Розвиток політичної думки від Київської Русі

19

План

Вступ

1.              Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.

2.              Українська політична думка Нової доби.

3.              Політичні концепції українських мислителів XX ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Зародження   і  розвиток  української  політичної   думки   є невід'ємною   частиною  національної  інтелектуальної   скарбниці.

З'ясування  передумов  цього  феномена,  аналіз  провідних   ідей, сформульованих  визначними  українськими  мислителями  на   стадії еволюції   національної   суспільно-політичної,   морально-етичної традиції  у  період з Х до початку XX ст„ має велике значення  для з'ясування   поступу  національної  духовної   культури,   процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Мета дослідження. Дослідити історичні етапи започаткування і розвитку політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави, а також Нової доби, охарактеризувати політичні концепції українських мислителів XX ст.

Завдання дослідження. З’ясувати та проаналізувати історичні етапи започаткування і розвитку політичних ідей на українських землях, надати порівняльну характеристику їх змісту. Дати визначення особливостям політичної думки від часів Київської Русі, Нового часу до ХХ ст.. , окреслити політичні теорії даних епох, а також охарактеризувати еволюцію сучасної політичної думки, розкривши основні напрямки досліджень провідних політичних та державних діячів даного часу.

1. Розвиток політичної думки від Київської Русі до
козацько-гетьманської держави.

Давньоруська держава не формувалась на незайманому ґрунті; вона ввібрала досвід усіх тих слов'янських та неслов'янських держав­них і напівдержавних організацій, які в минулому існували на цій те­риторії. Багатоетнічний характер цієї в своїй основі слов'янської дер­жави сприяв засвоєнню історичної спадщини Візантійської та Римсь­кої імперій. Історіографічне окреслення «Імперія Рюриковичів» зустрічаємо в Іларіона, який згадує «старого Ігоря»та «славного Свя­тослава» — перших творців цієї держави у своєму творі «Слово о за­коні і благодаті». У трактуванні Іларіона нова християнська держава Русь посідала своє гідне місце серед Інших державних утворень того часу. Саме Іларіон обдаровував руських володарів титулом кагана. На його думку, цей титул більше підходив єдиновладарю Русі, ніж поширений до цього часу титул князя (переклад з грецького слова сірхон). Це була візантійська традиція, за якою населення північних від Візантії земель називалось скіфами, а володарі — каганами.

Церква і держава на Русі не знали протистояння. Логіка гово­рить про перевагу політичного чинника — княжої влади — над цер­ковною організацією. Церква на Русі не відразу стала самостійною політичною силою — поступово такою вона ставала у XII, особливо в XIII ст. Властиве церкві вміння ототожнювати власні інтереси з дер­жавними сприяло тому, що церква стала суттєвим елементом її струк­тури. Руський клір завжди почувався відповідальним за долю держа­ви. В 1073р. Феодосій Печерський привселюдно звинуватив Святослава втому, що «неправедно сотворимаї не по закону сщеша на столі том, і яко отца і брата старійшого почневаша христолюбця».

IX століття стало початком феодальної формації, що проіснува­ла на Русі тисячу років, аж до середини XIX ст., і з того часу всі со­ціальні, політичні та ідеологічні процеси відбувалися в рамках цієї формації і нею визначалися.

Протягом певного часу не було відповідної феодальної ідеології. Іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала. Тому феодальна верхівка Київської Русі відчула гостру потребу нової релігії, Ця релігія повинна була адекватно відповідати феодальній формації.

Введення Київською Руссю східної гілки християнства як офі­ційної релігії санкціонувало її зближення з Візантією; релігійна спільність — досить ефективний фактор єдності в середині століття. Прийняття християнства зміцнило становище феодальних верхів, підняло міжнародний престиж держави, дало змогу Київській Русі приєднатися до візантійської культури.

Безпосереднім наслідком християнізації було суттєве зміцнення феодальної орієнтації суспільної свідомості й використання нею культурних досягнень Візантії й Болгарії. Релігійна орієнтація Київ­ської Русі, здійснена в Хет., суттєво вплинувши на всі ідейні проце­си, що відбувалися в країні, визначила тип, характер і спрямованість політичного життя.

Першим кодексом законів на Русі була «Руська правда» Яросла­ва Мудрого, 3 неї видно, що високо цінувалася людська честь, осуд­жувалися злодії та вбивці. Наші предки шанували старших і були милосердними — не запровадили смертної кари на Русі. За будь-який злочин існував штраф, І можна було викупитися грішми. Найваж­чою карою було вигнання і рідної землі — за крадіжку коней і за підпал. Князь Ярослав будував церкви, при них організовував ніко­ли, збирав бібліотеки, поширюючи на Русі освіту.

