Гідрореабілітація як метод оптимізації функціонального стану дитини з наслідками ДЦП

Згідно Бобат, моторні проблеми при церебральних паралічах виникають внаслідок  ураження центральної нервової системи. При цьому порушується розвиток постуральних антигравітаційних механізмів, сповільнюється і спотворюється нормальний моторний розвиток дитини.

Метою відновного лікування цих дітей є стимуляція нормального моторного розвитку і профілактика виникнення контрактур і деформацій.

Нейро-розвитковий  підхід Бобатів був спрямований  на сенсомоторні компоненти м'язового тонусу, рефлексів, патологічних рухових моделей, постурального контролю, органів почуттів, сприйняття і пам'яті (тобто на ті компоненти, що найбільш ймовірно порушуються при ураженні центральної нервової системи).

Основою їх підходу  було застосування спеціальних положень тіла дитини, прийомів догляду за нею, які контролювали сенсорні стимули до нервової ситсеми. Вони використовувалися як для зниження спастики м’язів, патологічних рефлексів і патологічних рухових моделей, так і для створення нормального м'язового тонусу, реакцій рівноваги і правильних рухових моделей. Дитина була порівняно пасивним реципієнтом нейро –розвиткогово лікування. Нормальна послідовність моторного розвитку вважалася одним з основних теоретичних постулатів [19].

Згодом, завдяки  своєму особистому досвідові, а також завдяки новим досягненням нейрофізіології, Бобати трохи змінили свій підхід і змістили акценти на інші аспекти лікування. У своїй останній публікації в 1984р. вони описали, як змінювалися основні теоретичні засади їхньої концепції.

Спочатку вони відстоювали необхідність ставити  дитину в спеціальні “положення, що подавлюють патологічні рефлекси”.

Хоча перебування  дитини в цих положеннях і приводило  до зниження спастики, але Бобати пізніше  прийшли до висновку, що це зниження тонусу тимчасове, і не зберігається при виконанні дитиною інших рухів.

В подальшому вони підкреслювали важливість впливу на “ключові точки контролю”. При цьому  вплив фізіотерапевта проводився під  час рухової активності дитини, і  він був спрямований на подавлення патологічних рухових моделей і стимулювання розвитку більш правильних рухів.

В цій своїй  останній публікації, автори прийшли  до висновку, що вони занадто багато уваги приділяли розвиткові автоматичних реакцій випрямлення, притримуючись  неправильного припущення, що дитина зможе спонтанно перенести цей досвід (навичку) на свідомо контрольовані рухи. По цьому, вони почали більше розвивати в дитини можливості самій керувати своїми рухами й особливо рівновагою. Вони також прийшли до висновку, що було помилковим сприяти руховому розвитку дитини жорстко дотримуючись нормальної послідовності моторного розвитку [5].

Кондуктивна педагогіка

Кондуктивна педагогіка була розроблена після Другої Світової Війни угорським лікарем та педагогом  Андрашем Петьо (Andras Pëto). Спочатку цей підхід використовувався тільки в інституті кондуктивної педагогіки в Будапешті, який носить ім’я автора, а з часом набув популярності і став застосовуватися в багатьох країнах світу.

Кондуктивна педагогіка базується переважно на освітній моделі втручання та об’єднує педагогічні та реабілітаційні цілі в одній програмі. Ця концепція спрямована на те, щоб допомогти дітям з руховими порушеннями набути „ортофункції”, що визначається як здатність брати участь і функціонувати в суспільстві незважаючи на свою неповносправність. Кондуктивна педагогіка базується на ідеї, що нервова система, незважаючи на своє пошкодження, все ж таки має можливості до формування нових нервових зв’язків [25].

На думку  професора Петьо, моторні порушення  розвиваються не лише за рахунок пошкодження центральної нервової системи, але переважно через недостатність координації та взаємодії між різними відділами мозку та їх функціями. Ця здатність нервової системи може бути мобілізована за допомогою відповідним чином спрямованого, активного процесу навчання. 

Кондуктивна педагогіка спрямована на різні аспекти розвитку дитини та її особистості. Філософія  ортофункціонування співзвучна сучасним уявленням тому що вона підтримує  важливість існування різних шляхів для досягнення функціональних цілей, які залежать від здатностей дитини та умов оточуючого середовища. 

В традиційних  програмах кондуктивної педагогіки в Угорщині кондуктори планують та проводять програму обіймаючи роль і лікаря і медика. Вони мають  чотирьохрічну університетську освіту з акцентом на спеціальну педагогіку.

