Автор: Пользователь скрыл имя, 07 Мая 2012 в 18:41, контрольная работа
Мета дослідження. Дослідити історичні етапи започаткування і розвитку політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави, а також Нової доби, охарактеризувати політичні концепції українських мислителів XX ст.
Вступ
1. Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.
2. Українська політична думка Нової доби.
3. Політичні концепції українських мислителів XX ст.
Висновки
Список використаної літератури
Наприкінці 1845 - на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило- Мефодіївське товариство, ініціаторами якого були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський. До товариства також входили П.Куліш. О.Маркович, Т.Шевченко. Усіх їх згуртувала ідея слов'янського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини - України, і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республіканської федерації. Кирило-Мефодіївське товариство мало за мету об'єднати всі слов'янські народи в єдину федеральну республіку зі столицею в Києві. Основні ідеї товариства були викладені в "Книзі буття українського народу", а шляхи й засоби досягнення мети — у "Статуті слов'янського товариства св. Кирила й Мефодія".
Товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності й братерства для українського та інших, насамперед, слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний та політично-національний гніт. Найбільш рішучу й безкомпромісну позицію в товаристві займав Т.Шевченко. Характеристика минулого України, що була зроблена в "Книзі буття українського народу”, мала на меті розкрити історичну та ідейно-теоретичну основу для обґрунтування ідеалу, закладеного н самому історичному бутті українського народу, що протягом віків боровся зі своїми поневолювачами за свободу й незалежність.
Об'єднання слов'янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національних особливостей. При об'єднанні ''кожне слов'янське плем'я матиме свою самостійність..., управління народне й дотримування рівності співгромадян". В основу суспільно-державного устрою, тобто "управління", а також "законодавства, права власності й освіти у всіх слов'ян" ставився принцип християнської релігії. У всіх республіках передбачатися рівноправність усіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права й тілесних покарань тощо. Тобто, Кирило-Мефодіївське товариство передбачаю створення слов'янських демократичних держав-республік, об'єднаних на принципах федеральності у слов'янський союз.
В "Автобіографії" М.Костомаров так характеризував внутрішню структуру федеративної республіки: ''В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони й прана, рівність ваги, міри, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, всезагальне знищення кріпосного права й рабства, в будь-якому вигляді, єдина центральна влада, що завідує зносинами поза союзом, військом І флотом, але певна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства й освіти. Осягнути такий союз і взагалі здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало за можливе шляхом реформ, мирної пропаганди, виховання молоді.
Окрему позицію з цього питання займав Т.Шевченко. Безкомпромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему й самодержавний лад, уже в першій половині 40-х років XIХ ст. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом. Кінцевою метою народного повстання, на його думку, повинно бути встановлення демократичної республіки. Ці ідеї Т.Шевченко підпорядковував оспівуванням демократичних засад устрою та організації Запорізької Січі, боротьби українського народу за свою свободу та державно-національну незалежність. У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко виражена ідея українського державництва, самостійності, соборності, проголошується заклик до відновлення козацької традиції, українського демократизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.
Як видно, в Кирило-Мефодіївському товаристві не було єдності думок: Костомаров та Куліш відстоювали поступові реформи; Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму.
У ці роки в українській політичній думці виділяється постать Михайла Петровича Драгоманова (1841 — 1895 рр.). який зробив великий внесок у розвиток демократичного напрямку в українській політичній науці, а саме у вирішення проблем держави й права, політичної влади. При цьому заслуговують на увагу погляди М. Драгоманова на походження держави і прана. Він вважав, що суспільство розвивається від роду-племені, через сім'ї до держави. Віл держави розвиток має йти до вищої політичної організації людей — до всесвітньої федерації. Основними факторами, що спричинили виникнення держави і права були: розвиток людського розуму, що включало в розуміння життя поступових змін; розвиток сім'ї; розвиток матеріальних процесів; концентрація земель внаслідок завоювань.
Класи і класову боротьбу Драгоманов теж включав як одну з причин суспільного розвитку. Далі М.Драгоманов розробив питання суті держави і права у зв'язку з різними формами політичної організації суспільства. Головним критерієм оцінки політичної організації є служіння народу. Аналізуючи існуючі політичні форми, він розмірковує, яку б з них могла взяти собі за взірець майбутня вільна Україна. Навіть парламентська форма правління не задовольнила його, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і самостійно, без волі народу почати вирішувати державні справи. Український народ, вважав він, не мав своєї державності, хоч за часів Б.Хмельницького він був близький до нього. Відсутність елементарних правових порядків при пануванні примусу в Росії дала підставу Драгоманову охарактеризувати той уряд як тиранію.
