Національна економіка: загальне та особливе

Однак протягом 2001-2007 рр. мали місце й певні позитивні зміни, хоча їх інтенсивність очевидно недостатня. Так, частка інвестиційноспрямованих видів діяльності неухильно зростала з 12,9% у 2001 р. до 17,5% у 2007 р., при цьому частка машинобудування зросла з 10,2 до 13,7%. а частка видів діяльності паливно-сировинної спрямованості й первинної обробки знижувалася з 52,5% у 2001 р. до 48,1% у 2007 р. Проте деякі негативні тенденції залишилися: частка легкої і харчової промисловості продовжує знижуватися, а частка металургійного виробництва і виробництва готових металевих виробів – зростати.

Економіка України потребує нових технології, але питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт у ВВП протягом останніх років (за винятком 2003 р.) має тенденцію до зниження. Тобто в Україні має місце закріплення низькотехнологічних сфер і сировинної спрямованості виробництва.

Результати аналізу структури зовнішньої торгівлі свідчать також про те, що Україна дедалі більше перетворюється на сировинний придаток країн з розвиненою економікою.

Так, у 2006-2007 рр. 40% українського експорту складали чорні метали й вироби з них; близько 10% - мінеральні продукти, 7% - продукти рослинного походження і жири та олії тваринного або рослинного походження. Тобто, близько 60% українського експорту - це сировина, напівфабрикати й продукти первинної обробки. Механічне обладнання, електрообладнання, машини й механізми; транспортні засоби й шляхове обладнання у 2006-2007 рр. становили всього 14-17 % експорту України. Все це доводить правильність отриманих раніше висновків і свідчить про низьку конкурентоздатність національної економіки України.

Таким чином, цілком очевидно, що галузева структура національної економіки України є недосконалою, низькоефективною та потребує глибокого реформування.

3. Поняття, цілі і основні напрямки структурної перебудови національної економіки.

Однією із складових ринкової трансформації в Україні є структурна перебудова національної економіки.

Структурна перебудова - зміна пропорцій при розміщенні трудових, природних і капітальних ресурсів з метою отримання структури національного продукту, що відповідає внутрішнім потребам країни і сприяє посиленню її позицій у світогосподарській системі.

Структурна перебудова - якісна зміна складу економічної системи (зникнення старих / поява нових елементів) або кількісна зміна пропорцій між її елементами.

Економічна система є динамічною. Отже структурна трансформація є процесом постійним і безперервним. Але як і будь-яка система, структура економіки переживає періоди відносної стабільності й перехідні періоди, для яких характерні вагомі й стрімкі зміни. Сучасний етап ринкових перетворень характеризується значними структурними зрушеннями.

Цілі й напрями структурної перебудови залежать від багатьох чинників і значно відрізняються для країн з ринковою і перехідною економікою.

Особливості структурних перетворень у постсоціалістичних країнах порівняно з розвиненими країнами з ринковою економікою обумовлені зокрема наступними причинами.

По-перше, структурні трансформації в розвинених країнах відбувалися еволюційним шляхом, поступово, на основі збалансованого розвитку знарядь праці, виробничих технологій, науково-технічної бази тощо. Причому процес вдосконалення виробництва починався з галузей, спрямованих в першу чергу на задоволення споживчих потреб. Структурні зрушення відбувалися шляхом досягнення макроекономічної рівноваги в умовах постійних змін кон'юнктури ринку.

У постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні, структурні перетворення відбуваються на тлі значного скорочення обсягів виробництва, багаторічного розбалансування між сукупним попитом і сукупною пропозицією, нерозвиненості галузей, спрямованих на задоволення споживчих потреб тощо.

По-друге, структурні перетворення в розвинених країнах пояснюються дією ринкових законів: відбувається поступовий перехід від вільної конкуренції до монополії, від індивідуальної до колективної (зокрема акціонерної) власності, підвищується ступінь державного втручання в економічні процеси, підвищується рівень соціального захисту, зменшується розрив у доходах багатих і бідних.

У постсоціалістичних країнах з перехідною економікою структурна перебудова має інверсійний (зворотний) характер: відбувається перехід від держаної монополії до конкурентних засад, підвищується частка приватної власності, знижується ступінь державного втручання, у тому числі і у вирішення соціальних проблем, зростає соціальна нерівність.

По-третє, структурні зміни в постсоціалістичних країнах відбуваються на тлі реформування міжнародних відносин, що супроводжуються втратою цими країнами традиційних ринків збуту й руйнуванням тривалих коопераційних зв'язків.

