Україна у 20-30-і рр. ХХ століття

Зміст

1.Вступ.

2.Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 1920-х років.

3.Колективізація сільського господарства.

4.Голодомор 1932-1933 років-найстрашніший злочин сталінізму.

5.Висновок. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

      Україна…  Багатостраждальна країна, мати великого народу. За часів свого існування вона зазнала багато втрат і придбань. На її території було створено, мабуть, наймогутнішу європейську державу – Київську Русь.

      Майже 700 років територія нашої країни перебувала під владою Росії, Польщі, Румунії, Литви, Австро-Венгрії… На плодорідних землях нашої Вітчизни були пролиті ріки крові наших предків, які захищали Україну від загарбників, боролись за добробут наступних поколінь.

      Століття  за століттям, територія Україна  переходила з одних до інших. Та, на мою думку, найгіршими часами для українського народу були під владою останньої, наймогутнішої «імперії» - Радянського Союзу.  За перші 2 десятиріччя існування СРСР Україна втратила близько 10 мільйонів громадян. 2 голодомори, мільйони неоспіваних жертв, не похованих належним чином; тисячі репресованих, знедолених людей, в ці часи загинула майже вся українська інтелігенція, а з нею-славетна українська культура… 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Міжнародне  і внутрішнє становище  України на початку 1920-х  років.

  Після закінчення громадянської війни  основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що утворились на руїнах колишньої Російської імперії. Тут поступово сформувалась і зміцнилась радянська форма державності.

  Характерною особливістю міжнародного становища радянської України в цей період був її формальний статус самостійної держави. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності і суверенності радянських республік і, зокрема, України; разом з тим підкреслювалось, що ці республіки є частиною радянської федерації, а відсутність єдиної радянської держави вважалась явищем тимчасовим. Оця друга, обмежуюча, тенденція була домінуючою   і   постійно   прогресуючою.

  На  початку 20-х рр. після невдалої спроби „революціонізування багнетом Європи" і спаду революційної хвилі у капіталістичному світі більшовицькі лідери виробили нову модель поведінки „соціалістичної держави у капіталістичному оточенні". Ця модель ґрунтувалась на двох суперечливих основах: принципі „пролетарського інтернаціоналізму" (всебічна підтримка комуністичного та національно-визвольного руху в світі) і концепції мирного співіснування держав із різним суспільним ладом    (нормалізація   міждержавних   відносин

із західними країнами). Поступово провідним став прагматичний курс, ключовими завданнями якого були дипломатичне визнання радянських республік з боку великих держав, врегулювання відносин із прикордонними державами, тобто вихід з дипломатичної   ізоляції.

  Як  же реалізовувались ці завдання українською   дипломатією?

  Першу мирну угоду радянської України  підписано Ф.Коном та Ю.Коцюбинським 14 лютого 1921 р. з Литвою. Протягом 1921 р. Україна була досить активною на міжнародній арені, про що переконливо свідчить встановлення дипломатичних відносин   республіки   з   Латвією   та   Естонією.

  Особливою складністю відзначались стосунки з Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з нею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по Збруч   і   Горинь.

  Українській стороні нормалізація стосунків  з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду Української народної республіки (УНР) у вигнанні, що знаходився у Тарнуві поблизу Кракова. Амплітуда діяльності цього уряду була досить широкою: від дипломатичних акцій -- до організації збройних виступів на території радянської України. „Еміграція не має права,-- підкреслював С. Петлюра,--губити ні одного слушного, принагідного випадку для заманіфестування своїх національно-державних постулатів у формі резолюцій, спеціальних матеріалів і делегування на відповідні з'їзди, міжнародні конгреси та конференції представників своїх" (168, с.247). Як згадував колишній міністр закордонних справ УНР О. Шульгін, дипломати, що репрезентували український уряд у     вигнанні,     брали     активну     участь     у

міжнародних конференціях у Сан-Ремо та Спа в 1920 р.; у, 1921 р. було направлено місію у Францію. Але „Франція, як і вся Європа, більше втручатись у східні справи зовсім не бажала. Голові місії дали відповідь гранично коротку: „Ні одного сантиму, ні одного солдата, поки ви самі не заволодієте знову хоча б частиною своєї території" (246, с.159, 160). Безумовно, така відповідь підштовхувала С.Петлюру та його однодумців до активізації збройних акцій   на   території   радянської   України.

  У квітні 1921^0. Х.Раковський звертається до уряду Польщі з нотою протесту проти порушення ним взятих зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалось на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань петлюрівців. І ця нота була не останньою. Цікаво, що проекти відповідей польського уряду на заяви радянської сторони з приводу дій петлюрівців, якщо вірити спогадам, писав генеральний хорунжий УНР Ю.Тютюнник. Лише в кінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинились. Нове загострення польсько-українських відносин навесні 1923 р. було викликане рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину, на яке уряд .України відповів   нотою   протесту.

  Саме  в 1921 р., незважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, починає чіткіше вимальовуватись тенденція обмеження дипломатичної активності республіки, цього важливого атрибуту державності. Це було зумовлено як зовнішніми причинами -- небажанням західних держав юридично визнати всі радянські республіки, що утворились на уламках Російської імперії, так і внутрішніми -- зміцненням централізації, посиленням     унітаризму,     концентрацією

владних важелів у руках Москви. Побачивши ознаки вказаної обмежуючої тенденції, Е.Квірінг, який разом з О.Шумським укладав від імені УСРР мирний договір з Польщею, висловив стурбованість тим, що інтереси України в інших державах, на думку московських дипломатів, мали представляти   тільки   посли   Росії.

