Розвиток політичної думки від Київської Русі

Автор: Пользователь скрыл имя, 07 Мая 2012 в 18:41, контрольная работа

Краткое описание

Мета дослідження. Дослідити історичні етапи започаткування і розвитку політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави, а також Нової доби, охарактеризувати політичні концепції українських мислителів XX ст.

Оглавление

Вступ
1. Розвиток політичної думки від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.
2. Українська політична думка Нової доби.
3. Політичні концепції українських мислителів XX ст.
Висновки
Список використаної літератури

Файлы: 1 файл

ВАРІАНТ 3. РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ (Сидорчук Д.В.).doc

— 99.50 Кб (Скачать)

Наприкінці 1845 - на початку 1846 рр. в Україні виникло Кири­ло- Мефодіївське товариство, ініціаторами якого були М.Костома­ров, М.Гулак, В.Білозерський. До товариства також входили П.Куліш. О.Маркович, Т.Шевченко. Усіх їх згуртувала ідея слов'ян­ського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національ­ного визволення своєї Батьківщини - України, і в подальшому на­була конкретної політичної форми у вигляді слов'янської республі­канської федерації. Кирило-Мефодіївське товариство мало за мету об'єднати всі слов'янські народи в єдину федеральну республіку зі столицею в Києві. Основні ідеї товариства були викладені в "Книзі буття українського народу", а шляхи й засоби досягнення мети — у "Статуті слов'янського товариства св. Кирила й Мефодія".

Товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності й братер­ства для українського та інших, насамперед, слов'янських народів, що терпіли соціально-економічний та політично-національний гніт. Найбільш рішучу й безкомпромісну позицію в товаристві займав Т.Шевченко. Характеристика минулого України, що була зроблена в "Книзі буття українського народу”, мала на меті розкрити історичну та ідейно-теоретичну основу для обґрунтування ідеалу, закладеного н са­мому історичному бутті українського народу, що протягом віків бо­ровся зі своїми поневолювачами за свободу й незалежність.

Об'єднання слов'янських народів розглядалося не як їх злиття з утратою національних особливостей. При об'єднанні ''кожне слов'­янське плем'я матиме свою самостійність..., управління народне й дотримування рівності співгромадян". В основу суспільно-державно­го устрою, тобто "управління", а також "законодавства, права влас­ності й освіти у всіх слов'ян" ставився принцип християнської релігії. У всіх республіках передбачатися рівноправність усіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права й тілес­них покарань тощо. Тобто, Кирило-Мефодіївське товариство перед­бачаю створення слов'янських демократичних держав-республік, об­'єднаних на принципах федеральності у слов'янський союз.

В "Автобіографії" М.Костомаров так характеризував внутріш­ню структуру федеративної республіки: ''В усіх частинах федерації передбачались однакові основні закони й прана, рівність ваги, міри, монети, відсутність митниць, свобода торгівлі, всезагальне знищен­ня кріпосного права й рабства, в будь-якому вигляді, єдина централь­на влада, що завідує зносинами поза союзом, військом І флотом, але певна автономія кожної частини щодо внутрішніх установ, внутріш­нього управління, судочинства й освіти.  Осягнути такий союз і взагалі здійснити свої ідеали Кирило-Мефодіївське товариство вважало за можливе шляхом реформ, мир­ної пропаганди, виховання молоді.

Окрему позицію з цього питання займав Т.Шевченко. Безкомп­ромісно засуджуючи феодально-кріпосницьку систему й самодержав­ний лад, уже в першій половині 40-х років XIХ ст. він виступив на істо­ричній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом. Кінцевою метою народного повстання, на його думку, повинно бути встановлення демократичної республі­ки. Ці ідеї Т.Шевченко підпорядковував оспівуванням демократич­них засад устрою та організації Запорізької Січі, боротьби українсь­кого народу за свою свободу та державно-національну незалежність. У суспільно-політичних поемах Т.Шевченка чітко виражена ідея ук­раїнського державництва, самостійності, соборності, проголошуєть­ся заклик до відновлення козацької традиції, українського демокра­тизму, віра у воскресіння України та в зміну суспільного ладу.

Як видно, в Кирило-Мефодіївському товаристві не було єдності думок: Костомаров та Куліш відстоювали поступові реформи; Шев­ченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи пова­лення царизму.

У ці роки в українській політичній думці виділяється постать Михайла Петровича Драгоманова (1841 — 1895 рр.). який зробив ве­ликий внесок у розвиток демократичного напрямку в українській політичній науці, а саме у вирішення проблем держави й права, пол­ітичної влади. При цьому заслуговують на увагу погляди М. Драгоманова на походження держави і прана. Він вважав, що суспільство розвивається від роду-племені, через сім'ї до держави. Віл держави розвиток має йти до вищої політичної організації людей — до все­світньої федерації. Основними факторами, що спричинили виник­нення держави і права були: розвиток людського розуму, що вклю­чало в розуміння життя поступових змін; розвиток сім'ї; розвиток ма­теріальних процесів; концентрація земель внаслідок завоювань.

