Регулювання дiяльностi природних монополiй у сферi теплопостачання

      Закон про захист визначає економічну конкуренцію  як змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обігу товарів на ринку.

      Тобто конкуренція виступає фундаментальним  елементом ринку, завдяки якому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в цілому – між суспільними потребами і виробництвом.

      Порушення основних правил економічного змагання може приймати різні форми - від незаконних, але таких, що не завдають шкоди, дій, до зловмисних порушень, метою яких є завдання шкоди або введення в оману підприємців та споживачів. Таким чином, національна концепція конкурентного законодавства базується на принципах універсального захисту економічної конкуренції від будь-яких порушень.

      Функцію державного контролю за дотриманням  конкурентного законодавства здійснює Антимонопольний комітет України - центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, метою діяльності якого є захист економічної конкуренції.

      Чинне конкурентне законодавство виходить із принципу поділу порушень конкурентного режиму на дві групи: монополістичні порушення та недобросовісну конкуренцію.

      На  заборону проявів незаконної монополістичної  діяльності спрямовуються і норми  Закону про захист, відповідно до яких монополістичними порушеннями визнаються:

• антиконкурентні узгоджені дії;
• зловживання монопольним становищем;
• антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
• обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань.

      Метою всіх монополістичних правопорушень  є набуття або утримання суб'єктом  господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку.

      Відповідно до чинного законодавства України, монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання визначати умови обігу товарів на ринку завдяки тому, що суб'єкт господарювання:

• не має жодного конкурента на ринку,
• не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості доступу на ринок інших суб'єктів господарювання;
• має частку, яка перевищує 35%, якщо не доведе, що зазнає значної конкуренції (Закон встановлює презумпцію вини для монополіста);
• має частку 35% або менше, але не зазнає значної конкуренції;
• один з двох або більше суб'єктів господарювання не зазнає значної конкуренції стосовно певного виду товару, або не має жодного конкурента чи суб'єкт господарювання не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості доступу на ринок інших суб'єктів господарювання.

      Крім  того, відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону про  захист, домінуючим вважатиметься положення кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо:

• сукупна частка на ринку не більше ніж трьох з них перевищує 50% (таким чином, у деяких випадках достатньо, щоб суб'єкт господарювання контролював 17% ринку (і навіть менше) для визнання його монополістом),
• сукупна частка на ринку не більше ніж п'яти з них перевищує 70% (таким чином, у деяких випадках достатньо, щоб суб'єкт господарювання контролював 14% ринку (і навіть менше) для визнання його монополістом).

      Протягом  досить тривалого часу контроль за діяльністю підприємств-монополістів здійснювався шляхом складання і  ведення переліку підприємців-монополістів Антимонопольним комітетом України. Метою створення і ведення переліку підприємств-монополістів було здійснення постійного державного контролю за зазначеними суб'єктами та застосування до них адресних заходів антимонопольного регулювання.

      Проект  Переліку монополістів, відповідно до Положення про складання та ведення переліку суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 10 березня 1994 р. № 2-р, здійснювали органи державної статистики України шляхом визначення груп взаємозамінних товарів і часток підприємців на відповідних ринках. Рішення про включення або виключення підприємців з Переліку міг прийняти виключно Антимонопольний комітет України. Проте, з 1 січня 2001 р. набрав чинності викладений у новій редакції Закон України «Про державну статистику». Відповідно до ст. 21 цього закону, «статистична інформація, отримана органами державної статистики у процесі статистичних спостережень, не може вимагатися органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими юридичними особами, об'єднаннями громадян, посадовими та іншими особами з метою використання для прийняття рішень до конкретного респондента».

      Антимонопольне регулювання діяльності підприємств-монополістів має виключно індивідуалізований характер. На підставі проекту Переліку підприємств-монополістів антимонопольні органи складають Перелік підприємств-монополістів і приймають рішення про застосування режиму державного регулювання їхньої діяльності. Таким чином, використання статистичних даних у процесі антимонопольного регулювання діяльності підприємств-монополістів на сьогодні є неможливим. Тому нині проводиться робота з розробки нової системи обліку суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку. З цією метою було створено Міжвідомчу робочу групу зі статистичного вивчення монопольного сектору в економіці України. Оптимальним виходом може стати ведення такого обліку антимонопольними органами спільно з органами державної статистики й Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції. Такий облік має здійснюватись на підставі даних аналізу станів окремих ринків та матеріалів перевірок дотримання конкурентного законодавства суб'єктами господарювання. При цьому необхідно законодавчо визначити механізми громадського (недержавного) та судового контролю за такою діяльністю.

