Етапи формування соціологічної думки в Україні

План

1. Вступ.
2. Етапи формування соціологічної думки в Україні

1)      Київська Русь

2)     ХVІст. – початок XVIІ ст.

3)     доба національно-культурного відродження

4)     радянський період

3. Висновок.

4. Використана література.

1.Вступ

Соціологічна думка формувалась у контексті розвитку цивілізацій. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому, у людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв’язку з міфологією. З розвитком людини і суспільства міфологічне сприйняття і тлумачення дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях, епосах. У Середньовіччі  соціологічна думка формується в тісному зв’язку з релігією, норми та правила визначаються християнськими канонами. На зміну приходить епоха Ренесансу, що дає новий етап у формуванні соціологічної думки. Кожна історична епоха несла нове сприйняття світу у людей, а отже, можна виділити загальні моменти у формуванні для всього суспільства в цілому, але все ж для кожної країни ці процеси проходять неоднаково.

1. 2. Етапи формування соціологічної думки в Україні

1) Київська Русь

Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори, в яких втілені перші ідеї, що мали соціологічне значення: Слово про закон і благодать” (ІХ ст.) – першого київського митрополита Іларіона,„Повчання дітям” (ХІІ ст.) – Володимира Мономаха, „Печерський патерик”, „Слово о полку Ігоревім” (ХІІ ст.),„Іпатіївський літопис” (ХV ст.), „Повість минулих літ” Нестора, „Руська правда” Ярослава Мудрого.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам’яток першої половини XI ст. справедливо вважають «Руську правду» князя Ярослава Мудрого, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрішньо-державні феодальні відносини. У дидактико-теологічному творі «Слово про закон і благодать» (XI ст.) спростовується твердження про існування у світі певного богообраного народу. Дуже важливі ідеї містить «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха (XII ст.), у якому він наставляв своїх синів бути гуманними, чесними, милосердними, відстоювати правду і справедливість, долати злобу, сварки, не допускати беззаконня. У цьому вбачав князь запоруку єдності землі Руської, спокою її громадян.

Чимало цікавих спостережень, міркувань є у «Слові про похід Ігорів» (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об’єднання руських земель і подолання міжусобиць, що зміцнять Руську державу. Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі XI—XIIIст., найпомітнішим серед яких є «Повість минулих літ” головна  ідея твору,полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив «Галицько-Волинський літопис», який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII ст. у зв’язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центрально-українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. А більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою. 3 півдня дошкуляли татарські напади. До кінця ХVIст. – у духовній культурі України відсутні були будь-які вияви суспільних знань

2) Розвиток соціологічної думки в ХVІст. – початку XVIІ ст.

Історична доля українського народу покликала до життя своєрідний соціальний феномен — козацтво — проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина. Особливість цього феномена полягає в тому, що Україна, не будучи державою, фактично існувала як унікальна державно-правова система, суб’єктом якої було козацтво. З козацтвом були пов’язані перші переписи населения в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.

У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566), він обґрунтував положения, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Законові, що є гарантією розвитку та існування держави, повинні підкорятися всі, навіть королі. Держава виконує обов’язки щодо громадянина — її метою є гарантія права на існування кожного індивіда, Обов’язки індивіда перед державою ще вищі, його діяльність повинна бути спрямована передусім на інтереси держави.

Суспільні погляди С.Оріховського відіграли етапну роль у розвитку вчення про державу від середньовічних концепцій до теорій держави і права XVII—XVIII ст. Він виявився попередником таких мислителів, як Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж. Боден та ін. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Киево-Могилянської академії, зокрема Ф.Прокопович, у бібліотеці якого були праці С. Оріховського.

Величезне місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. займає мислитель-полеміст Іван Вишенський (між 1545—50 — після 1620). Він стає найпомітнішою постаттю в українському духовному житті – обстоював ідею свободи, рівності людей, справедливості у сфері духу, основу життєдіяльності, громадського життя людини і народу, дотримання святих заповідей.

З XVIІст. У багатьох куточках України виникають перші культурно-освітні осередки (Остріг, Харків, Львів, Київ). Видатними діячами-просвітниками тієї доби в Україні були Петро Могила (1594-1647),Стефан Яворський (1658-1722),– Феофан Прокопович (1686-1736), Павло Величковський, Юліан Кониський, вони крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі, освіті.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722—1794), особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях. У творчості Г. Сковороди започатковані и ідеї екзистенціалізму, які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Але його діяльність безперечно створила передумови для формування нової української культури ХІХ сторіччя.

