Розміщення галузей виробництва товарів народного споживання.Розміщення галузей АПК України

План.

1.Вступ.

2. Розміщення галузей виробництва товарів народного споживання.

3.Розміщення  галузей АПК України.

4.Висновок.

5.Використана  література. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ. 

Виробництво товарів  народного споживання представлене різними галузями легкої промисловості, а також цілою групою підгалузей машинобудування (радіоелектронна, годинникова  галузі, виробництво телевізорів, легкових автомобілів, в'язальних, пральних і  швейних машин, холодильників, фотоапаратів, відеомагнітофонів, мікропроцесорних засобів, мотоциклів, мопедів, велосипедів, пилососів), товарів побутової хімії. Сюди відноситься виробництво меблів, музичних інструментів з дерева, засобів  захисту рослин і плодових дерев  тощо. 
Велику групу товарів народного споживання становлять вироби, що належать до продовольчого комплексу - складової частини агропромислового комплексу країни. Умови і фактори їх розміщення та територіальна організація виробництва розглянуті у розділі «Агропромисловий комплекс». Тому зупинимось на виробництві непродовольчих товарів та особливостях розміщення найважливіших галузей. 
В структурі виробництва непродовольчих товарів народного споживання одне з важливих місць належить легкій промисловості. В умовах соціальної переорієнтації економіки галузям легкої промисловості належить провідна роль у підвищенні життєвого рівня населення. 
Підприємства легкої промисловості виробляють переважно товари народного споживання і ряд виробів промислового призначення. До галузі належить первинна обробка льону-довгунця та інших луб'яних культур, конопле-джутове, сітков'язальне, трикотажне, швейне, валяльно-повстяне, шовкомотальне, лляне, вовняне, шовкове виробництва. Вона охоплює виробництво взуття, випуск нетканих матеріалів, натуральних і штучних шкір, штучного хутра, хутрових виробів. Виробництво продукції легкої промисловості у великій мірі залежить від забезпеченості України різними видами сировини (льоноволокно, вовна, шкіра) та потребами ринку (внутрішнього і зовнішнього). 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розміщення  галузей виробництва  товарів народного  споживання

До галузей, що випускають товари народного споживання, належить не тільки легка промисловість, яка налічує понад 20 підгалузей, а й важка, де зосереджено виробництво  радіоприймачів і радіоелектронної апаратури, телевізорів, годинників, легкових автомобілів, меблів, побутової техніки  та запасних частин до неї, мікроелектроніки, мікропроцесорних засобів, касетних відеомагнітофонів, холодильників і морозильників, швейних, в'язальних і пральних машин, мотоциклів, мопедів і велосипедів, пилососів, автоматичних посудомийних машин, фото- і кіноматеріалів, фармацевтичних препаратів, лакофарбових матеріалів, засобів захисту рослин садів  і городів. Це також сфера побутових  послуг, пасажирського транспорту та зв'язку, житлово-комунального господарства, туристсько-експлуатаційної бази та інших послуг державних організацій, кооперативів, колгоспів. 
Виробництво товарів народного споживання ще не задовольняє господарських потреб населення України. Тому слід збільшити випуск товарів і обсяг послуг за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей, зниження матеріаломісткості продукції, економного витрачання всіх видів ресурсів, будівництва нових підприємств і їх філіалів у містах і селищах, які мають відповідні трудові ресурси. 
Виробництво товарів народного споживання характеризується випуском продовольчих і непродовольчих товарів. Продовольчі товари, більш докладно розглянуто у темі "Розміщення галузей агропромислового комплексу". 
Обсяги виробництва непродовольчих товарів у 1980—1995 pp. подано у табл. 33. 
 
3 табл. 33 видно, що у 1992—1995 pp. виробництво основних видів товарів народного споживання значно знизилося. Така сама ситуація спостерігалася в 1996 р„ що пов'язано з гострою нестачею сировини і матеріалів, порушенням господарських зв'язків між підприємствами-партнерами та відсутністю валютних коштів для закупівлі сировини за кордоном. 
Товарів народного споживання надходить на внутрішній ринок менше, ніж їх виробляють в Україні, оскільки з метою подальшого завоювання ринків збуту і розширення обсягів виробництва експортної конкурентної продукції урядом дозволено збільшити експорт до ЗО % виробництва взуття, одягу, трикотажних виробів та ін. 
Серед галузей виробництва непродовольчих товарів однією з найважливіших є легка промисловість (див. картосхему на с 171), яка забезпечує населення одягом, взуттям тощо, а промисловість — кордом, технічними тканинами та ін. 
 
