Розвиток економіки та економічної думки в Запорізькій Січі

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Реферат

 

з теми: «Розвиток економіки та економічної думки в Запорізькій Січі»

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

План 

1. Причини виникнення українського козацтва. Місце козацтва в історії та культурі України.
2. Господарство Запорізької Січі:

2.1. Характеристика економічної системи.

2.2. Господарювання.

2.3. Зимівник.

         2.4.Власність.

         2.5. Промисли та ремесла.

         2.6. Внутрішня та зовнішня торгівля.

         2.7. Скарб як державна скарбниця.

         2.8. Фінансові ресурси Запорозької Січі.

   3. Аналіз господарської діяльності XVI – XVIII ст. 

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Причини виникнення українського козацтва. Місце козацтва в історії та культурі України

      Українське  козацтво як нова суспільна верства  України почало формуватися з  початку XVI ст. Термін «козак» вперше згадується в літописі 1240 р.

      Причини появи козацтва:

1. економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель, нестача у селян власної орної землі, переселення та освоєння земель Подніпров’я та степів за дніпровськими порогами («Дикого поля»);
2. соціальні: посилення феодального гніту українських селян та міщан з боку польських, литовських, українських феодалів; оформлення кріпосної залежності селян;
3. політичні: прагнення польської адміністрації перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої від турецько-татарських нападів, а також встановити контроль над втікачами за дніпровські пороги:
4. національні: політика ополячення українського населення, гоніння на українську культуру та мову, наступ католицької церкви на права православного населення;
5. військові: виникли пізніше та були пов’язані зі зростанням небезпеки з боку Кримського ханства. Козаки прагнули захистити рідну землю від спустошливих набігів татарських орд.

      Соціальний  склад козацтва був різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним пригнобленням.

      У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпровських порогів). Звідси назва козаків – запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення – січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров’я, Запоріжжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав козаків. За Дніпровськими порогами виникає козацька республіка – Запорізька Січ.

      Запорізькі  козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій  XVII – XVIII ст. Їх вважали кращими піхотинцями. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу.

      Документи останньої (Нової) Січі, що збереглися до наших днів, складають унікальний фонд, який дозволяє об’єктивно вивчати історію України та сусідніх з нею країн.

      Такі  танці, як гопак та метелиця, зародилися на Запорізькій Січі. Кобзарство стало  видатним явищем суспільного та духовного життя України. Запорізька Січ та козацтво були темами народних дум, пісень та легенд. Про Запоріжжя писали Вольтер та Гоголь, Герцен та Чернишевський. Художник І. Рєпін написав відому картину «Запоріжці пишуть листа турецькому султану».

      Козаки  займалися землеробством, скотарством, полюванням, бортництвом та рибальством. Розповсюджувалися ремесла.

      Але, не зважаючи на все це, кожен козак  мав навички торговця: необхідно  було обмінювати або продавати вироби власного виробництва, військові трофеї. Через Подніпров’я проходили торгові шляхи, козаки вдавалися до грабежів татарських купців. Із середини XVII ст. використовувалися можливості посередницької торгівлі.

Господарство  Запорізької Січі

      Значну  роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво. Воно успішно освоювало землі перед степової України, південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор’я та Приазов’я. В середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їх згуртуванні відіграла Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров’ї в середині XVI ст. Її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, феодалізму та економічного лібералізму.

Характеристика  економічної системи

      Економічна  система запорозького козацтва складалася з двох секторів: січового та індивідуального. В свою чергу січове господарство поділялося на загально січове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль, артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорозький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя – рибні лови, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною і Росією. Індивідуально-трудовою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися в паланках – адміністративно-територіальних округах на землях Вольностей запорозьких козаків, які простягалися на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах теперішніх Запорізької, дніпропетровської, Донецької, Миколаївської та Кіровоградської областей). Сімейні козаки іменувалися гніздюками. Вони були позбавлені статусу січовика і, виділившись з громадського курінного господарства, заводили власний хутір (зимівник). Поруч із суспільними (військовими) у паланках існували приватні зимівника, рибні промисли, млини, дуби (вантажні човни) тощо. Якщо курінь був одночасно адміністративно-бойовим і побутово-господарським підрозділом, то хутір-зимівник лише господарським поселенням. Необхідність куреня була зумовлена колективними потребами товариства, хутора – інтересами окремих козаків як самостійних підприємців. Отже, економічному життю запорозького козацтва однаково властиві и спільні дії, й індивідуальні зусилля.

Господарювання 

      Характер  запорозького господарювання визначився природнокліматичними умовами краю. У дніпрових плавних ніколи не бувало посухи і тому в посушливі роки туди приганяли сотні тисяч голів худоби. Трави, лісу, очерету, риби – всього було вдосталь. Тому плавні давали запорожцям незліченні вигоди: там вони рубали ліс, заготовляли сіно й косили очерет на паливо, полювали на звіра та птицю, розводили пасіки, ловили рибу і раків. Особливо багатим був рослинний і тваринний світ межиріччя Дніпра та Бугу. Запорожці як неперевершені мисливці добували на хутро вовків, лисиць, зайців, куниць, крім того, сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, просо, гречку, а також коноплі, вирощували городину – цибулю, кавуни і дині, капусту, хрін. У садах росли яблуні, груші, сливи, вишні, терен, калина.