При лікуванні  хворих на ДЦП заняття проводяться  в спеціалізованих групах чисельністю  від 10 до 25 дітей, з подібною захворювання. Діти разом займаються, спостерігають  та заохочують один одного до виконання вправ. Кондуктори керують групою та забезпечують мотивуюче оточення та емоційну підтримку. Цілі програми визначаються загальним рівнем розвитку групи та вміннями кожної окремої дитини [19].

Заняття в групах є структурованими і проводяться  відповідно до розробленої програми. Програма включає в себе блоки, які складаються з комплексів вправ та педагогічних занять, які проводяться в ігровій формі. Комплекси вправ, а також завдання, які в них входять, підбираються в залежності від характеру патології у дитини, її рухових та інтелектуальних можливостей. Всі вправи комплексу базуються на фізіологічних рухах. 

В комплекс входять  вправи з різними предметами та спортивними  знаряддями, вправи з м’ячем, на сходах, на гімнастичній лавочці, з гімнастичною палкою, а також доповнюється ходою з ускладненими завданнями та вправами біля шведської стінки. При проведенні рухових вправ використовується спеціально розроблене для цієї методики меблеве обладнання - драбинки, столи, бокси, виготовлені з дерев'яних заокруглених лакованих планок. 

Під час занять широко застосовують ритм та пісні  в техніці, яка називається „ритмічний намір” (rhythmical intention). Ритмічний намір - це словесні ритмічні інструкції, які  подаються під час виконання  серії завдань. За допомогою ритму, пісень та віршиків задається фоновий ритм рухової активності, який сприяє навчанню та мотивації дитини, а також допомагаю привернути увагу до того руху, який здійснюється в даний момент. 

Ефективність  участі дитини в реабілітаційному процесі  залежить значною мірою від її мотивації. Як правило, діти з ДЦП пасивні в своїх діях. Метод кондуктивної педагогіки вимагає активної участі дитини в подоланні своєї неповносправності. Правильно поставлена мета дає дитині належну мотивацію до занять, підносить самооцінку. Програма занять передбачає безперервну участь дитини в різних видах діяльності, які навчають дітей думати і діяти в різних ситуаціях. Велике значення у формуванні мотивації є прагнення дитини до успіху та досягнення прогнозованого результату. Тому, навіть дуже незначний успіх отримує позитивну підтримку та заохочення в кондукторів [25].

Войта терапія

Метод Войта  терапії, відомий також як метод  рефлекс- локомоції, був розроблений  чеським лікарем Вацлавом Войтою (Vaclav Vojta, 1917-2000) на початку 50-х років. Цей метод відновного лікування був створений емпірично, при вивченні моторних реакцій, які спостерігаються у відповідь на специфічну стимуляцію, проведену в певних положеннях дитини. Вацлавом Войтою встановив, що ця стимуляція викликає глобальну м'язову активність, яка є присутньою у всіх формах людського пересування (локомоції).

Описані В. Войтою “Глобальні моделі” стали теоретичною основою методу рефлекс- локомоції. Термін “глобальні локомоції” означає моторні відповіді, які виникають під час застосування методу рефлекс-локомоції. При цьому м'язи всього тіла координовано активуються, імпульси надходять в усі регулюючі ланки нервової системи, що сприяє формуванню нових рефлекторних зв'язків. В рухові моделі втягують не лише скелетні м'язи, але й мімічні, очні, дихальні м'язи, а також м'язи, що беруть участь у ковтальних рухах, перистальтиці кишечнику і сечового міхура.

Описані моторні  реакції викликаються дозованим  тиском на певні зони тіла пацієнта, який знаходиться в положенні  на животі, або в положенні на боці. Ці глобальні моделі є частиною різних рухових актів людини - хапання, перевороту, повзання і ходьби. Вони становлять основу для моторної реабілітації пацієнтів різних вікових груп - немовлят, дітей, підлітків і дорослих.

Завдяки своїм  дослідженням др. Войта виявив, що рефлекторні реакції, які виникають у людей з уже сформованими руховими порушеннями аналогічні реакціям здорових дітей. Це означало, що можна стимулювати формування важливих рухових моделей ще в ранньому віці, тобто створювати необхідні “будівельні блоки” для раннього моторного розвитку.

Метою методу рефлекс-локомоції  є розвиток у дитини навичок контролю положення тіла, формування опорної  функції кінцівок і стимулювання координованої м'язової активності. Ці навички порушені у всіх пацієнтів з центральними і периферичними ураженнями нервової системи, а також у пацієнтів з порушеннями опорно рухового апарата спричиненими іншими факторами

Патологічні рухові моделі, які виникають при ураженнях  нервової системи, можуть коригуватися за допомогою методу рефлекс-локомоції. У практиці застосування методу Войта використовуються два так званих - координаційних комплекси: рефлекс повзання і рефлекс перевороту. Ці два рефлекси вивчалися в пацієнтів з руховими порушеннями (спастичними паралічами), а також у здорових немовлят і дітей раннього вікую.