Класи і класову боротьбу Драгоманов теж включав як одну з причин суспільного розвитку. Далі М.Драгоманов розробив питання суті дер­жави і права у зв'язку з різними формами політичної організації сус­пільства. Головним критерієм оцінки політичної організації є служ­іння народу. Аналізуючи існуючі політичні форми, він розмірковує, яку б з них могла взяти собі за взірець майбутня вільна Україна. Навіть парламентська форма правління не задовольнила його, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і самостійно, без волі народу почати вирішувати державні справи. Український народ, вважав він, не мав своєї державності, хоч за часів Б.Хмельницького він був близький до нього. Відсутність елементарних правових по­рядків при пануванні примусу в Росії дала підставу Драгоманову оха­рактеризувати той уряд як тиранію.

Суть держави полягає не в формі побудови державної влади, а в правах, якими наділені громадяни — свободі слова, забезпеченні працею, свободі організації союзів і то­вариств, національній свободі і т.д., у загальному змісті правового статусу особи в даній державі, є гарант прав націй. Для останніх непри­датна централізована військово-демократична держава, яка лише розпалює національну ворожнечу.

Близькими до Драгоманова були погляди С.А.ІІодолинського (1850— 1891 рр.) на походження й суть держави і права. Крім цього, певну увагу він приділив походженню кріпосного права, критично проаналізував застосування магдебурзького права в Україні. Розглядаючи самодержавство в Росії, С.Подолинський, на відміну віл М Драгоманова, підтримував думку, що його заміна повинна прой­ти революційним шляхом і лише тоді народне самоврядування за­безпечить трудящим справжню свободу. Свої погляди на державу і право в суспільстві майбутнього, тобто при соціалізмі, Подолинський виклав у працях «Парова машина», «Про бідність»та ін. Політичною основою майбутньої держави мала бути «громада» — об'єднання людей для виконання виробничих функцій і розв'язання громадських справ. У громаді буде здійснюватись безпосередня демократія, про­явиться суверенітет нації, вона буде керувати усіма питаннями сільського й міського життя, власністю, виробництвом і розподілом. С.Подолинський чітко детермінував залежність влади, права і сво­боди від рівня господарської самостійності та розвитку продуктив­них сил. У той же час він не зміг подолати утопічних поглядів на май­бутнє суспільство, зокрема з аграрного питання, проблем управлін­ня тощо.

Оскільки С.Подолинський підтримував марксис­тську думку про відмирання держави, то він вважав, що з перемогою Нового ладу зміст політики має змінитися, він спроститься. Тоді пол­ітика буде спрямована на внутрішній зміст суспільного життя, її ме­тою стане застосування соціалістичних істин до організації найкра­щого співробітництва.

Політична діяльність і праці Драгоманова, Подолинського, Терлецького та інших зробили значний вплив на подальший розвиток українсь­кої демократичної політичної думки. Під її впливом виникає галицька революційна демократія з її видатним представником Іваном Якови­чем Франком. Зрозуміло, що повно охарактеризува­ти політичні погляди такої постаті, як Іван Франко, завдання без­мірно велике і важке. Тим більше, що кожна політична сила, яка дія­ла в Галичині, прагнула зробити його «своїм». Інша справа, що одним це вдавалося, іншим — ні, але всі прагнули прикрити свої вчинки словами Каменяра.

3. Політичні концепції українських мислителів XX ст..

Чільною постаттю в політичному житті тих часів був М.С.Грушевський (1866 — 1934 рр.), автор відомих багатотомних «Історії України-Русі», «Історії української літератури», Голова Української Центральної Ради. Голова НТШ, редактор Записок НТШ, журналу «Україна», численних збірників. На відміну від прийнятих у офіційній історіографії схем розвитку історичного процесу на східнослов'янсь­ких землях (Карамзін — Ключевський — Погодін), він вважав, що «загальноруської історії» не може бути як нема «загальноруської народності». Може бути історія всіх «руських народностей,... або істо­рія східного слов'янства». М.Грушевський заперечував претензії Московської Русі на частину стародавньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої, на його думку, є тільки виключно «ук­раїнсько-руська народність», яка і створила Київську державу. М.Грушевський запропонував вивчення історії кожної народності окремо в її генетичному спадку віл початку до сьогодення, а також вивчення насамперед історії народу, а не держави, оскільки держа­ва, вважав Грушевський, відіграє вторинну роль порівняно з еконо­мікою, культурними й національними факторами. Серед багатьох праць М.Грушевського для нас особливий інтерес представляють «Всесвітня історія», «Визволення Росії і українське питання» з огля­ду нате, що в них М.Грушевський найбільш чітко виклав свої полі­тичні погляди.

Щодо розуміння М.Грушевським національно-територіальної автономії, то, пояснюючи свою точку зору, він писав, що це мала б бути широка децентралізація держави і організація самоврядування в національ­них територіях, що визначається їх національними кордонами, при­чому принцип національно-територіальної автономії треба поклас­ти в основу всіх територіально-громадських організацій, починаючи з сільської общини і далі.

