Нація як політичне утворення

Тема: «Нація як політичне утворення»

План:

ВСТУП

І. Різні підходи до визначення поняття нація.

ІІ. Етнічне підгрунтя нації.

ІІІ. Національний суверенітет і політичне самовизначення націй.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Нація належить до найчисельнішого групового cуб’єкта політики, який уособлює горизонтальну диференціацію людства, його різнобарвність, багатство культурно-психологічних і політичних форм. Вона відіграє вирішальну роль у процесах суспільної консолідації та взаємодії і є чи не найголовнішою дійовою особою історичного процесу, принаймні, коли мова йде про нові і новітні часи.

Всупереч утопічним  прогнозам щодо денаціоналізації  людства, поширеним на початку ХХ ст., роль нації як форми суспільної організації і чинника політичного життя аж ніяк не зменшується. Навпаки, нація все виразніше виступає як базовий елемент людського співтовариства, дійова особа політики.

Роль національного  чинника і національної проблематики особливо зросла після розпаду СРСР та утворення на його теренах національних держав. Більшість із них, у тому числі й Україна, розвиваються як демократичні національні держави, що утворилися внаслідок самовизначення корінної нації і стали рівноправними членами світового співтовариства, суб’єктами міжнародної політики.

Для народів цих країн  поняття “нація”, “національна держава”, “національний і державний суверенітет”, “національна ідея”, “націоналізм”, “національні інтереси” - не голі абстракції, а вплетені в повсякденне життя  найактуальніші категорії. До них апелюють  різні політичні сили, їх часто і неоднозначно вживають  публіцисти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І. Різні підходи до визначення поняття нація.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи:

1. духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.
2. політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.
3. історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків при капіталізмі, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно  є багато визначень нації:

1. французькі політологи Г. і К. Вілард вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.
2. марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури - Сталінське тлумачення. Пізніше Сталін уніс зміни в це визначення, підкресливши, що психічний склад виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, яка відрізняє одну національну культуру від іншої.
3. американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.
4. концепція нації Е. Сміта грунтується на наявності національної держави на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами національної ідентичності, за Смітом, є:
• історична територія, або рідний край;
• спільні міфи та історична пам'ять;
• спільна масова, громадська культура;
• єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів;
• спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Отже, націю  можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільність. Як державно-політична спільність нація - це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Державно-політичне значення слова  „нація” є переважним у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій та російській мовах, як і в більшості мов інших східноєвропейських народів, переважним залишилось первинне - етнічне значення цього слова.

Нація, крім етнографічного, має політичний зміст, що полягає головним чином у державотворчих, територіальних і громадянських моментах. Звідси зрозуміло, чому групи людей, що мають спільну національність (етнічні особливості психіки, культури) з тими, які належать до певної нації, але не живуть на її території, не є представниками даної нації. Наприклад, канадські чи австралійські українці є українцями за національністю, етнічним походженням, але канадцями чи австралійцями - за нацією, громадянством.

Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети.

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття „свідомість нації”. В ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

ІІ. Етнічне підгрунття нації.

 

При всій різноманітності теоретичних підходів більшість сучасних дослідників погоджуються з тим, що нації належать до сучасних (модерних) утворень, які виникли з настанням нових часів. Їм передували інші види спільності людей: племена і племенні об"єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного і етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку, зрілості. Отже, з"ясування природи етносів допоможе зрозуміти і суть та особливості націй.

Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи - в рамках однієї державності, у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: "ми" - "вони", "свої" - "чужі", "звичне, наше, рідне" - "дивацьке, чуже, далеке".

Самоназва етносу в донаціональний період його розвитку не завжди є чітко  визначеною. Вона може пов"язуватися з назвою держави, релігії, провідною суспільною верствою. Однак неодмінно існує свідомість спільного походження, тривають пошуки спільного кореня. Культурна самоідентифікація відбивається в народній творчості, а також у писемних творах представників даного етносу. Інколи ці свідчення етнічної самосвідомості нелегко відшукати в історичних матеріалах, бо вона не прямо висловлена і вимагає досліджень на рівні семіотики, лінгвістики тощо. Але без неї немає підстав говорити про існування етносу як одиниці. Сказати, однак, що етнос явище суб"єктивне, пов"язане виключно з його самосприйняттям було б неправильно. Адже незалежно від його уявлень про себе, існує і певним чином фіксується його образ в очах інших народів, так би мовити - погляд збоку, що відбиває його реальні характеристики. До уваги в цьому випадку беруться: територія (в яких кордонах проживає даний народ); походження (з якого кореня він виріс, з якими народами споріднений чи близький); тип людей (під оглядом їх зовнішності, психології, моралі, звичаїв і культури); характер занять (господарство, війни і т. д.); взаємостосунки з сусідами.

Ретроспективний погляд на етноси донаціональної стадії розвитку дозволяє завважити не лише те, що характеризувало  їх як спільноти, але й те, чого їм бракувало для тіснішої консолідації і яскравішого самовияву у  якості суб"єктів історичного  процесу. До найголовніших із цих "нестач" слід, очевидно, віднести наступне:

• по-перше, етно-культурна приналежність, значною мірою камуфлювалась релігійною та державною підставами ідентифікації і тому не стояла на першому місці в ієрархії критеріїв групової самоідентифікації;
• по-друге, приналежність до того чи іншого етносу ще не розглядалась як підстава для самостійного державного існування народу;
• по-третє, наявність станового поділу суспільства перешкоджала поширенню ідеї "рівності людей як однакових людських сутностей" незалежно від їх соціального стану, а це в свою чергу утруднювало сприйняття ними представників усіх станів як членів однієї спільноти. Консолідація етносів, а разом з тим і зростання їх етнічної самосвідомості та політичної суб"єктності, відбувалося головним чином у періоди боротьби з ворогами.

 

Етноси як історичні спільноти - попередники націй проходять певні стадії формування, розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об"єднань в самосвідомі спільноти, а потім - в суб’єктів політичного життя, що творять або прагнуть утворити держави, тобто - в нації. А сама нація в цих випадках є не чим іншим, як етносом на вищій стадії його політичної зрілості.

Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку - національну.

ІІІ. Національний суверенітет і політичне самовизначення націй.

Різні етноси мають  різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені „зрілості” пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот - племені, народу, нації.

У ході етнічних процесів під впливом природних  умов, особливостей господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для даної етнічної групи спільні риси матеріальної і духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна родова назва даної групи - етнонім. З метою захисту свого існування, дальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання в свою соціально-територіальну організацію - в національну державу. Етногенез (походження народів) включає в себе як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виділяють чотири етапи розвитку націй:

1. міжетнічна сумісність, типова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.
2. перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота неухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими.
3. вторинний процес внутрішньонаціонального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин - більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.
4. етап міжетнічної сумісності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.