Виробничий потенціал легкої і текстильної промисловості України давав можливість виготовляти 11,3 м2 тканин, 5,6 пари панчішно-шкарпеткових і 2,9 піт. трикотажних виробів, 2,0 пари взуття на кожну людину. 
У галузі легкої промисловості налічується 483 виробничих підприємства, з них 188 у 1994 р. були ще державними, 179 — орендними, 116 — колективними. 
Проте значні потенційні можливості галузі використовуються недостатньо внаслідок значних недопоставок сировини за міждержавними угодами з країнами СНД, практично припинені імпортні поставки, які щороку становили 500 млн. дол. США. Отримано лише 41,9 тис. т бавовни замість 77 тис. т. Поставляється в галузь менше, ніж потрібно, хімічних ниток і волокна, шубно-хутрової сировини, каучуків, синтетичних латексів, барвників та ін. Підприємства частково працюють на давальницькій сировині, щоб не простоювати, що призводить до збіднення українського ринку товарів. До того ж держави монополісти-постачальники основних видів сировини в Україну постійно підвищують ціни на них, внаслідок чого з початку 1993 р. до початку 1995 р. вартість продукції легкої промисловості зросла від 26 до 77 разів. 
Перед легкою промисловістю поставлено важливі завдання — формувати і розміщувати державні замовлення і державні контракти і координувати діяльність підприємств, пов'язану з виконанням цього завдання, а також виробляти цільові програми перспективного розвитку нових видів сировини, збалансованого розвитку підгалузей. 
У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості України передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості, а також механізм відновлення кооперативних зв'язків з країнами СНД. Відновлюються посіви бавовнику на півдні України, де він вирощувався ще в ЗО —50-х роках. Заслуговує на увагу також пропозиція українського науково-дослідного інституту текстильної промисловості та кількох інститутів України щодо вироблення технології виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробки на штучні волокна і нитки. Є програми розгортання виробництва барвників і дубильних речовин. 
У зв'язку із значними можливостями забезпечення промисловості України власним льоноволокном доцільно прискорити будівництво Самбірського льонокомбінату для випуску лляних тканин. Випущено першу продукцію для легкої промисловості на основі конверсії окремих підприємств воєнно-промислового комплексу. На різних стадіях підготовки та освоєння перебувають майже 20 видів устаткування для галузі. 
Хімічна промисловість України має можливість вже нині використовувати власні потужності для виробництва синтетичної шкіри, клею, підошов, хімічних ниток і волокон, капролактаму, необхідного для виробництва хімічних ниток і пряжі. Слід організувати виробництво поліуретанових композицій для взуттєвої галузі, які досі імпортували. 
Розміщення легкої промисловості вигідно поєднується з розміщенням важкої промисловості, оскільки у виробництві предметів споживання зайняті здебільшого жінки, а у важкій промисловості — чоловіки. При розміщенні галузей враховуються забезпечення трудовими ресурсами, народногосподарські функції і територіальні особливості окремих економічних регіонів України. При будівництві нових підприємств, крім капітальних витрат, слід обов'язково враховувати витрати на соціальну інфраструктуру. 
Легка промисловість тісно пов'язана із сільським господарством на стадіях первинної обробки сировини та з машинобудуванням й хімічною промисловістю, які постачають їй устаткування, барвники тощо. 
У розміщенні хімічної промисловості відбулися зміни, зумовлені фактичною ліквідацією розриву між сировинними районами і районами виробництва. Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача; взуттєве і швейне — на споживача, лляне — на сировину. 
У легкій промисловості найбільшою підгалуззю є текстильна, до якої належать первинна обробка текстильної сировини, потім бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, нетканих матеріалів, конопле-джутова, сітко-в'язальна, текстильно-галантерейна, трикотажна, валяно-повстяна підгалузі. 
Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося у радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати у Херсоні і Тернополі, камвольно-суконний — у Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнянопрядильні фабрики у Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька обл.) і Богуславської (Київська обл.) суконних фабрик. 
Бавовняна промисловість для виробництва тканин є першою серед галузей текстильної промисловості. На неї припадає 50,1 % всіх тканин, що виробляються. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. 
Основні бавовняні підприємства розміщені у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нововолинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватноткацька), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). 
Вовняна промисловість — одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості. Вона виробляє 7,0 % усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька обл.), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську — тонкосуконна фабрика, Чернігові — камвольно-суконний комбінат і Кривому Розі — вовнопрядильна фабрика. 
У Києві, Богуславі, Черкасах і ряді міст Чернівецької і Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон. 
Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 20,5 % усіх тканин України. Шовкова промисловість зосереджена у Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку; у Києві і Черкасах випускають тканини із штучного і синтетичного волокон, у Луганську — меланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики Києва і Лисичанська виготовляють шовкові тканини технічного призначення. 
Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 7,3 % тканин країни на Рівненському і Житомирському льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська обл.) фабриках. Підприємства повністю забезпечені власним льоноволокном. Частину льоноволокна вивозять за межі країни. 
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї підгалузі випускають Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України. Частину продукції експортують. 
Трикотажною промисловістю України вироблено в 1995 р. 27,0 млн. шт. трикотажних виробів. За 1985—1995 pp. виробництво зменшилося в 12 разів. Вона має значну власну сировинну базу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська обл.). У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Львові й Червонограді (Львівська обл.) працюють панчішні фабрики. 
Швейна промисловість розміщена у районах споживання, здебільшого у великих населених пунктах, оскільки перевезти тканини і нитки для неї економічніше, ніж готові вироби. У швейній промисловості створено виробничі об'єднання і фірми, серед них такі відомі, як київське виробниче об'єднання швейної промисловості "Україна", львівська фірма "Маяк", Харківська швейна фабрика ім. Ю. Д. Синякова та ін. Швейна промисловість донедавна на 90 % задовольняла попит населення України на готовий одяг, білизну та іншу продукцію. 
Шкіряно-взуттєва промисловість після текстильної є найважливішою підгалуззю легкої промисловості. Основна сировина для неї — природна шкіра свійських, диких і морських тварин. Проте широке використання нових синтетичних матеріалів (штучної шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття), тканини суттєво збагатило й доповнило сировинну базу взуттєвого виробництва. Крім того, із шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби, деталі для текстильних та інших машин. На розміщення шкіряного виробництва впливають і центри м'ясної промисловості, а також традиційні способи й види вичинки шкір. 
У взуттєвому виробництві велику роль відіграють процеси механізації та машинобудування для шкіряно-взуттєвого виробництва. 
Підприємства шкіряно-взуттєвої промисловості виробляють жорсткі і м'які шкіряні товари, взуття з натуральної і штучної шкіри. 
Шкіряна промисловість — стара галузь виробництва в Україні. Шкіряні підприємства розміщені у Харкові, Києві, Львові, Василькові (Київська обл.), Бердичеві, Миколаєві. Штучну шкіру виготовляють у Києві, Тернополі, Запоріжжі, Луцьку, шкірзамінники — в Одесі. 
Сучасна взуттєва промисловість України перетворена на велику механізовану галузь. Старі взуттєві фабрики у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Бахмуті, Херсоні реконструйовано; у Луганську, Києві, Львові, Одесі, Василькові, Запоріжжі й Мукачеві збудовано нові великі підприємства. Всього в країні діє 16 шкіряних і 33 взуттєвих виробничих об'єднання і підприємства. Найбільші шкіряні виробничі об'єднання — у Бердичеві ("Світанок"), Івано-Франківську, Києві; взуттєві виробничі об'єднання — у Луганську, Львові ("Прогрес"), Харкові, Кривому Розі, Хмельницьку. 
Для шкіряно-взуттєвої промисловості важливо удосконалювати діючу і створювати нову, високоефективну технологію шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва; освоювати матеріали з поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями; механізувати та автоматизувати виробничі процеси. 
Хутрова підгалузь переробляє хутрову, овечу сировину й штучне хутро і виготовляє з них хутрові та шубні вироби. В минулому вона мала здебільшого кустарний і сезонний характер. Тепер в Україні збудовані і працюють хутрові підприємства у Харкові, Балті (Одеська обл.), Краснограді (Харківська обл.), Тисмениці (Івано-Франківська обл.), Львові, Одесі, Жмеринці. 
В Україні основний хутровий промисловий звір — лисиця, яка поширена на всій території. Особливо цінне хутро куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри ховрахів, хом'яків і водяних щурів, що є шкідниками сільського господарства. Крім того, хутрові підприємства переробляють шкіри сріблясто-чорної лисиці, кролика. 
У підгалузі освоєно технологію облагороджений овечих шкір, внаслідок чого поліпшились якість і зовнішній вигляд виробів та їх асортимент. У хутровій підгалузі суттєве значення має також трикотажне штучне хутро, що імітує натуральне хутро норки, куниці, єнота, ондатри, ягнят каракульської породи, овець тощо. В Україні штучне хутро виготовляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об'єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська обл.) і Ясіні (Закарпатська обл.). Нині підприємства підгалузі випускають вироби масового вжитку, удосконалюються технології обробки хутрової сировини із застосуванням нових стійких барвників, впроваджуються автоматизовані системи управління виробництвом. 
Виробництво галантерейних виробів зосереджено у Києві, Харкові, Львові, майже в усіх обласних центрах та інших містах України. Галантерейні підприємства, крім легкої промисловості, належать до різних галузей промисловості. їх продукція дуже розмаїта — господарські сумки, портфелі, валізи, косинки, стрічки, шарфи, краватки, металеві вироби тощо. Останніми роками мережа малих підприємств, що виробляють галантерейні вироби, значно розширилась. 
Поліграфічна промисловість як галузь виробництва виготовляє різні види друкованої продукції — книги, журнали, газети, географічні карти, етикетки, квитки, зошити, бланки тощо. До неї належать універсальні і спеціалізовані поліграфічні об'єднання і комбінати, газетно-журнальні, газетно-бланкові, книжково-журнальні друкарні, допоміжні підприємства, заводи для виготовлення друкарських фарб тощо, а також підприємства для виготовлення паперових виробів. 
Найбільші поліграфічні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Львові, Одесі, Рівному, Тернополі, Сімферополі, Чернівцях та ін. 
У поліграфічній промисловості дедалі ширше впроваджуються офсетний друк, фотополімерні друкарські форми, електронна техніка, системи переробки текстової інформації, відеотермінали, фотонабірні автомати. Нині з різних причин підгалузь перебуває в кризовому стані, що впливає на тиражі газет, журналів, книжок. 
Фарфоро-фаянсова промисловість є важливою підгалуззю виробництва товарів народного споживання, що виготовляє для населення фарфорові, фаянсові та інші вироби тонкої кераміки, а також господарського і художнього фарфору, фаянсу, напівфарфору і майоліки. Відносно добре ця галузь була розвинена ще в XIX ст. у Будах (біля Харкова), а в XIX — на початку XX ст. — у Баранівці, Довбиші, Коростені, Олевську, Городниці (Житомирська обл.), Бориславі (Львівська обл.), Полтаві. Збудовані нові фарфорові заводи у Дружківцях, Кіровограді, Тернополі. Головною сировинною базою фарфоро-фаянсової промисловості є каоліни Просянівського (Дніпропетровська обл.), Глуховецького (Вінницька обл.), Богородницького і Володимирського (Донецька обл.) родовищ. 
Різні галузі економіки України виробляють предмети широкого вжитку (табл. 34). У галузях важкої промисловості в 1995 р. було вироблено 41,2 % всієї вартості товарів народного споживання. 
 
