Розвиток економіки та економічної думки в Запорізькій Січі

      Господарські  осілості запорожців започаткували  майбутні села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (тепер Дніпропетровськ) виріс на місці запорозького поселення Половиці, Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хортиця. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий Ріг, Олександрія та багато інших міст. Запорозьке хліборобство заклало основу степової української житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Промисли та ремесла

      Заняття промислами на Запорожжі вважалося  привілеєм козаків. Серед промислів  важливу роль в економіці краю відігравало рибальство. Рибні промисли були на Дніпрі, Бугу, Кальміусі та їхніх  притоках, у дніпровських лиманах  та на азовському морі, де широко використовували найману працю. Найняти «тафа» (артіль) рибалок отримувала половину виловленої риби, яку ділила між собою. Така форма оплати праці, поширена за тих часів, була вигідна господареві, бо стимулювала рибалок до збільшення вилову. Крім того, на рибний промисел наймали робітників за почасову оплату праці, яка становила приблизно 6 – 7 крб. на рік.

      Крім  ремісників-одинаків, на Запорожжі  були майстерні, в яких працювало  по 10 і більше чоловік. Жвавим ремісничим центром було передмістя Січі, де діяли майстерні, які виготовляли та ремонтували зброю. До підприємств ремісничого типу належали також водяні млин, їх кількість на Запорожжі у 1774р. становила 41.

Внутрішня та зовнішня торгівля

      Торгівля  та фінанси Запорожжя визначалися  особливостями його господарства, способу життя і суспільного ладу.

      Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит  на ці товари забезпечували місце  виробництва і кустарні ремесла. Для Запорожжя велике значення мала зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, горілку, тютюн, порох, інші бойові припаси, а також тканини і готовий одяг, смушки, дорогу зброю і кінську збрую. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра. На територію Запорожжя не допускався «царев кабак», тобто російська державно-монопольна торгівля горілкою. Тут зберігалося стародавнє, що сягало ще часів Київської Русі, право на вільний продаж спиртних напоїв. Ними на Січі й у Вольностях міг торгувати кожний, хто заплатив збір у військову скарбницю.

      Кіш проводив політику відкритої економіки. У середині XVIII ст. обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя складав близько 1 млн. крб. з пасивним торговим балансом або перевищенням імпорту над експортом. Головним торговим партнером та імпортером з території запорозьких Вольностей була Росія. Широку торгівлю Запорожжя вело також з Кримом і Польщею. Тримаючи в руках транзитні шляхи і переправи на Дніпрі та на прикордонних польових річках, особливо через Буг, Тясмин і Синюху, січові власті в своїх фіскальних інтересах контролювали експортно-імпортні опе6рації іноземних купців.

Скарб як державна скарбниця

      Скарб на Січі був сховищем не тільки грошей, а й різних цінностей, які надходили  в розпорядження кошового отамана  і кола (ради). Скарб був також архівом та складом військових клейнодів і оздоб, виконував роль арсеналу, де зберігалася вогнепальна зброя та бойові припаси. Крім того, січовий скарб функціонував як державна скарбниця.

      Посада  й коло службових обов’язків скарбника  січового скарбу (шафара) походить з магдебурзького права. Під такою назвою з 1536 р. у Вільні (Вільнюс) виборні урядовці контролювали майно, доходи й витрати міста. І на Січі шафар і його апарат приймали доходи, видавали гроші  і речі, вели облік касових сум і матеріальних цінностей, звітували кошовому та козацькій раді. Всього у владній частині Січі налічувалося більше двадцяти різних посад з загальною чисельністю адміністративного персоналу 130 осіб. Крім курінних отаманів і полковників, діяльність яких охоплювала всі сторони життя Запорожжя, статус безпосередньої скарбової старшини мали два шафари, два підшафарії та кантаржей (хранитель мір і ваги) з невеликим штатом канцеляристів. Така (другорядна) роль скарбової старшини пояснюється устроєм Запорозької Січі, сила якої не вимірювалась обсягом її бюджету, а ґрунтувалася на фактично безплатній особистій службі та праці запорожців, що не потребувало значного перерозподілу ресурсів.

Фінансові ресурси  Запорозької  Січі

      Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій. Регалії як спосіб одержання доходів характеризувалися монопольним правом Коша розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіножаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх, тобто Кіш за прикладом європейських монархів зосереджував у своїх руках найдохідніші статті господарювання. По суті запорозькі регалії були приватноправовим інститутом.

      Податки на Запорожжі стягували через  ціни на товари (непрямі або прямі  податки), а також із доходів із підприємств. Козаки не сплачували податки на споживчі товари на відміну від не козаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків.

      Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запорожжя, якби тут частково не покривали втрати. Довгий час фіскальна система Запорожжя об’єктивно могла опиратися лише на зовнішні джерела – військову здобич, царське «жалованье». Королі, потім царі і гетьмани, періодично посилали на Січ, провіант, різне спорядження. Наприклад, у 1696р. Петро I, котрий згодом так зненавидів запорожців, нагородив кожного по карбованцю (горілка тоді коштувала 2 копійки за кварту – майже один літр) і по відрізу сукна за спільну перемогу над турками під Азовом. Доходи скарбу доповнювало торгові податки з товарів у момент їх вивезення на ринок, мито за перевезення й транзитну торгівлю, тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів і оренди. Фінансовий стан Січі залежав від надходження високоліквідних активів: золота і срібла, а також дорогого посуду і зброї, цінних тканин, килимів, коней і худоби.