Суть держави полягає не в формі побудови державної влади, а в правах, якими наділені громадяни — свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і товариств, національній свободі і т.д., у загальному змісті правового статусу особи в даній державі, є гарант прав націй. Для останніх непридатна централізована військово-демократична держава, яка лише розпалює національну ворожнечу.
Близькими до Драгоманова були погляди С.А.ІІодолинського (1850— 1891 рр.) на походження й суть держави і права. Крім цього, певну увагу він приділив походженню кріпосного права, критично проаналізував застосування магдебурзького права в Україні. Розглядаючи самодержавство в Росії, С.Подолинський, на відміну віл М Драгоманова, підтримував думку, що його заміна повинна пройти революційним шляхом і лише тоді народне самоврядування забезпечить трудящим справжню свободу. Свої погляди на державу і право в суспільстві майбутнього, тобто при соціалізмі, Подолинський виклав у працях «Парова машина», «Про бідність»та ін. Політичною основою майбутньої держави мала бути «громада» — об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. У громаді буде здійснюватись безпосередня демократія, проявиться суверенітет нації, вона буде керувати усіма питаннями сільського й міського життя, власністю, виробництвом і розподілом. С.Подолинський чітко детермінував залежність влади, права і свободи від рівня господарської самостійності та розвитку продуктивних сил. У той же час він не зміг подолати утопічних поглядів на майбутнє суспільство, зокрема з аграрного питання, проблем управління тощо.
Оскільки С.Подолинський підтримував марксистську думку про відмирання держави, то він вважав, що з перемогою Нового ладу зміст політики має змінитися, він спроститься. Тоді політика буде спрямована на внутрішній зміст суспільного життя, її метою стане застосування соціалістичних істин до організації найкращого співробітництва.
Політична діяльність і праці Драгоманова, Подолинського, Терлецького та інших зробили значний вплив на подальший розвиток української демократичної політичної думки. Під її впливом виникає галицька революційна демократія з її видатним представником Іваном Яковичем Франком. Зрозуміло, що повно охарактеризувати політичні погляди такої постаті, як Іван Франко, завдання безмірно велике і важке. Тим більше, що кожна політична сила, яка діяла в Галичині, прагнула зробити його «своїм». Інша справа, що одним це вдавалося, іншим — ні, але всі прагнули прикрити свої вчинки словами Каменяра.
3. Політичні концепції українських мислителів XX ст..
Чільною постаттю в політичному житті тих часів був М.С.Грушевський (1866 — 1934 рр.), автор відомих багатотомних «Історії України-Русі», «Історії української літератури», Голова Української Центральної Ради. Голова НТШ, редактор Записок НТШ, журналу «Україна», численних збірників. На відміну від прийнятих у офіційній історіографії схем розвитку історичного процесу на східнослов'янських землях (Карамзін — Ключевський — Погодін), він вважав, що «загальноруської історії» не може бути як нема «загальноруської народності». Може бути історія всіх «руських народностей,... або історія східного слов'янства». М.Грушевський заперечував претензії Московської Русі на частину стародавньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої, на його думку, є тільки виключно «українсько-руська народність», яка і створила Київську державу. М.Грушевський запропонував вивчення історії кожної народності окремо в її генетичному спадку віл початку до сьогодення, а також вивчення насамперед історії народу, а не держави, оскільки держава, вважав Грушевський, відіграє вторинну роль порівняно з економікою, культурними й національними факторами. Серед багатьох праць М.Грушевського для нас особливий інтерес представляють «Всесвітня історія», «Визволення Росії і українське питання» з огляду нате, що в них М.Грушевський найбільш чітко виклав свої політичні погляди.
Щодо розуміння М.Грушевським національно-територіальної автономії, то, пояснюючи свою точку зору, він писав, що це мала б бути широка децентралізація держави і організація самоврядування в національних територіях, що визначається їх національними кордонами, причому принцип національно-територіальної автономії треба покласти в основу всіх територіально-громадських організацій, починаючи з сільської общини і далі.