Нині промисловість у серійному виробництві випускає різні товари: телевізори, радіоприймальні пристрої, магнітофони, велосипеди, мопеди, мотоцикли, холодильники, пральні машини, фотоапарати, садово-городній ручний і механізований інструмент, садові будиночки, меблі, електропобутові прилади тощо. 
В Україні відчувається дефіцит багатьох товарів народного споживання. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Нині зростання дефіциту товарів поєднується з гострим дефіцитом державного бюджету. Потреба радикального реформування очевидна. Слід рішуче згортати економічно неефективні для суспільства види діяльності. Доцільно переорієнтовувати підприємства на випуск продукції, потрібної споживачеві, збільшувати капітальні вкладення у виробництво нових, технічно складних товарів тривалого користування, формувати розвинену мережу обслуговування їх, нарощувати виробництво садових будиночків, розширювати продаж будівельних матеріалів, засобів механізації, що реально впливатиме на рівень життя населення України. 

2. Розміщення галузей АПК України

До агропромислового комплексу (АПК) належать сільське господарство, харчова (див. картосхему на с 179), м'ясо-молочна, борошномельно-круп'яна, комбікормова, мікробіологічна промисловість, а  також ряд обслуговуючих підрозділів  машинобудування, виробництво мінеральних  добрив і хімікатів, сільське будівництво  та допоміжні галузі, що забезпечують спорудження об'єктів, транспортування, зберігання і реалізацію сільськогосподарської  продукції.  
 