Виділивши територію з українським насе­ленням, потрібно обрати обласний український сейм, створити інші органи місцевого самоврядування, законодавства, контролю. Вони повинні розпоряджатись місцевими фінансами, земельним фондом, організацією освіти й духовної культури, громадської безпеки й за­собів економічного розвитку. Центральній же владі мало залишатися займатися «нормуванням загальних основ державного і громадсь­кого ладу»- Погодимось, що ці думки Грушевського не втратили ак­туальності...

Значну увагу приділяв Грушевський у своїй «Всесвітній історії» об'єктивній характеристиці розвитку європейських націй, державним формам їх існування. Він вважав, що розвиток людства є результат дії народного духу.

«Історія громадянства» — це історія „людського духу”, а Історія людства — це історія національного духу народу, — писав він. Після революції 1917 р., ставши Голо­вою УНР, М.Грушевський пішов значно далі не лише в своїх по­літичних поглядах, а й практичних діях і стояв безпосередньо біля джерел відновлення української державності при проголошенні відо­мих чотирьох Універсалів УНР.

Тоді, на початку XX ст. політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху зі стадії куль­турного українофільства до організованої роботи в масах. У цьому зв'язку заслуговують на увагу погляди М.Міхновського, викладені у праці "Самостійна Україна", що були своєрідним політичним кредо Революційної української партії, яка сформувалася 1900 р. У ній міститься твердження про те, що "державна самостійність є голов­ною умовою Існування нації, а державна самостійність є національ­ним Ідеалом у сфері міжнаціональних відносин". Політична са­мостійність і державність соборної України — це, на думку Міхновського, кінцева мета, до якої слід прагнути. У 1906 р., перейшовши від теоретичних пошуків до практичної політичної діяльності, М.МІхновський склав програму Української народної партії, у якій формулювалася вимога автономії України, але тільки як крок до по­вної самостійності, Цікаво й те, що в цьому документі М.Міхновський визначав можливість федерального об'єднання України з будь-якою іншою державою (державами), але після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Щодо дер­жавної влади у незалежній Україні, то він висував ідею повновладдя українського народу. Політичне управління України, на думку ліде­ра самостійників, мали здійснювати Президент або гетьман та Все­український парламент чи сейм. Тобто самостійна Україна за типом політичного режиму мала бути республікою.

Своєрідне бачення проблеми незалежності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії ук­раїнського визвольного руху початку XX ст. Є.Чикаленка. Стриж­нем його політичної програми була національна ідея. Однак поста­новку питання повної самостійності в конкретно-історичних умо­вах початку XX ст. він вважав передчасною. Згодом під вагою історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства, Чикаленкова програма національного визволення радикалізувалася й відбулись зміни в поглядах на проблему реформування дер­жавного устрою. На його думку, "Тільки монарх може збудувати ук­раїнську державу та оборонити її від сусідів''. Чикаленкобув переко­наний у тому, що українським монархом може бути тільки хтось із чужоземних, то матиме за собою підтримку якоїсь держави, бо на своєму українці не помиряться. Проте він до кінця не відмовлявся від республіканської форми правління, що "згодом можна було по­думати й за Українську Народну Республіку".

К.Левицький кладе початок політичного відродження України від двох подій — утворення в 1846 р. в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та появи альманаху «Зоря» М.Шашкевича. І.Вагилевича і Я.Головацького.

К. Левицький 1848—1914 рр. поділив на десять періодів, критерієм поділу зробив роки підвищення української національної самосвідомості, свідому політичну діяльність численних політичних об'єднань, партій, їх за­яви, резолюції, виступи. Отже, в далекому 1848 р. зародилася «пол­ітична думка свободи, самостійності і рівноправності націй,... що скристалізувалася... в «Головній Руській Раді» у Львові...», коли було висловлено вперше думку... «про самоуправу української області в Австрії».

Одночасно, під кінець XIX ст. значний розголос у Західній Ук­раїні зробила книжка члена радикальної партії Юліана Бачинського «Україна іггеdеntа». Слід одразу зазначити, що вона на­писана під значним впливом «Маніфесту Комуністичної партії» та праці Ф.Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». Але її вартість, крім того, що вона знайомила читачів з марксистською те­орією (праця Енгельса в той час в Галичині була невідома) поляга­ла у тому, що Ю.Бачинський одним із перших спробував конкре­тизувати марксистські постулати до специфічних умов галицької навіть української дійсності.

Лютнева революція 1917 р., повалення дому Романових створи­ли сприятливі умови для реалізації ідеалу політичної незалежності України. Ми вже говорили про політичні погляди М.Грушевського. тому зупинимося на поглядах М .Хвильового й В.Винниченка, які на відміну від своїх попередників, стояли на позиціях соціалізму, нада­ючи йому національного змісту.

Информация о работе Розвиток політичної думки від Київської Русі