Розвиток соціології в Україні та інших країнах СНД

Автор: Пользователь скрыл имя, 30 Сентября 2012 в 21:59, реферат

Краткое описание

Актуальність дослідження розвитку соціологічної думки в Україні та інших країн СНД підтверджується тим, що нині у зв’язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції соціальної думки, починаючи від її витоків до інституалізації як академічної науки, набуває особливого значення.
Об’єктом дослідження є соціологічна думка в Україні та інших країнах СНД.

Файлы: 1 файл

реферат.doc

— 101.50 Кб (Скачать)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Витоки соціального пізнання в  Україні та інших країн СНД сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (IX – XIII ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі, яка постала в результаті об’єднання східнослов’янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру – Києва й Середнього Придніпров’я. Елементи соціологічної думки містять праці найдавніших українських мислителів.

Актуальність  дослідження розвитку соціологічної думки в Україні та інших країн СНД підтверджується тим, що нині у зв’язку з процесами державотворення та національно-культурного відродження потреба у науковому знанні еволюції соціальної думки, починаючи від її витоків до інституалізації як академічної науки, набуває особливого значення.

Об’єктом дослідження є соціологічна думка в Україні та інших країнах СНД.

Предметом дослідження є етапи розвитку і становлення соціології в Україні та інших країнах СНД.

Мета даної  роботи: проаналізувати розвиток соціології та території нашої держави та її близьких сусідів .

Завдання на дослідження:

1. Виявити етапи розвитку соціології в Україні та інших країнах СНД;

2. Порівняти розвиток соціології в країнах СНД;

3. Розглянути сьогодення вітчизняної соціологічної думки .

У своїй роботі я використовував наукові праці вчених проблем розвитку соціологічної думки які становлять джерелознавчу базу: Степаненко В. «Українська соціологія в пошуках себе», «Філософська і соціологічна думка»,

Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. «З історії української соціологічної думки», Захарченко М.В., Погорілий O.I. «Історія соціології від античності до початку XX століття».

Розділ 1. Зародження соціології в Україні та інших країнах СНД

 

1.1 Зародження соціологічної думки в Україні.

 

Витоки соціального  пізнання в Україні сягають сивої  давнини, зокрема княжої доби (ІХ-ХІІІ ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української  державності — Київської Русі, яка постала в результі об'єднання східнослов'янських племен навколо політичного й культурно-економічного центру — Києва і Середньої Подніпров'я. Сліди-елементи соціологічної думки треба шукати у доробках найдавніших українських мислителів. До них належали київський митрополит Іларіон (в його проповідях і творі «Слово о законі і благодаті» спростовують твердження про існування богообраного народу, висловлюється похвала діянням великого князя Володимира, славиться хрещення Русі), Клим Смолятич, Володимир Мономах (у своєму відомому «Повчанні дітям» дає настанови на праведне життя, справедливий соціальний устрій, закликає долати міжусобиці заради єдності землі Руської, громадянського миру).

Цікаві соціологічні спостереження  виявляють полемісти середньої  доби української історії Ю.Рогатинець, І.Вишенський, Т.Прокопович, Г.Сковорода та інші. Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця ХУІ-поч.ХVІІ ст. займає мислитель Іван Вишенський (бл. 1550-1620-і pp.) з містечка Судова Вишня поблизу Львова. В його писаннях життя українського народу і боротьбі в умовах національного, соціального-й релігійного гніту стали центральними. Він прагне обгрунтувати вимоги свободи, рівності, справедливості у сфері духа, покласти їх в основУ життєдіяльності, громадського життя людини і народу.Важливий вплив на становлення української соціологічної традиції має теоретична спадщина Григорія Сковороди (1722-1794). Він висуває теорію трьох світів (або «мірів»). Перший — великий «мір», що складається з безлічі світів; це всесвіт — макрокосмос, якому немає меж. Два інші — це частини великого, малі світи: малий світ (мікрокосм, «мірок») і символічний світ Біблії. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну й внутрішню -духовну.