 
Складовою частиною АПК є продовольчий комплекс, який включає такі підкомплекси: зернопродуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодо-овочеконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний, молочний, олійно-жировий. Проблеми розвитку продовольчого комплексу зумовлені передусім нестабільністю землеробства, зокрема коливанням погодних умов. 
У сучасних умовах для успішного розвитку всіх галузей АПК створюються нові форми організації агропромислового виробництва — агропромислові об'єднання, агрокомбінати, агрофірми, асоціації, виробничі й науково-виробничі системи. 
На початок 1996 р. в Україні налічувалося 34 778 фермерських (селянських) господарств з площею сільськогосподарських угідь 786,4 тис. га.  
Найпростішою формою агропромислової кооперації є агропромислове підприємство (колгосп-завод, радгосп-завод). У ній в одному господарстві поєднуються сільськогосподарське і промислове виробництво, тобто зусилля раніше відокремлених, але взаємопов'язаних галузей для підвищення ефективності виробництва. 
Нині в деяких областях країни створені й успішно діють агропромислові об'єднання. До них належать на добровільних засадах колгоспи, радгоспи, міжгосподарські підприємства, організації споживчої кооперації, підприємства й організації для обслуговування сільськогосподарського виробництва і переробки сировини, а також підприємства торгівлі, які реалізовують вироблену об'єднанням продукцію. При цьому підприємства зберігають свою господарську самостійність та юридичні права. 
Агропромислові комбінати є виробничо-економічними формуваннями, основне завдання яких полягає в об'єднанні зусиль усіх підприємств та організацій для забезпечення виробництва, заготівлі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та високоякісних продовольчих товарів. Вони можуть створюватися або інтеграцією всіх технологічно взаємопов'язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або об'єднанням в агропромисловому комбінаті підприємств та організацій, розміщених у кількох районах. 
Конструктивно новою формою організації агропромислового виробництва є агрофірми, які забезпечують виробництво, зберігання, переробку і реалізацію продукції, проектування і будівництво об'єктів виробничого та соціального призначення і є єдиним організаційно-економічним комплексом. 
У сучасних умовах розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки і виробництва на основі створення науково-виробничих систем. Завданням науково-виробничих систем є впровадження у виробництво інтенсивних технологій, досягнень науки і техніки, передового досвіду, поліпшення селекції та насінництва, племінної справи. Науково-виробничі системи створюються, як правило, за галузевими принципами. Так, в Україні успішно функціонують науково-виробничі системи "Кукурудза" в Дніпропетровській області, "Цукровий буряк" у Полтавській, "Рапс" в Івано-Франківській та ін. 
Оскільки економічні та природно-кліматичні умови, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, неоднакові, в окремих районах створюються асоціації кооперативів для виробництва м'яса і м'ясопродуктів, молока і молокопродуктів, цукрових буряків і цукру, соняшнику та олії. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперації орендарів для виробництва сільськогосподарської продукції та надання різних послуг. 
Найважливішою ланкою АПК є аграрний сектор, оскільки вартість сільськогосподарських виробничих основних фондів у суспільному сільському господарстві на кінець 1995 р. у порівняльних цінах становила 1691,0 млрд. крб. В аграрному секторі зайнято майже 75 % середньорічних працівників та виробляється понад 53 % вартості продукції. 
У структурі сільського господарства України (див. картосхему на с. 182) домінують такі галузі: рослинництво і тваринництво. Продукція сільського господарства в 1995 р. у порівняльних цінах 1983 р. становила 31,9 млрд. крб. За останні п'ять років частка тваринницької продукції перевищувала 52 %, а за 1995 р. знизилася до 48,5 %. 
Основним шляхом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на інтенсивний розвиток. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоча цей процес сьогодні вже стає реальністю, зростання собівартості продукції, зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає збільшення валової продукції. Протягом багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання її оплати. Все це істотно сповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. 
В інтенсифікації виробництва найбільш важливими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що дадуть змогу забезпечити поточну технологію. Важливе місце у системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур. 
Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва передбачає інтенсивне використання земельних угідь. Площа сільськогосподарських земель в Україні — 40,8 млн. га, в тому числі 80 % становить рілля, 6,7 млн. га — сінокоси і пасовища. Сільськогосподарське освоєння території країни перевищило допустимі норми, а рівень розораності сільськогосподарських угідь найвищий у світі і, Досить зазначити, що розораність сільськогосподарських угідь досягла у Вінницькій, Тернопільській, Кіровоградській, Черкаській та інших областях понад 90 %, а в Одеській, Херсонській, Миколаївській — навіть 95 %. При такій ситуації резервних ресурсів орних земель в Україні практично немає, тому її слід надзвичайно економно використовувати. Разом з тим для різних видів будівництва щороку відводиться 12—14 тис. га сільськогосподарських угідь, внаслідок чого їх площа постійно зменшується. Так, якщо в 1950 р. на душу населення в Україні припадало 1 га ріллі, то в 1995 р. — лише 0,64 га. 
Отже, приріст продукції землеробства в майбутньому можливий тільки за рахунок підвищення родючості ґрунтів. Продуктивність орних земель територіально диференційована, тому для оцінки їх використовують земельний кадастр, який містить дані про економічну родючість ріллі. Критерієм останньої вважають кількість розрахункової вартості валової продукції на одиницю посівної площі. Для одержання розрахункових показників застосовують метод добору типових господарств з кожного сільськогосподарського типу земель. Цей показник у межах окремих районів досить диференційований. 
Найбільш дійовим засобом поліпшення родючості землі й збільшення виробництва сільськогосподарської продукції є меліорація. Нині площа меліорованих земель становить 5,9 млн. га (або 14 % площі сільськогосподарських угідь), на них виробляють понад 20 % продукції землеробства. На осушених і зрошуваних землях вирощують 58 % овочів, 27 % плодів, ягід і винограду, 18 % кукурудзи на зерно і 12 % озимої пшениці. Економічна ефективність здійснення меліорації не викликає сумніву. Підвищення урожайності на меліорованих землях характерне для всіх сільськогосподарських культур. 
В Україні вже сформувалися Поліський гідромеліоративний комплекс, основними завданнями якого є ліквідація надмірного заболочення і перезволоження земель, і Степовий, що має забезпечити посушливі райони водою завдяки зрошувальній меліорації земель. 
Інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводитися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбуваються в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки у колгоспах та радгоспах деяких областей і особливо низових адміністративних районів, зростає дефіцит робочої сили. Так, за останні роки середньорічна чисельність працівників колгоспів, радгоспів, міжгосподарських та інших сільськогосподарських підприємств зменшилася майже на 30 %. Потреба у сільськогосподарських працівниках за рахунок механізації праці, удосконалення її організації та інших факторів скорочується повільніше, що погіршує забезпечення господарств робочою силою. Разом з тим цей процес територіально диференційований. Якщо в 1985 р. кожні 100 га сільськогосподарських угідь в колгоспах зони Карпат обслуговувало в середньому понад 32 колгоспники, на Поліссі — 17, в Лісостепу — 16, то в Степу — трохи більше ніж 10. Отже, збільшувати обсяги виробництва трудомісткої сільськогосподарської продукції в степовій зоні при існуючому рівні механізації праці та реальних витратах робочого часу, на її виробництво які склались, нераціонально. 
Розміщення найважливіших галузей рослинництва. Частка рослинницьких галузей у вартості всієї продукції сільського господарства становить 51,7 %. 
Основа розвитку рослинництва — це земля, яка використовується як окремі угіддя для певних виробничих цілей. Певна кількість землі відведена під присадибні та садово-городні ділянки колгоспників, робітників та службовців. Для сільськогосподарського виробництва найбільш цінні орні землі. Великої шкоди сільському господарству України завдала аварія на Чорнобильській АЕС, наслідком якої стало вилучення з сільськогосподарського обороту 96 тис. га. 
Найбільш сприятливими для розвитку рослинництва є степова і лісостепова зони. На сільськогосподарське виробництво впливають кількість опадів, водозабезпечення території, обсяг і якість води в різних природно-економічних зонах. Для України характерні низький рівень водозабезпечення, нерівномірне розміщення водних ресурсів. 
Посівні площі на території України в 1995 р. становили ЗО, 1 млн. га, в тому числі під зерновими культурами — 14,1, технічними — 3,7, картоплею і овоче-баштанними — 2,1 і кормовими культурами — 10,9 млн. га. Площа чистих парів становила 2,0 млн. га. 
Зернові культури займали останніми роками 42—47 % посівних площ. Основними зонами виробництва зерна є Степ і Лісостеп, де виробляють відповідно по 45 і 40 % його загального обсягу. В Україні вирощують майже всі зернові культури, але структура їх посівів має певні відмінності у зонах, що пов'язано з неоднаковими природно-економічними умовами. 
Основними хлібними зерновими культурами України є озимі пшениця і жито, круп'яними — просо, гречка і рис, зернофуражними — ячмінь, кукурудза і овес, зернобобовими — горох. 
Озима пшениця — основна продовольча зернова культура, посіви якої займають до половини зернового клину. Найвища концентрація їх у степовій (понад половина посівів) і лісостеповій зонах (понад третина). Значно менше посівних площ під озимою пшеницею на Поліссі. 
Озиме жито — цінна продовольча культура. Основні його посіви зосереджені на Поліссі (понад 60 % усіх його посівів), в районах Карпат і деяких лісостепових районах. 
Ярий ячмінь — друга зернова культура за площею посівів після пшениці і валовими зборами зерна. Посіви розміщені переважно в північному Степу і Лісостепу, а також в передгірських та гірських районах Карпат. Озимий ячмінь вирощують у південному Степу та у передгірських і гірських районах Криму. 
Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура. її основні посіви зосереджені у Степу і південній частині Лісостепу. 
Овес — допоміжна фуражна культура. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає на Поліссі і в районах Карпат. 
Просо, гречка, рис — цінні круп'яні культури. Просо завдяки його посухостійкості вирощують переважно в степових областях, хоча найбільші врожаї отримують у лісостепових (Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській). 
Гречку вирощують у лісостепових і поліських областях, менше — у степових. 
Рис в Україні почали сіяти у 30-х роках. У 1933 р. посіви рису займали 24 тис. га і знаходилися в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. 
Серед зернобобових культур в Україні найбільш поширені горох, люпин, вика, менше — соя, сочевиця, квасоля, боби, чина та ін. Середня урожайність зернових становить 32,1 ц з одного гектара. 
Технічні культури. Частка технічних культур становить 11,1 % посівних площ. Основними технічними культурами в Україні є цукрові буряки, соняшник, льон-довгунець. Вирощують також коноплі, льон-кудряш, тютюн, хміль, ефіроолійні та лікарські рослини. 
Цукровий буряк — основна технічна культура України. Під ним зайнято 12 % посівних площ технічних культур. У Лісостеповій зоні зосереджено 3/4 посівів цукрових буряків. Найбільшою концентрацією посівів характеризуються Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька області. Решта посівів знаходяться в північному Степу, південному Поліссі та Передкарпатті. Україна — найбільший бурякосіючий ареал у світі. Валовий збір цукрових буряків у 1995 р. становив 29,6 млн. т. 
Посівні площі соняшнику, основної олійної культури країни, розміщені в північному і центральному Степу. 
Льон-довгунець вирощують на Поліссі і в передгір'ях Карпат. Найбільші посівні площі під льоном-довгунцем знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській та Івано-Франківській областях. Льон-кудряш вирощують у степових областях. 
Посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті та Придністров'ї. 
Найбільше хмелю вирощують на Житомирщині, Рівненщині, Сумщині. 
З ефіроолійних культур вирощують троянду, м'яту, коріандр, лаванду, кмин. З лікарських найбільш поширені шавлія, валеріана, звіробій, беладонна, ромашка та багато інших. 
Останніми роками стабілізувалися на рівні 1,4—1,7 млн. га площі під картоплею, яку вирощують скрізь, але найбільше в поліській зоні. 
Овочівництво і баштанництво поширені повсюдно. Найбільше помідорів, перцю, баклажанів вирощують у південних областях, огірків та інших городніх культур — у північній частині Лісостепу і на Поліссі, кавунів і динь — у південних областях. 
З метою створення кормової бази для тваринництва вирощують такі кормові культури, як конюшина, люцерна, люпин та ін. 
Важливою галуззю рослинництва є плодівництво. Середньорічне виробництво плодів і ягід досягло 2,9 млн. т, а площа цих насаджень перевищує 818 тис. га, хоча за останні десять років скоротилася більше ніж на 250 тис. га. Найвища концентрація плодоягідних насаджень у правобережному Лісостепу, Криму, Закарпатті. 
Виноградні насадження країни, які займають площу 163 тис. га, зосереджені в Криму, Закарпатті, а також Одеській, Херсонській та Миколаївській областях. 
Валовий збір окремих сільськогосподарських культур подано в табл. 35. 
 