      Важливим  є також те, що монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання на ринку є об'єктивною ознакою суб'єкта господарювання та існує незалежно від відображення цього факту в Переліку підприємців-монополістів. На користь цього свідчить і практика застосування норм конкурентного законодавства. Так, Вищий арбітражний суд України наголошував на тому, що суб'єктами порушень антимонопольного законодавства можуть бути не лише підприємці, які займають монопольне становище на ринку товарів, робіт, послуг. У зв'язку з цим кожного разу при розгляді заяв і справ про порушення антимонопольного законодавства або про економічну концентрацію необхідно дослідити ринки й визначити на них монопольне становище суб'єкта господарювання.

      З розвитком ринкових відносин дедалі актуальнішою стає необхідність контролювання  безпосередніх дій суб'єктів господарювання на ринку. За оцінками експертів, від 60 до 80% підприємницьких зв'язків опосередковуються укладенням підприємницьких договорів і здійсненням суб'єктами господарювання спільних (узгоджених) дій.

      Відповідно  до ст. 5 Закону про захист, узгодженими  діями є укладення суб'єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об'єднаннями рішень у  будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб'єктів господарювання. Узгодженими діями є також створення суб'єкта господарювання, метою чи наслідком якого є координація конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили зазначений суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання.

      Антиконкурентними узгодженими діями, відповідно до ст. 6 Закону про захист, є узгоджені  дії, які призвели чи можуть призвести  до недопущення, усунення чи обмеження  конкуренції.

      Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, що стосуються:

1. Встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
2. Обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
3. Розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
4. Спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
5. Усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;
6. Застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
7. Укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
8. Суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

      Зауважити, що Закон про захист забороняє антиконкурентні узгоджені дії, а не узгоджені дії як такі. Це дуже важливо ще і з огляду на те, що ст. З Закону України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ гарантує суб'єктам господарювання конституційне право об'єднувати власну підприємницьку діяльність.

      Досить  часто суб'єкти вчиняють антиконкурентні  узгоджені дії, проте притягаються вони до відповідальності не завжди. Так, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій особа, яка вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі. Таким чином Закон про захист закріпив систему «добровільного повідомлення» про антиконкурентні узгоджені дії. Проте варто пам'ятати, що звільняються від відповідальності лише ті суб'єкти господарювання, які повідомили інформацію, що має суттєве значення. Необхідно зазначити, що поняття «інформація, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі» в законодавстві не розкривається. А отже, остаточне рішення щодо віднесення певної інформації до такої, що «має суттєве значення для прийняття рішення у справі», прийматимуть антимонопольні органи.

      Новелою конкурентного законодавства є  встановлення вилучень з-під дії  загальної заборони антиконкурентних узгоджених дій. Зокрема, не вважаються антиконкурентними будь-які добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців. Не є антиконкурентними також узгоджені дії щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій встановлює обмеження стосовно іншого учасника на:

• використання поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників;
• придбання в інших суб'єктів господарювання або продаж іншим суб'єктам господарювання чи споживачам інших товарів;
• придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди;
• формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб'єктам господарювання чи споживачам.

      Вищезгадані узгоджені дії можуть призвести  до суттєвого обмеження конкуренції  на всьому ринку чи у значній його частині, в тому числі монополізації відповідних ринків; обмежити доступ на ринок інших суб'єктів господарювання; або призвести до економічно необґрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів. У цих випадах до таких узгоджених дій слід застосовувати положення ст. 6 Закону про захист.

      Досить  часто на практиці постає питання  про те, чи відноситимуться до антиконкурентних угоди про передачу прав інтелектуальної  власності. В багатьох випадках суб'єкт  права інтелектуальної власності обмежує у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається відповідне право. Зазначимо, що угоди про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об'єкта права інтелектуальної власності не вважатимуться антиконкурентними в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності.

      Такими, що не виходять за межі прав, вважаються обмеження стосовно обсягу прав, які передаються, строку й території дії дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери використання та мінімального обсягу виробництва.