Для давноруських пам'яток характерне звеличування діяльного життя як істинно гідної людини. Найяскравіший приклад — «Повчан­ня» Володимира Мономаха, головний зміст якого полягає в оспіву­ванні багатогранності, повноти людського існування, прагнення до реалізації дарованих людині інтелектуальних та фізичних можливо­стей. В особі ангора «Повчання» гармонійно поєднуються риси пред­ставника «варварських» часів, чесноти християнина, риси господар­ника та книжника.

Динаміка історичного розвитку давньокиївської доби виклика­ла стрімке зростання внутрішніх спонук людської діяльності, інди­відуальної самосвідомості. Це яскраво відбивають пам'ятки цього пе­ріоду — «Повчання» Мономаха, «Ізборник», «Руська правда» Ярос­лава Мудрого, твори Кирила Турівського. Климента Смолянтича, «Повість про Акира Премудрого», де утверджується активність людського розуму, відчувається пафос «книжного панування» та етичний інтелектуалізм.

Християнська течія значно посилила ці мотиви. Саме христи­янство з його концепцією «внутрішньої людини», самопізнання, са­мовдосконалення, з утвердженням свободи волі призвело до визнан­ня київськими мислителями «самовільного» вчення, що передбача­ло високу активність людини в питаннях соціального, політичного й культурного життя.

Історична доля України склалася так, ідо з середини XIV ст. вона втратила свою державність. Фактично всі землі України були захоп­лені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опини­лась під польсько-шляхетським пануванням.

Соціально-економічний процес, то проходив тоді в Україні, зу­мовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідео­логії, сприяв розвиткові політичної думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Серед найвизначніших українських гуманістів були Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський, Павло Русин із Кросна, Шимон Шимонович. Діяльність гуманістів сприяла відродженню національ­ної самосвідомості українського народу.

Найяскравішою постаттю в українському гуманізмі був Станіс­лав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.). який великого значення надав ідеям свободи, справедливого суспільного ладу. Оріховський веде суперечку з середньовічними мислителями, які відстоювали ідею теократичної держави, стверджувати, що держава є знаряддям для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. Основою виникнен­ня держави, зазначав він, є залежно від умов життя воля людей і при­роджений інстинкт до суспільного життя, Держава, на його думку, повинна мати ряд обов'язків щодо громадянина, серед яких є гаран­тія права і пожитку кожного індивіда. Але і останній має ще більші обов'язки перед державою: його діяльність повинна спрямовувати­ся передусім на інтереси держави. Законові, який становить гаран­тію розвитку та існування держави, повинні підкорятися, за Оріховським, усі, навіть королі. Закон, — зазначає мислитель, — душа і розум вільного королівства і його правитель мовчазний, сліпий, глухий, а король —лише мова, очі і вуха закону, він завжди чинить так, як ве­лить закон.

Розвиток суспільно-політичного та ідейного життя в Україні у цей період був тісно пов'язаний з розв'язанням проблеми вибору подальшої історичної долі її народу, прагнення різних соціальних кіл до цього були далеко не однозначними, залежно від успіхів націо­нально-визвольного руху. На перший план висувались то одні, то інші варіанти. Одним із таких варіантів було прийняття Брестської унії 1596 р., тобто возз'єднання католицької та української православ­них церков. Ця подія була не тільки церковною справою, вона мала глибший суспільно-політичний зміст.

Слід зазначити, що серед прихильників унії були не тільки представники духовенства, але й відомі репрезентанти української культури. Навіть такі діячі, як ректор Львівської братської школи Й.Борецький, засновник Києво-Могилянської академії Петро Могила виявляли певні хитання у бік унії. Ще більшою мірою трагедія народу, в якого відбирали свою і нав'язували чужу віру, мову, культуру, пройшла через особисту долю інших його синів, до яких належали Кирило Транквіліон Ставровецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. Намагаючись зблизи­ти вітчизняну духовну культуру з західноєвропейською, підняти її на політичний рівень, вони виявились «нестійкими» у вірі, прийняли унію й католицизм, а Смотрицький і Сакович навіть писали спря­мовані проти православ'я полемічні трактати. Якою б не була особи­ста мотивація цього переходу, вона відбивала нестійкість і коливан­ня середньої шляхти, інтереси якої згадані мислителі відображали.