Лікувальний ефект  при Войта терапії може бути досягнутий при частому повторенні вправ  протягом тривалого часу. При цьому  в лікувальний процес залучаються  батьки, які проходять необхідний курс навчання під керівництвом фахівця з Войта терапії з наступним проведенням комплексу лікування в домашніх умовах. Виконання вправи полягає у фіксації дитини в необхідній позі рефлексу і тиску рукою на обрану зону впливу. Після появи видимого рефлекторного руху, викликаного впливом на дитину, ця вправа регулярні повторюється протягом курсу лікування. Вибір зони впливу проводиться індивідуально, в залежності від рухових порушень і відповідної моторної реакції [11, 67].

При цьому важливо  відзначити, що рефлекс локомоція  не спрямована на тренування певного функціонального руху, наприклад хапання кистю або переворот зі спини на живіт. Вона допомагає нервовій системі створити необхідні моделі координованої роботи м'язів, які в наступному можуть бути використані для побудови необхідних рухів.

Іпотерапія

Іпотерапія (від грецького  «hippos» – кінь) – метод лікування, заснований на взаємодії дитини з  конем, адаптованим до можливостей  дитини у навчанні верховій їзді. При  їзді на коні м’язи спини тварини, здійснюючи тривимірні рухи, масажують м’язи ніг дитини – внутрішню сторону стегон, литкові м’язи, голеностоп, пахову область. Вершник, намагаючись прийняти на коні надійнішу і зручнішу посадку, вимушений щільніше притискувати ноги до коня, що збільшує силу дії на його м’язи.

У процесі верхової їзди в роботу включаються всі основні групи м’язів тіла. Це відбувається на рефлекторному рівні, оскільки дитина-вершник, рухаючись разом з конем, інстинктивно прагне зберегти рівновагу, аби не впасти, тим самим спонукаючи до активної роботи як здорові, так і уражені м’язи, не помічаючи цього. Механізм дії іпотерапії на організм людини такий самий, що й будь-якої іншої форми лікувальної фізкультури – під впливом фізичних вправ посилюються функції вегетативних систем.

При сильному спастичному  зведенні ніг діти часто не в змозі сісти на коня глибоко, тому заняття починають немов напівлежачи, відкинувшись назад і розмістивши ноги ближче до шиї коня. Таке положення зручне для ніг, але незручне для вершника в цілому. Поступово дитина прагне сісти прямо, оскільки тільки у цьому положенні зможе самостійно триматися на коні, і їй доводиться опускати ноги нижче. Вершник, самостійно змінюючи своє положення і поступово випрямляючись, прагне глибше сісти на коня, що є одним з найважливіших принципів іпотерапії як методу фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Дитина сама прагне подолати недуг і бачить результати своєї боротьби: стає зручніше сидіти, з’являється можливість управляти конем. Під час руху коня тулуб вершника виконує ті ж самі рухи, як і при ходьбі.

Окрім масажу ніг і  сильної внутрішньої мотивації  до занять, наявні ще два чинники, які  сприяють зменшенню спастики. По-перше, це тепло – температура тіла коня на 2-3 градуси вища за температуру  людського тіла. По-друге, відсутність  внутрішньої напруги, яка іноді спостерігається у дитини при лікувальному масажі, оскільки в цьому випадку масажист регулює навантаження на м’язи. На коні дитина вибирає навантаження самостійно: вона росте поволі, плавно і постійно.

Одночасно з розслабленням  ніг йде зміцнення м’язів спини та їхня гармонізація. Для збереження рівноваги на коні необхідна пряма посадка, нахил у будь-який бік веде до сповзання у цьому напрямі. Таким чином, при русі слаборозвинені м’язи формуються і зміцнюються, а закріпачені – розслабляються. Іпотерапія унікальна тим, що навантаження одних м’язів і розслаблення інших йде одночасно.

Протипоказань для проходження  реабілітації методом іпотерапії майже немає [56].

Дельфінотерапія

Дельфінотерапія – новий напрямок реабілітації, що працює в Україні не більше 5 років. За кордоном цей напрямок розвивається з 70-х років минулого століття.

Дельфінотерапія є альтернативним, нетрадиційним  методом психотерапії, де в центрі психотерапевтичного процесу перебуває  спілкування людини й дельфіна. Це спеціально організований процес, що відбувається під наглядом ряду фахівців: лікаря, ветеринара, тренера, психолога (психотерапевта, дефектолога, педагога). У психотерапії беруть участь спеціально навчені тварини, які мають «хороший характер».