепція політичного  розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації  на основі збереження соціокультурних  традицій того чи іншого суспільства  без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.