Розміщення галузей тваринництва. Тваринництво не тільки постачає населенню високоякісні продукти харчування, цінну сировину для легкої, харчової та фармацевтичної промисловості, а й є цінним джерелом органічних добрив. 
На розміщення тваринництва впливають природні умови, ресурси кормовиробництва і передусім природні кормові угіддя. Здебільшого розміщення і спеціалізація тваринництва зумовлені потребами населення, а також транспортабельністю продуктів. Водночас окремі галузі тваринництва прив'язані до м'ясної, м'ясо-молочної, цукрової, спиртової, крохмале-патокової промисловості. 
У галузевій структурі тваринництва основну роль відіграють скотарство, свинарство, птахівництво та вівчарство. Менше значення робочого конярства, хутрового звірівництва, бджільництва, ставкового рибництва, шовківництва тощо. 
Скотарство в усіх природно-кліматичних зонах України є провідною галуззю і має молочно-м'ясну спеціалізацію. Поголів'я великої рогатої худоби на початку 1996 р. становило 17,7 млн. голів. 
Свинарство набуло переважного розвитку в районах інтенсивного землеробства, зокрема картоплярства, промислової переробки сільськогосподарської сировини, фуражного зернового господарства. Поголів'я свиней в Україні становить 13,1 млн. голів. У господарствах Полісся і Лісостепу свинарство має м'ясо-сальну, а у Степу — сальну спеціалізацію. 
Птахівництво — одна з найвисокопродуктивніших галузей тваринництва, що постачає населенню м'ясо і яйця, а легкій промисловості — пух та пір'я. Це найбільш механізована та автоматизована галузь тваринництва, що дає змогу впроваджувати промислову технологію, яка істотно впливає на територіальну організацію цієї галузі. У розміщенні птахівництва чітко простежується тенденція до наближення його до споживача будівництвом птахофабрик навколо великих міст. Виробництво яєць у 1995 р. становило понад 9,4 млрд. шт. за рік. 
Вівчарство — найменш інтенсивна галузь тваринництва, що ґрунтується переважно на дешевих пасовищах і грубих кормах з незначним витрачанням концентрованих кормів. В Україні вирощується майже 4,1 млн. голів овець і кіз (у 1995 р.). У степових областях вівчарство має тонкорунну і напівтонкорунну спеціалізацію, в лісостепових, поліських та гірських — м'ясо-вовняну. 
Не втратила свого значення і така галузь, як конярство. Поголів'я коней становить в Україні менше, ніж 1 млн.. 
Інтенсивне кліткове звірівництво найбільш поширене в лісостепових областях, зокрема в західних. 
Бджільництво сконцентроване в Степу, Лісостепу і Карпатах. 
Ставкове рибництво має найвищу продуктивність у лісостепових та карпатських областях. 
Певного розвитку набуло шовківництво (розведення тутових і дубових шовкопрядів) в основному у степових і частково в лісостепових областях. 
Поголів'я продуктивної худоби у всіх категоріях господарства подано в табл. 36. 
 