Отже, суспільні концепції, які  постали в Україні в період від античності до XIX ст., охоплювали широке коло соціальних проблем і підходів до їх вирішення. З позицій свого часу, тодішнього рівня знань автори намагалися осмислити окремі і загальні соціальні явища, що створювало інтелектуальне підґрунтя для подальшого вивчення суспільства як системи, механізмів його функціонування. У тогочасній українській протосоціологічній думці домінують загальні закономірності становлення й еволюції соціологічного знання та специфічні особливості, зумовлені розвитком української історії.

 

1.2 Зародження соціологічної думки в інших країнах СНД

 

У розвитку соціологічної  думки в Росії дослідники виділяють  три основні етапи. Перший етап —  з середини XIX ст. до 1918 року XX ст., другий — з початку 20-х років до кінця 50-х років, третій — з початку 60-х до наших днів.

Перший етап перш за все пов'язаний з творчістю таких великих  соціальних мислителів, як П.Л. Лавров (1823-1900) і Н.К. Міхайловській (1822-1904). Напрям соціальної думки, що розвивається ними, отримав назву суб'єктивної соціології. Основоположні ідеї цього напряму були вперше сформульовані в знаменитих «Історичних листах» П.Л. Лаврова (1870). У центрі уваги суб'єктивної соціології стояли розробка вчення про суспільство в цілому, виявлення закономірностей і спрямованості його розвитку. Значну увагу представники суб'єктивної соціології приділяли розробці теорії суспільного прогресу. Суть суспільного розвитку, по Лаврову, полягає в переробці культури, а саме: у переробці традиційних, схильних до застою громадських форм в цивілізацію, що характеризується гнучкими, динамічними структурами і відносинами.

Ідеї суб'єктивної соціології П.Л.Лаврова  і Н.К.Міхайловського отримали конкретизацію  і розвиток в роботі відомого російського  історика і соціолога Н.І.Карєєва (1850-1931). Н.І.Карєєв, як і його попередники П.Л.Лавров і Н.К.Міхайловській гордилися тим, що вони внесли етичний елемент в розуміння соціальних явищ і примусили визнати, що соціальний процес не можна розглядати поза його ідей добра і справедливості, які його одухотворяють. Звідси витікала їх основна установка відносно головного завдання соціології: соціологія як наука повинна бути орієнтована не стільки на пошук і виявлення об'єктивних законів, скільки на те, щоб розкривати людський гуманістичний зміст суспільного прогресу і співвідносити його з потребами людської особистості. Н.І.Карєєв підкреслював унікальність і неповторність соціально-історичних явищ. Суб'єктивний метод в інтерпретації Н.І.Карєєва був орієнтований на вивчення суб'єктивної сторони соціально-історичних явищ.

До суб'єктивної школи в соціології Росії тісно примикають прихильники психологічного напряму. Найбільш яскравим представником цього напряму в соціології Росії був Л.І.Петражіцкий (1867-1913). Л.І. Петражіцкий по роду своєї основної діяльності був теоретиком у області права. Тому основні його зусилля були направлені на пояснення витоків нормативної свідомості і, перш за все, норм права. Л.І.Петражіцкий виходив з уявлення про наявність в суспільстві особливого стану суспільної свідомості — народної психології, «колективного психологічного досвіду». Саме цей досвід є джерелом нормативної свідомості як морального, так і правового, регулюючих поведінку людини. У своїй концепції природи нормативної свідомості Л.І. Петражіцкий виходив з передумови про первинність психоемоційної: сторони життя індивідів і суспільства. На його думку, справжньою основою суспільного життя є психічна взаємодія людей, яку він трактував по перевазі як емоційне. Емоції визначають зміст складніших форм людської психіки свідомості і волі. Оскільки психоемоційна взаємодія складає тканину суспільних відносин, то головним інструменті соціального пізнання, по Петражіцкому, є інтроспективна, яка повинна бути доповнена методами зовнішнього спостереження.

Дещо відособлену позицію по відношенню до шкіл, що затвердилися, і напрямів в російській соціології займає Е.В. де Роберті (1843-1915). Сам він свій варіант соціологічної концепції називає неопозитивізмом, бажаючи тим самим підкреслити новий підхід до осмислення соціологічних проблем; Реально ж концепція Е.В. де Роберті носить соціально-психологічний характер з помітними елементами соціально-етичної спрямованості у дусі слов'янофільства. Центральне поняття соціології де Роберті «громадськість», «надорганічне». З одного боку — це вища, соціальна форма прояву світової енергії, з іншою — продукт психічної взаємодії.