Виділивши територію з українським населенням, потрібно обрати обласний український сейм, створити інші органи місцевого самоврядування, законодавства, контролю. Вони повинні розпоряджатись місцевими фінансами, земельним фондом, організацією освіти й духовної культури, громадської безпеки й засобів економічного розвитку. Центральній же владі мало залишатися займатися «нормуванням загальних основ державного і громадського ладу»- Погодимось, що ці думки Грушевського не втратили актуальності...
Значну увагу приділяв Грушевський у своїй «Всесвітній історії» об'єктивній характеристиці розвитку європейських націй, державним формам їх існування. Він вважав, що розвиток людства є результат дії народного духу.
«Історія громадянства» — це історія „людського духу”, а Історія людства — це історія національного духу народу, — писав він. Після революції 1917 р., ставши Головою УНР, М.Грушевський пішов значно далі не лише в своїх політичних поглядах, а й практичних діях і стояв безпосередньо біля джерел відновлення української державності при проголошенні відомих чотирьох Універсалів УНР.
Тоді, на початку XX ст. політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху зі стадії культурного українофільства до організованої роботи в масах. У цьому зв'язку заслуговують на увагу погляди М.Міхновського, викладені у праці "Самостійна Україна", що були своєрідним політичним кредо Революційної української партії, яка сформувалася 1900 р. У ній міститься твердження про те, що "державна самостійність є головною умовою Існування нації, а державна самостійність є національним Ідеалом у сфері міжнаціональних відносин". Політична самостійність і державність соборної України — це, на думку Міхновського, кінцева мета, до якої слід прагнути. У 1906 р., перейшовши від теоретичних пошуків до практичної політичної діяльності, М.МІхновський склав програму Української народної партії, у якій формулювалася вимога автономії України, але тільки як крок до повної самостійності, Цікаво й те, що в цьому документі М.Міхновський визначав можливість федерального об'єднання України з будь-якою іншою державою (державами), але після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Щодо державної влади у незалежній Україні, то він висував ідею повновладдя українського народу. Політичне управління України, на думку лідера самостійників, мали здійснювати Президент або гетьман та Всеукраїнський парламент чи сейм. Тобто самостійна Україна за типом політичного режиму мала бути республікою.
Своєрідне бачення проблеми незалежності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії українського визвольного руху початку XX ст. Є.Чикаленка. Стрижнем його політичної програми була національна ідея. Однак постановку питання повної самостійності в конкретно-історичних умовах початку XX ст. він вважав передчасною. Згодом під вагою історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства, Чикаленкова програма національного визволення радикалізувалася й відбулись зміни в поглядах на проблему реформування державного устрою. На його думку, "Тільки монарх може збудувати українську державу та оборонити її від сусідів''. Чикаленкобув переконаний у тому, що українським монархом може бути тільки хтось із чужоземних, то матиме за собою підтримку якоїсь держави, бо на своєму українці не помиряться. Проте він до кінця не відмовлявся від республіканської форми правління, що "згодом можна було подумати й за Українську Народну Республіку".
К.Левицький кладе початок політичного відродження України від двох подій — утворення в 1846 р. в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та появи альманаху «Зоря» М.Шашкевича. І.Вагилевича і Я.Головацького.
К. Левицький 1848—1914 рр. поділив на десять періодів, критерієм поділу зробив роки підвищення української національної самосвідомості, свідому політичну діяльність численних політичних об'єднань, партій, їх заяви, резолюції, виступи. Отже, в далекому 1848 р. зародилася «політична думка свободи, самостійності і рівноправності націй,... що скристалізувалася... в «Головній Руській Раді» у Львові...», коли було висловлено вперше думку... «про самоуправу української області в Австрії».
Одночасно, під кінець XIX ст. значний розголос у Західній Україні зробила книжка члена радикальної партії Юліана Бачинського «Україна іггеdеntа». Слід одразу зазначити, що вона написана під значним впливом «Маніфесту Комуністичної партії» та праці Ф.Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». Але її вартість, крім того, що вона знайомила читачів з марксистською теорією (праця Енгельса в той час в Галичині була невідома) полягала у тому, що Ю.Бачинський одним із перших спробував конкретизувати марксистські постулати до специфічних умов галицької навіть української дійсності.
Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створили сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України. Ми вже говорили про політичні погляди М.Грушевського. тому зупинимося на поглядах М .Хвильового й В.Винниченка, які на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, надаючи йому національного змісту.
Информация о работе Розвиток політичної думки від Київської Русі