На території України залежно від природних, економічних та історичних умов виділяють три основні зони спеціалізації сільського господарства: Полісся, Лісостеп, Степ, а також гірські і передгірські райони Карпат і Криму. 
Поліська сільськогосподарська зона охоплює Волинську, Рівненську, більшу частину Житомирської, північні райони Київської, Чернігівської і Сумської областей. Це зона молочно-м'ясного скотарства, свинарства, льонарства, картоплярства і зернового господарства. Із зернових культур найбільш поширені озиме жито і гречка, а також овес, пшениця; технічних — льон-довгунець, хміль, коноплі, а також картопля, овочі; трав — люпин і конюшина. Полісся дає майже чверть державного виробництва молока і м'яса, три чверті льоноволокна, понад третину картоплі і майже десяту частину зерна. 
Лісостепова сільськогосподарська зона займає частину Львівської і Чернівецької областей, східну частину Івано-Франківської області, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, північну частину Кіровоградської області та Черкаську, Полтавську, Харківську області. Це цукровобуряково-зернова зона з м'ясо-молочним скотарством і свинарством. Основною зерновою культурою є озима пшениця, висівають також кукурудзу, ячмінь, гречку, просо. З технічних культур основною є цукровий буряк, вирощують також соняшник, коноплі. Поширені овочі і картопля. Добре розвинене садівництво. Розводять велику рогату худобу, свиней, птицю, розвивають шовківництво, бджільництво. 
Степова сільськогосподарська зона охоплює всі південні області, або майже 40 % території України. Це зона зернових й олійних культур з розвиненим овочівництвом, баштанництвом, виноградарством, молочно-м'ясним скотарством, свинарством і вівчарством. Степова зона — головний виробник товарного зерна країни. 
Основними зерновими культурами є озима пшениця і кукурудза; вирощують також ячмінь і просо. Головна технічна культура — соняшник, у північній частині вирощують також цукровий буряк, а в південній — коноплі. Велике значення має тут садівництво і баштанництво. Розводять велику рогату худобу і свиней, а в південній частині зони поряд з цими галузями розвинене вівчарство. 
Передгірські та гірські райони Українських Карпат охоплюють частину Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та Закарпатську область. У гірських районах головна спеціалізація тваринництва — розведення великої рогатої худоби і вівчарство, а в землеробстві — невеликі посіви зернових (жита, вівса, ячменю) і технічних (льону-довгунця) культур, картоплі і трав. У передгірських районах висівають жито, пшеницю, кукурудзу, картоплю, льон-довгунець, трави, а в тваринництві переважає розведення великої рогатої худоби. У Закарпатті розвивається багатогалузеве сільське господарство: висівають озиму пшеницю, кукурудзу, тютюн; поширене садівництво і виноградарство; розвивається продуктивне тваринництво. 
Передгірські і гірські райони Криму займають південну частину півострова. Сільське господарство спеціалізується на розвитку тваринництва, особливо вівчарства. В долинах і передгір'ях велике значення має садівництво, виноградарство, овочівництво, тютюнництво; вирощують ефіроолійні культури (троянду, шавлію, лаванду), на південному узбережжі вирощують високоякісні сорти винограду, деякі субтропічні культури. 
Навколо великих міст і промислових центрів формуються приміські овочево-молочні зони. 
Однією з найголовніших проблем аграрної реформи на сучасному етапі є пошук шляхів перетворення землі на об'єкт справді раціонального господарювання і закріплення її за конкретним зацікавленим господарем. У земельному законодавстві України передбачено право на вічну оренду з метою ефективного господарювання і передачу її у спадщину. 
Процес реформування аграрних стосунків в Україні відбувається як роздержавлення власності, формування якісно нових структур, які ґрунтуються на різних формах власності, на розвитку підприємництва і конкуренції на продовольчому ринку. 
Розміщення галузей первинної переробки сільськогосподарської сировини. До галузей первинної переробки сільськогосподарської сировини належать м'ясна, молочна, цукрова, борошномельно-круп'яна, консервна, олійна і крохмале-патокова. Найважливішими факторами розміщення галузей харчової промисловості є чисельність і густота населення, сировинна база, форми організації виробництва, транспорт. Об'єктивними чинниками є природні умови і науково-технічний прогрес. Залежно від дії основних факторів галузі первинної переробки сільськогосподарської сировини поділяють на такі групи: 
орієнтуються на джерела сировини: цукрова, консервна, крохмале-патокова, олійна; 
тяжіють до місць споживання готової продукції: молочна, кондитерська; 
одночасно орієнтуються і на сировину, і на споживача: м'ясна, борошномельно-круп'яна. 
Для того щоб визначити основний фактор, враховують норми витрат та частку сировини порівняно з готовою продукцією. 
М'ясна промисловість є однією з основних у харчовій індустрії. На розміщення м'ясокомбінатів вирішальний вплив має сировинна база, а визначальним фактором при розміщенні м'ясопереробних заводів, ковбасних та кулінарних фабрик є наявність споживачів. Розвиток холодильної техніки і холодильного транспорту дає змогу однаково наблизити переробку м'яса та худоби як до сировини, так і до споживача. Розміщення м'ясного виробництва характеризується концентрацією його в індустріальних районах і в районах потужної сировинної бази. 
Найбільші м'ясокомбінати є в Харкові, Полтаві, Одесі, Києві, Вінниці, Дніпропетровську, містах Донбасу. 
Молочна промисловість об'єднує маслоробну, сироварну, молочно-консервну галузі, виробництво продуктів з незбираного молока. Розміщення підприємств по переробці молока переважно тяжіє до районів споживання. Найбільші такі підприємства є в Києві, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Львові. У Бердянську (Запорізька обл.), Жашкові і Тальному (Черкаська обл.), Ріпках і Козельці (Чернігівська обл.), Кременчуці та багатьох інших містах є маслоробні або сироварні заводи. У Бахмачі (Чернігівська обл.), Смілі (Черкаська обл.), Первомайську (Миколаївська обл.) великі заводи консервованого молока випускають згущене молоко з цукром, згущені вершки, сухе молоко тощо. Підприємства країни виробляють понад 280 тис. т масла, 1,3 млн. т продукції з незбираного молока (в перерахунку на молоко) та понад 70 тис. т сиру жирного, у тому числі бринзи. 
Цукрова промисловість — провідна галузь харчової промисловості України. Тепер у країні виробляється майже 4 млн. т цукру з цукрового буряка. 
В Україні працюють понад 190 цукрових заводів, розміщення яких збігається з основними районами вирощування цукрових буряків. У витратах на виробництво цукру частка сировини становить 80 %. Найбільш розвинена цукрова промисловість у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Київській та Тернопільській областях. Цукрорафінадне виробництво є у Ходорові, Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі (Сумська обл.), Бердичеві та Одесі. 
Борошномельно-круп'яна промисловість відіграє провідну роль у забезпеченні населення, а також інших галузей харчової індустрії борошном і крупами. Найважливішими факторами, що впливають на розміщення борошномельно-круп'яних підприємств, є споживач і сировинні ресурси. Найбільшими центрами галузі стали Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Миколаїв, Запоріжжя, Львів. 
Консервна промисловість. Винятково важлива роль цієї галузі харчової промисловості полягає в тому, що консервування плодів та овочів забезпечує тривале зберігання їх. Найважливішим фактором розміщення консервної промисловості є наявність сировини, яку постачає овочівництво і садівництво. Найбільшими центрами плодоовочеконсервного виробництва в Україні є Одеса, Сімферополь, Херсон, Ізмаїл, Черкаси, Ніжин, Кам'янець-Подільський. 
Олійна промисловість виробляє і переробляє рослинні жири та пов'язані з ними продукти. У своєму розміщенні галузь орієнтується на сировину, оскільки на виробництво 1 т олії витрачається від З—4 до 5—8 т насіння олійних культур. Основною олійною культурою в Україні є соняшник, з насіння якого одержують майже 90 % усієї олії. Найбільшими центрами виробництва олії є Дніпропетровськ, Маріуполь, Запоріжжя, Полтава, Кіровоград, Вінниця. Щороку в Україні виробляється майже 700,0 тис. т олії. 
Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується в основному в харчовій промисловості. Сировинний фактор є вирішальним в картопле-крохмальному виробництві, оскільки для одержання 1 т крохмалю необхідно майже 6 т картоплі. Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська і Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи у Дніпропетровській області спеціалізується Верхньодніпровський комбінат. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Висновок