      В економіці Запорожжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в 5 разів більший доход. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом. Осідаючи поблизу укріплених пунктів, вони ставали ковалями, бондарями, ткачами. Французький інженер Г. Боплан, який мешкав в Україні протягом 1630 – 1642 рр., відзначав, що серед козаків «… взагалі трапляються знавці усіх ремесел, необхідних людині: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Вони дуже добре виготовляють селітру, якої вельми багато на цих землях, і роблять з неї чудовий гарматний порох…».

      У Запорозькій Січі дедалі активніше  здійснювались товарно-грошові відносини. Запорозькі козаки посідали важливе місце в торгівлі південною сіллю. На річках Буг, Самара, Орель були спеціальні митниці для збирання соляного мита з кожного возу.

      Поворотним  у розвитку господарства Запорозької  Січі став 1734р. – рік виходу запорожців з підданства Кримського ханства, повернення в Україну і заснування Нової Січі. Почався перехід від епізодичних промислів до регулярного господарювання, від натурального господарства до товарного.

Зимівник 

      Природні  й соціальні умови визначили  організаційну форму запорозького господарювання в степу – зимівник (хутір). Зимівник запорозької старшини і багатих козаків – це були великі тваринницькі ферми із значними посівами зернових. У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже у всій Російській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Кількість зимівників, за існуючими даними, становила кілька тисяч. Крім не багатьох товарно-торгових господарств січового і паланкового підпорядкування, більшу частину з них становили невеликі напівнатуральні господарства. Тому індивідуальний сектор запорозької економіки сукупно можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнювалася господарюванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки був досить демократичним, але внутрішньо нестійким. Йому загрожували економічні закони, вмираючого феодалізму і висхідного індустріального суспільства.

Власність

      В історико-економічній літературі дискутується питання, чи була земля об’єктом приватної власності на Січі. Аналіз документів свідчить, що у дніпровських козаків, як пізніше у їхніх нащадків за Дунаєм та на Кубані, в основу економічного устрою було покладено ідею володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, аби тільки він сам був примислений до Коша. По відношенню до землі, до січового та кошового майна ніхто з запорожців не був особою, відокремленою від громади. Проте й саме Військо Запорозьке як юридична особа не було приватним власником, бо тодішня військова власність відповідала сучасній державній власності, тобто Січ знала на зразок «загальнонародної» колективну власність, здобуту завоюванням або спільними зусиллями.

      Загальнокозаче  володіння землею не виключало індивідуального  землекористування членів війська, які належали до січового і паланкового  одруженого козацтва. Особисте господарювання на землі війська дозволялося звичаєвим правом вільної займанщини земельної ділянки, що обмежувалося лише таким самим правом будь-якого іншого козака. На землю міг претендувати кожний запорожець там, де поспівав першим і скільки її брався обробити. З економічної точки зору козаччина починалася там, де були можливість і право такої займанщини. Врешті-решт рідкісність населення на безлічі угідь довго не була проблемою земельної власності. Саме на праві займанщинного землеволодіння склалися запорозькі хуторські господарства – зимівники. Право займанщини мало на Запорожжі таку саму юридичну силу, як і старовинні акти польських королів, рішення Коша та гетьманські універсали за Б. Хмельницького.

  Бездомні, безсімейні козаки, «товариство» не могли мати ніякої власності, крім плати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею, а у паланці – також худоби й зимівника, що оброблявся найманими робітниками. Право власності на здобич на війні обмежувалося звичаєм. Перед походом кожен запорожець давав присягу, що не затаїть воєнної здобичі й віддасть її всю для поділу на користь війську та курінному товариству. З особистої частки жертвували січовій церкві.

      Запорожжя ще не знало приватної власності. Проте вкладаючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі природно прагнули змінити умовний титул власності на безумовний. У Вольностях Війська Запорозького відбувся безповоротній процес перетворення загально козачої власності, що перебувала у спільному нероздільному користуванні всього війська, на приватну власність.

      Можливості  й переваги індивідуального володіння  уже були відомі низовим козакам. Про повагу до власності як суттєву  рису економічної свідомості запорожців свідчать суворі покарання за злочини проти власності. Злодійство поміж козаками, посягання на січове майно, розбійництво й пограбування своїх каралося на горло, прирівнюючись до порушення військових законів.

      У вольностях з фактичного володіння  визрівало право власності. Там  для запорожців переставало діяти  публічне військове право. З безособово-публічного воно ставало індивідуально-приватним, вояк робився купцем, курінний товариш – самостійним підприємцем. При виході козаків на зимівники до того неподільне курінне майно підлягало поділу на паї, розмір яких відповідав дійсному внеску кожного до курінного скарбу. За таких умов зникла ідеальна соціальна єдність товариства, з’являлася реальна майнова нерівність.