  „Таке вирішення питання, з моєї точки  зору,-- писав Еммануїл Йонович у доповідній записці в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У,— не відповідає ні нашій політиці висування незалежності і суверенності УСРР, ні тому становищу, яке українське питання посідає у міжнародній політиці... У міжнародній політиці найближчих років Україна матиме важливе самостійне значення. Я не говоритиму зараз про те, правильна чи неправильна наша політика прокламування перед зовнішнім світом самостійності УСРР -- але оскільки це так і оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних ^ч посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам стала б показником для цих держав фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю всім нашим   ворогам"   (137,   с.64).

  Е. Квірінг вважав, що Україна повинна мати самостійні представництва у великих державах --. Англії, Франції, США, Німеччині та Італії, а також у країнах, де проживали українці,-- Польщі, Чехословаччині, Румунії. Ці пропозиції не зустріли заперечень під час обговорення ні в ЦК КП(б)У,  ні   в   ЦКРКП(б).

  „Безпосереднім  результатом демаршу українських більшовиків,-- зазначає історик С.Кульчицький,-- стало підписання на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між Україною та Туреччиною. Зміст   його   відповідав   договору,  укладеному

між Росією і Туреччиною у березні 1921 р.". З цього моменту в усіх випадках, коли Російська Федерація добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його намагались поширити і на Україну. До речі, варто підкреслити, що підписання украінсько-турецького договору мало велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у другій половині 20-х рр. доля зовнішньоторгового обороту УСРР з Туреччиною становила майже половину (45%) усієї зовнішньої торгівлі України.

  На  початку 20-х рр. напруженими залишалися стосунки радянської України з великими державами. І все ж дипломатичний прорив здійснити вдалось. У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами -- радянська Україна визнавалась Німеччиною де-факто. А ще через рік --у квітні 1922 р.-- під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в італійському місті Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди   була   поширена   на   Україну.

  Таким чином, на початку 20-х рр. Україні, як і іншим радянським республікам, вдалось в основному вийти зі стану дипломатичної ізоляції, однак Західною Європою вони ще сприймались вороже, і на перешкоді дипломатичному визнанню стояла неврегульованість фінансових питань, особливо проблема   довоєнних   і   воєнних   боргів.

 Внутрішнє   становище   України   на   початку 20-х   рр.   характеризується   двома   словами: глибока   криза. - Які   ж   складові   частини   цієї   кризи?

      Економічна   розруха    зумовлена,    з одного боку, тим, що тривалі косіші дії (майже безперервно протягом 7 років) фактично зруйнували матеріально-технічну базу промисловості, погіршили якісний і зменшили кількісний склад пролетаріату, з іншого боку -- воєнно-комуністична політика значною мірою призвела до дезорганізації   господарських   зв'язків.

  Після закінчення громадянської війни  республіка являла собою руїну. Збитки, завдані народному господарству України, оцінювались у 10 млрд. крон. золотом (1/4частина загальної суми збитків, нанесених усім радянським республікам). Виробництво промислової продукції у республіці знизилось до 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. в Україні продукувалось сталі -- 1,7%, прокату -- 1,8%, вугілля (Донбас) -- 22% рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств у 1921 р. у республіці діяло трохи більше 2,5 тис, переважно дрібних. Характерними рисами процесу розвитку робітничого класу стають розпорошення,   декласування,   маргіналізація.

  Не  кращою була ситуація і у сільському господарстві України. Незацікавленість селян, зумовлена політикою воєнного комунізму, плюс недостатня забезпеченість сільськогосподарським реманентом та тягловою силою в сумі дали скорочення на 15% посівних площ. У результаті цього валовий збір хліба в Україні у 1920 р. складав не більше 38,5% від рівня 1913 р. Резолюція конференції КП(б)У (листопад 1920 р.) з тривогою констатувала: „Господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні"

      Політична   нестабільність,    яка    була результатом   невдоволення   селян   продрозкладкою.   Слід   зазначити,   що   після   закінчення 
воєнних   дій   реквізиції   та   заборона   торгівлі

викликали особливо гостру відразу, тому розкладка виконувалася з величезним напруженням.

  Для подібних акцій хили" продзагонів  вже не вистачало, і на допомогу їм було кинуто 68 загонів червоноармійців (майже 5.5 тис. чоловік) Української запасної армії. Але здійснення продрозкладки за допомогою армійських частин не тільки не покращило, а, навпаки, ускладнило ситуацію, оскільки наштовхнулось на збройний опір селянства. Майже на всій території України, насамперед у Донецькій, Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській губерніях поширився повстанський рух, який розглядався владою як політичний бандитизм.

  За  офіційними даними, наприкінці 1920 -/ - на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах нараховувалося понад 100 тис. чоловік. Про масштаби селянського опору і серйозність загрози з його боку для "Радянської влади красномовно свідчить те, що на боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля. Очолили ці воєнні формування відомі воєначальники В. Блюхер, П. Дибенко, І. Дубовий,   Г. Котовський,   О. Пархоменко.

Ідеологічний  спектр повстанського руху в Україні включав два принципових напрямки та їх відтінки: на Півдні та частині Лівобережжя    повстанці   діяли   під   анархо-ко- муністичними лозунгами, па решті території   --   під   націоналістичними.

  З часом соціальна суть селянського  руху поступово змінювалась. Дослідник цієї проблеми О. Ганжа зазначає: „Все більше він (селянський рух -- О.Б.) ставав професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною та громадянською війнами і наступною політичною нестабільністю суспільства. Ця боротьба все більше перетворювалась на взаємо винищення" . Так питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у першочергову політичну проблему з тенденцією   переростання   у   воєнну.