Національно-визвольна війна українського народу проти шля­хетської Польщі, на чолі якої став Богдан Хмельницький, не була спо­чатку спрямована проти короля, а лише проти «затятої шляхти». Б.Хмельницький намагався навіть виправдати її і з юридичної точки зору. Він, зокрема, підкреслював, що король зобов'язався раніше за­хищати гетьмана і військо від утисків, давати вільний розвиток вірі православній, однак король порушив свою клятву і тим самим звільнив українців від своє присяги й підданства. Український на­род вступив у тяжку боротьбу «за своє благочестя», «за цілісність вітчизни», за свої колишні «права і вольності», які зневажалися па­нами ляхами, за «посполитий і простодушний народ», котрий вони хотіли «запрягти в ярмо невільницьке».

Цікавим історичним фактом є те, що ще задовго до проголошення американської Декларації незалеж­ності, говорив про права України на самовизначення й незалежне державне існування Пилип Орлик, обраний козацькою радою 5 трав­ня 1710 р. в Бендерах гетьманом України. Тоді ж сам Орлик склав зі своїми виборцями та запорожцями договір, шо має назву «Бендера,-кої Конституції». Вона перейнята ліберальним і демократичним ду­хом, що ставить її в ряди найцікавіших пам'яток політичної думки того часу в усій Європі.

Важливим V цьому відношенні є й політичний меморіал Пилипа Орлика «Вивід прав України», написаний ним для оборони націо-нально-державних прав України перед європейськими урядами.

Ідеї визволення України від «чужого панування» (Конституція Пилипа Орлика), ідеї «людського і природного права» козаків на сво­боду, права народу «протестувати» проти гніту (політичний меморі­ал Пилипа Орлика «Вивід прав України»), матеріалізовані в україн­ських політично-юридичних документах на початку XVIII сТ., є най-співзвучніші, а подекуди навіть випереджують у часі ідеї «суспільного договору* французьких енциклопедистів.

Незважаючи на надзвичайно складні суспільно-політичні умо­ви в Україні, політична думка продовжувала існувати. Вона знахо­дила свій вираз у вченні про державу, її ставленні до церкви. Знач­ний внесок у його розв'язання зробили діячі Києво-Могилянської академії. І в цьому питанні можна побачити вираз інтересів різних суспільних верств, різних політичних напрямків. Різними, наприк­лад, були погляди на співвідношення церкви і держави у Стефана Яворського та Феофана Прокоповича.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. На­магаючись пристосувати церкву до нових суспільно-політичних умов. С. Яворський підтримував нововведення стосовно розвитку армії, флоту, економіки, освіти, однак він не міг не бачити, шо ці перетво­рення вели до секуляризації духовного життя країни, до його послаб­лення. Захищаючи інтереси церкви, С. Яворський відстоював її вла­ду в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави, що обмежувачи церковний впливу суспільному житті, ак­тивно виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Своєю церковною політикою С.Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного ар­бітра у всіх справах моралі та суспільного життя. Не зайвим є нагада­ти, що С.Яворський був у дуже добрих стосунках з гетьманами І. Ма­зепою та П.Орликом. З останнім він тривалий час листувався і пода­вав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.

Не можна не згадати й українських просвітників, а саме Я.П. Коземського. С.Я.Десницького, В.П.Капніста, В.Н.Карязіна та ін.

Таким чином, в українській політичній думці XV — XVIII ст. знайшла свій вираз боротьба українського народу за соціальне і на­ціональне визволення. Власне, у цій боротьбі виражались інтереси різних класів, соціальних угруповань, відбилася криза феодально-церковного світогляду, формувалось нове, буржуазне вчення про дер­жаву і право.

Отже, незважаючи на те, що українські землі були загарбані іно­земними поневолювачами, політична думка продовжувала свій розви­ток. Вона знайшла вираз у діяльності гуманістів, діячів братських рухів. Завдяки цій діяльності пробуджувалась національна самосвідомість ук­раїнського народу, а відтак і боротьба за його визволення.

2. Українська політична думка Нової доби.

Без перебільшення можна стверджувати, що в перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політичному житті України були проблеми ліквідації кріпацтва в економіці, соціальній та пра­вовій сферах. Відповідно, на фоні кризи феодально-кріпосницької системи та визрівання у її надрах капіталістичного укладу народи­лись у 40-х роках XIX ст. певні ідеї, суспільно-політичні погляди.