Щоб комплекси товарів народного споживання в Україні розвивався більш краще, пропонуються наступні заходи:

Захист українського виробника 

Більшість країн  світу імпортує ті товари, яких не має  на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт таких товарів, які  виробляються в країні. У нас існує  нагальна потреба в розробці таких  законів.

Для розв’язання  цієї проблеми було розроблено пропозиції на Раді Директорів підприємств текстильної  промисловості України, які було направлено до уряду. Так, наприклад, щодо питання про оподаткування продукції  було розроблено проект сплати всю  необхідну суму податків не в 40-ка податках, які зараз діють на Україні, а  в одному. А потім вже – нехай  податкова вирішує, розподіляє ці податки.

Потрібно поставити  такі умови торгівлі, які захищають  свій ринок. Наприклад, в магазинах  Прибалтики націнка на власну продукцію  – 18%, натомість у нас – цілих 20-25%. Що, звісно, і стає головними  перешкодами на шляху до реалізації продукції. Подивимось, що відбувається при реалізації продукції: в найкращому випадку українське пальто попадає  до нашого покупця відразу ж : фабрика-магазин. В найгіршому – повертається у  вигляді імпортного товару , вже  полежавши на полицях західних магазинів, та залишившись там без попиту. Назад, на батьківщину, ці вироби завозяться фірмами-імпортерами.

Оскільки дешева продукція користується попитом  у населення. То існує конкуренція  з боку дешевих товарів із Турції, Китаю. У вітчизняної продукції  з’явився ще один конкурент – одяг “Секунд хенд” (тільки минулого року він займав об’єм ринку, який дорівнює приблизно 51.000 тонам або Euro 120 млн. Імпорт “Секунд хенд”: здебільшого( 80% ) завозиться з Західної Європи. Як наслідок цього бачимо, що “Секунд хенд” став важливим фактором спаду продажів українських виробників, навіть на внутрішньому ринку.

Так, загальний спад виробництва по типах продукції  сектору складає: продажі тканин вироблених в Україні впали на 20%, в’язаного одягу – на 22%, і  швейних виробів – на 59% від  виробництва 2002 року.

Але тут, потрібно орієнтуватися  на середній клас. Виробляти товари для людей середнього достатку. Які  все ж таки віддають перевагу якості за більш дорогу ціну, а не дешевим  але зовсім не якісним товарам  з Китаю.

Так як саме ці громадяни забезпечують основний оборот коштів : адже продажі товарів  для цієї групи людей приносять  дохід : 60 млн. грн., 15-20 млн. приносять  малозабезпечені споживачі і  покупці які купують дорогий модний одяг – витрачають на це 10-15 млн. грн. на рік.

Наступна пропозиція є логічним завершенням попередньої  пропозиції:

“Повернення” на свій внутрішній ринок та закріплення  на ньому.

Декілька років  тому вітчизняна продукція на внутрішньому ринку забезпечувала продавцям  приблизно 50% продажів. Після кризи 1998 року українським виробникам вдалося  заповнити ніші, які звільнилися  постраждалими від кризи імпортерами, але утриматися на цих позиціях виявилося  не так просто, через те, що не дрімали  вітчизняні виробники та мілкі виробники  одягу.

Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б  забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній  фірмі.

Українські фірми, які не збанкрутіли протягом перехідного  періоду, вже встановили прямі зв”язки  щодо постачання сировини з західними  експортерами

Котон імпортується з Росії. Узбекистану, США, Німеччини, Китаю, Пакистану. Льон – з Росії  та Беларусі. Киргиз стан, Молдова та Німеччина є основнимми постачальниками  хлопку. Шерсть імпортується з Росії, Беларусі, Литви, Англії.

Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини. Так, вже в 2003, імпорт в’язаної нитки  з Угорщини та Данії збільшився на 28% та 16% відповідно. Імпорт з США  зменшився на 5%.

Декілька іноземних  компаній, постачальників сировини для  галузі вже є на українському ринку, з налагодженою системою дистрибуції  своєї продукції. Серед них: Ulmia company (Німеччина), Mirolio company (Італія), Holland & Cherry (Англія), Ena Ukrainian-German JV, і Czech-Ukrainian JV Gamayun.

Українські компанії Textil-Lux та Eolis є найбільшими місцевими  продавцями тканин. Вони імпортують тканини  з Чехії, Словаків, Італії.

Українські п-ва мають  розробити маркетингову стратегію  своєї поведінки на ринку.

Зараз же основна  їхня проблема полягає саме у відсутності  цієї стратегії. Ця проблема є не тільки в текстильній галузі, і не тільки проблемою українських виробників. І в цьому плані вона є результатом  іншої - нестачі кваліфікованого  персоналу. Українські виробники текстильної  продукції просто не знають, яким чином  потрібно управляти фінансами на підприємстві.

Тому, зараз постає питання про здійснення перекваліфікації фінансового менеджменту українських  фірм, їх ознайомлення з міжнародними стандартами фінансової звітності. 

Література.

1. В.І. Лишиленко  «Розміщення продуктивних сил  і регіональна економіка: навчальний  посібник. 2006 р.