Разом з суб'єктивною соціологією, помітне місце в соціальній науці  того періоду займають роботи М.М. Ковалевського (1851-1916). Що веде роль в своїй соціологічній  теорії М. М. Ковалевський відводить вченню про соціальний прогрес, суть якого він бачив в розвитку солідарності між соціальними групами, класами і народом. Одного з основних завдань соціології, М.М. Ковалевський вважав виявлення суті солідарності, опис і пояснення багатообразних її форм. У своїх численних роботах М.М. Ковалевський активно використовував і розвивав порівняно-історичний метод, за допомогою якого прагнув виявити загальне і особливе в соціальних явищах, здійснити пізнання різних історичних ступенів розвитку одного і того ж явища або двох різних здійснюючих явищ. М. М. Ковалевський вірив, що за допомогою порівняно-історичного методу через «паралельне вивчення фактів і явищ суспільної еволюції народів можна виявити загальну форму поступальної ходи суспільного життя».

Отже, паралельно з суб'єктивною соціологією і позитивізмом М. М. Ковалевського, в боротьбі ними в Росії розвивалася соціологія марксизму, представлена двома основними теоріями. Ортодоксальний марксизм в той період представляли дві провідні фігури — Р.В. Плеханов і В. І. .Ленин, так званий «легальний марксизм» — П.Б. Струве, М.І. Туган-Барановській, Н. А. Бердяєв і ін. Основні принципи марксистської методології були викладені в попередньому розділі, і представники ортодоксального марксизму в Росії в цілому їх розділяють

Розділ 2. Становлення та закріплення соціологічної думкиУкраїни та інших країн СНД.

 

2.1 Становлення української соціологічної традиції

 

Власне початком самостійних  соціологічних праць слід вважати  досліди женевського гуртка українських  вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям.

Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає  у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і  морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Ф.Вовк (1847-1918) розглядає соціологію як науку про насамперед громадське життя, в центрі якої знаходиться людина. Його соціологічні погляди відзначаються еволюціонізмом: всі суспільні явища і форми є результатом повільного сгупеневого розвитку зародків фізичної природи людини. Ця фізична природа людей є однакова, але відмінне довкілля зумовлює відмінності між людьми.

Учені цього часу не стільки продукували  власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти  до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою  з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конта, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду.

Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними со-ціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін. Пізнє усамо-стійнення соціології як науки та перехрещування поля досвіду із суміжними дисциплінами зумовлює ту обставину, що представників таких наук, як українська філософія, історіософія та історія, географія, економіка, право, статистика слід розглядати як передвісників української соціологічної думки. Зв'язок соціології з цими науками настільки тісний, що на їх основі з часом постали окремі соціологічні школи. Спільна вихідна база соціології та інших ділянок суспільного знання не тільки позначається на дослідженнях на початках розвитку української соціології, але й згодом має здебільшого вирішальне значення для праць на стику цих наук.

Помітний внесок у розвиток соціології в Україні мають праці таких  українських філософів, як П.Юркевич, В.Лесевич, К.Ганкевич, І.Федорович, О.Стронін.

Найпослідовніше поглиблює  свої історичні досліди соціологічними студіями і вперше в українській  історіографії застосовує історико-соціологічний  метод М.Грушевський (1866-1934). Здобувши європейське визнання за теоретичне обгрунтування власної схеми  історії України як самостійного процесу розвитку українського народу, він 1903 р. був запрошений до Парижа прочитати курс лекцій з цієї проблематики. Під час перебування за кордоном Грушев-ський отримує змогу ознайомитися з сучасними йому ідеями соціологів Е.Дюркгейма та М.Вебера, які суттєво вплинули на його наукову позицію. Саме відтоді він стає не просто істориком, але істориком-соціологом.

Информация о работе Розвиток соціології в Україні та інших країнах СНД