      З часом значення джерел доходів змінювалося. Військова здобич, що мала надзвичайно важливе значення в XVI – XVII ст., яку в часи кошового отамана І. Сірка брали в Криму і Туреччині незліченно, втрачає свою колишню роль. І причини тут швидше культурно-економічні, ніж воєнно-політичні. Тривалий приплив дорогоцінних металів і коштовностей так і не збагатив Січ, бо імпорт на Запорожжі завжди переважав експорт. Перехід від епізодичного насильницького здобичництва до мирного господарювання був економічно вигідним.

      Відомо, що при ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. від неї залишилася «військова сума» в 120 тис. крб.. У термінах сучасного  бюджетного рахівництва ця сума є  залишком січового кошторису на друге  півріччя 1775 р. та вільна косова готівка, яка повинна залишатися на початок 1776 р. Отже, у річному вирахуванні обсяг бюджету Запорізької Січі в останній рік її існування можна прийняти в 200 тис. крб. У валюті початку 90-х років XX ст.. січовий бюджет оцінюється в 10 – 12 млн. американських доларів.

      Запорізька  Січ не мала власної банківської  та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Так, при арешті останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Кальнишевського в нього, крім російських паперових асигнацій, була знайдена велика сума металевих монет: російські золоті червінці і срібна монета, турецькі леви, австрійські і голландські талери, єфимки та інші. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала грошовий «голод» - нестачу готівки, що, звичайно, супроводжувалося великим попитом на гроші як платіжний засіб і погонею за грошима як скарбом.

      На  Січі здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом з готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців.

      На  Запорожжі існував і державний  кредит. Наприклад, у 1770 р. кіш позичив  «із військової суми» різним купцям більше 1000 крб. Отже, Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною  мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів й господарювання на власній території (у Вольностях запорозьких козаків). Разом з тим Січ не була і замкненою державою. Маючи лишки одних благ і нестачу інших, вона вела активну зовнішню торгівлю.                                              

      При відсутності приватної власності на землю на Запорожжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності – колективно-військова та індивідуально-приватна не протистояли одна одній, а співіснували.

      Господарський і взагалі державний устрій Запорізької Січі, що складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародного впливу. Запорізька господарська система несе в собі колорит епохи, передає характер життєдіяльного українського народу – працелюба, промисловця, воїна-колонізатора степової окраїни. Засновуючись на національному ґрунті, вона відповідала народним звичаям, способу тогочасного життя.

Аналіз  господарської діяльності XVI – XVIII ст.

      XVI – XVIII ст. були періодом генезису індустріального суспільства, панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. Український народ вступив у цю добу, не маючи можливостей розвивати власне господарство і вільно розпоряджатися природними багатствами рідної землі. Українська козацька держава, утворена в ході визвольної війни середини XVII ст., поступово втратила свою незалежність. Господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали.

      Тоді  як у США та Західній Європі розвивалися  вільні фермерські господарства, грошова  рента, оренда землі, використовувалася  наймана праця, в Україні протягом XVI – XVIII ст. утвердилася панщинно-кріпосницька система. Зміцніло землеволодіння магнатів і шляхти, які були власниками фільварків. Селяни стали кріпаками, опинившись в особистій, земельній, судово-адміністративній залежності від панів-землевласників. Правда, у той період в Україні існувало козацьке землеволодіння з вільною працею на власній землі, тривав процес покозачення селянства і звільнення його від феодальної юрисдикції. Частина селян, оселившись на слободах південної України, Черкащини, Лівобережжя, визволялися від панщини і позаекономічного примусу. Козацько-селянські війни кінця XVI – першої половини XVII ст. були боротьбою за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю.

      У результаті Визвольної війни українського народу середини XVII ст., що відбувалася одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій території України основними формами землеволодіння стали державна, козацька, селянська власність, було скасоване кріпосне право. Однак збереження напівфеодальних землеволодінь, монастирів православної церкви, дрібної шляхти стало прецедентом для відродження кріпосницьких відносин, їх реставрації сприяв той факт, що Українська козацька держава не зуміла зберегти єдину територіальну цілісність українських земель і була знищена внаслідок колоніальної політики російського царизму. В Гетьманщині виникли приватні та рангові землеволодіння козацької старшини. Після поразки під Полтавою 1709 р. і зруйнування Запорозької Січі з’явилися маєтності російських, німецьких, сербських, грузинських та інших іноземних феодалів. Наприкінці XVIII ст. селяни і козаки були закріпачені. Панщинно-кріпосницька система відновилась і на західних та правобережних українських землях, що залишилися у складі Речі Посполитої.

      У промисловості України мануфактурний  період почався в XVI ст. одночасно з країнами Західної Європи. Великі централізовані мануфактури з’явилися в другій половині XVIII ст. В умовах панщинно-кріпосницької системи розвивалися селянські, купецькі мануфактури, засновані на вільнонайманій праці, а також казенні та посесійні мануфактури, де застосовувалася праця кріпосних селян.

      В Україні зміцнювалися економічні зв’язки  окремих районів, йшов процес утворення  національного ринку, що формувався як складовий елемент європейської й світової господарської системи. На ці процеси негативно впливала Московська держава і Річ Посполита, які спрямовували свої зусилля на ліквідацію самостійної України, перетворення її на колонію. 

Література

    1.Воропаєва В.В.

   Історія України. 9клас. Відповіді на питання екзаменаційних білетів державної підсумкової атестації / В.В. Воропаєва, М.В. Татаринов, О.В. Власенко. – Х.: Вита: Видавництво «Ранок», 2005. – 96с.

2. Полонська-Василенко Н.

   Історія України: У 2т. Т1. До середини XVII століття. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 672с.

3. 3. Полонська-Василенко Н.

   Історія України: У 2т. Т2. Від середини XVII століття до 1923 року. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 608с.