3) Доба національно-культурного відродження в Україні

Доба національно-культурного відродження в Україні пов’язується з останньою чвертю ХVІІІ ст. і насамперед з появою „Енеїди” І. Котляревського, (1798 р.), який вперше ввів живу українську мову до літератури з його послідовниками. Також початок нового століття ознаменувався науково-просвітницькою діяльністю Д.Кавунника-Веланського (1774-1847) – вченого, філософа, прихильника релігійно-філософського вчення про людину, суспільство, популяризував кантіанство, шеллінгіанство.

Також значною постаттю того часу був Максимович Михайло (1804-1873) – перший ректор Київського університету, історик, етнограф, філософ, правознавець. Увагу приділяв обґрунтуванню ідеї особистої волі, яка розумілася ним як ґенеза свободи совісті, слова, приватної справи. Прагнув охарактеризувати психіку українського народу, її особливості.

У суспільно-політичних поемах Т.Г. Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу. Таким чином, суспільні концепції, які постали в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і заходів до їх вирішення. 3 позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити як окремі, так і загальні соціальні явища, що послужило інтелектуальним потенціалом в подальшому вивченні суспільства як системи, а також механізмів його функціонування.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П. Драгоманова(1841-1895) – соціальна зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах: „Чудацькі думки про українську національну справу” (1916 р.), „Що таке українофільство?” (1916 р.). Він привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін «соціологія» у своїх працях.

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціології був М.М. Ковалевський (1851-1916). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.

Найвидатнішим фундатором української соціологічної думки був Михайло Грушевський (1866-1934)- видатний український вчений, історик світового рівня, енциклопедист-просвітник, етнолог, фольклорист, видатний державний діяч, перший «президент Української Народної Республіки». Він вперше почав застосовувати в українській історіографії історично-соціологічний метод розроблений на межі ХІХ і ХХ ст. європейським позитивізмом, започаткував перший Український соціологічн6ий інститут у Відні в 1919р. Головний напрям діяльності спрямовує на обґрунтування історично, теоретично та юридично право українського народу на власну державу, він довів, що український народ існує як окремий історичний культурний суб‘єкт. Вчений пропаганду вав ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальні і сьогодні.

4) радянський період.

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

1) майже повний контроль  партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

2) відсутність самостійного  статусу соціології як науки  та її обожнення з історичним  матеріалізмом у плані вихідних  методологічних засад;

3) протидія соціологічним  дослідженням, з одного боку, на  ідеологічному грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові розвідки, які відхилилися від партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”;

4) обмеженість державної  соціальної статистики та часто  її недостовірність;

5) відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;

6) нерозвинутість наукових  зв’язків із зарубіжними соціологами.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались.

3. Висновок

Отже, варто виділити такі етапи в формуванні соціологічної думки на Україні:

- перший етап – протосоціологічний, найтриваліший в часі. Він розпочинається з княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і завершується в кінці ХVІст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію. На мою думку цей етап був одним з найважливіших, адже він заклав в наш народ ознаки народності, основи єдності, державності, релігійну основу буття народу;

- другий етап – розпочинається з кінця ХVІ ст. і продовжується практично до початку ХІХ ст. Він пов’язаний з посиленням самосвідомості народу, початком наукового ґрунтування державності нашого народу, протистояння іноземним загарбникам, боротьби проти знищення народу як такого у кріпацькому ярмі, Активний розвиток наукової діяльності.

- третій етап пов‘язується з введенням живої української мови в літературу, появою суспільно-політичних рухів проти існуючого ладу. Із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

- четвертий етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткою теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;

- п‘ятий етап, сучасний розвитку української соціології бере початок з 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.

Отже, формування української соціологічної думки відбувалось поступово дуже повільно і дуже сильно відрізняється від формування соціологічної думки народів Європи. Усвідомлення своєї національності зростало на теренах неволі, кріпацтва, приниження народу. Шлях до розвитку на сучасному етапі продовжувався ще з часів Київської Русі і политий кров’ю наших пращурів.

На мою думку лише органічне поєднання наших соціологічних традицій із досягненнями світової соціологічної думки зможе забезпечити нам створення самобутньої і водночас модерної української соціологічної науки, наблизитись до більш-менш адекватного розуміння теорії методології і методичного аналізу світової соціології, трансформувати нашу соціологію у повноцінну науку.