              По-четверте, структурна перебудова в країнах з ринковою економікою має «наздоганяючий» характер, тобто передбачає впровадження технологій, устаткування, форм організації виробництва, що вже широко використовуються в розвинених країнах. Для подолання подібної ситуації важливо не тільки застосовувати вже існуючі новітні технології, а й створювати й розвивати так звані «інноваційні полюси» економіки - кластери, орієнтовані на створення інноваційних продуктів, що не мають аналогів у світі, включаючи пошук альтернативних джерел енергії.

По-п'яте, структурні трансформації у країнах з перехідною економікою зазнають потужного впливу з боку загальносвітових процесів: науково-технічної революції, глобалізації, соціалізації економічних відносин тощо.

По-шосте, структурні перетворення у країнах з перехідною економікою відбуваються в умовах браку коштів у національних економічних суб' єктів на їх здійснення, що обумовлює нагальну потребу в іноземних інвестиціях.

Все вищесказане доводить, що в перехідній економіці цілі й завдання структурної політики значно ширші й складніші, ніж у ринковій. Тобто поряд з загальними пріоритетами, країни з перехідною економікою, у тому числі Україна, мають особливі цілі структурної перебудови.

Так, до загальних цілей структурних перетворень, що властиві сьогодні більшості країн світу, відносяться:

-          розширення виробництва продукції, заснованого на використанні новітніх технологій;

-          розвиток енергозберігаючих виробництв, застосування альтернативних видів енергії;

-          розширення     використання     синтетичних     матеріалів,     підвищення ефективності використання природних ресурсів;

-          перехід до застосування екологічно безпечних технологій;

Особливими цілями структурних перетворень в Україні є:

1.        Боротьба з монополізмом шляхом приватизації та стимулювання розвитку малого й середнього бізнесу.

2.        Подолання структурних диспропорцій між наявними виробничими потужностями та існуючими потребами суспільства. Розвиток  галузей,  що  направлені на задоволення  споживчих потреб населення, у тому числі сфери послуг (збільшення обсягу й підвищення якості надання соціальних послуг в сфері медицини, освіти, культури, науки, спорту тощо, що дозволить не втратити значний людський потенціал нашої країни).

3.        Подолання суттєвого розриву між доходами окремих верств населення, підвищення середнього рівня доходів у країні (подолання бідності в країні, що дасть потужний поштовх для економічного розвитку країни шляхом розширення внутрішнього ринку).

4.        Розширення внутрішнього ринку шляхом стимулювання платоспроможного інвестиційного й споживчого попиту з боку національних нефінансових корпорацій і домогосподарств.

5.        Розвиток експорторієнтованих та імпортзамінних виробництв, розвиток виробництва товарів, що є конкурентоспроможними на світовому ринку (пріоритетний розвиток інноваційних виробництв, в яких Україна вже має певні досягнення: авіакосмічна техніка, військова техніка та зброя, нанотехнології, мікроелектроніка, інформаційні технології, нові матеріали, біотехнології, телекомунікації, авіаційні технології, пріоритетний розвиток сільського господарства, розширення туристичної сфери, особливо в Криму й Карпатах).

6.        Диверсифікація міжнародних зв'язків з метою зниження залежності від окремих партнерів (зниження енергозалежності від Росії шляхом розвитку атомної енергетики, створення власного підприємства із збагачення урану, розробки внутрішніх родовищ природного газу й нафти, розширення торгових зв'язків з іншими країнами-постачальниками енергоносіїв, а головне - широке впровадження енергозберігаючих технологій).

7.        Скорочення виробництв у депресивних галузях  (поступове згортання або модернізація виробництв, що використовують застарілі технології, конкурентоспроможність яких базується на державних преференціях, низькій вартості природних та трудових ресурсів, подолання нерівності економічного розвитку західного й східного регіонів України).

8.        Необхідність нарощування іноземних інвестицій.

                            Структурні перетворення відбуваються, з одного боку, внаслідок дії об'єктивних економічних законів, а з іншого - в результаті впливу держави, що здійснюється через структурну політику.

4.        Державне регулювання структурних зрушень в економіці.

Ринкова система може ефективно працювати (врегульовувати економічні процеси) лише в разі існування раціональної структури економіки (РСЕ), але ринкова економіка не здатна цілеспрямовано формувати РСЕ, бо це є прероргативою держави і корпоративних систем.

Під РСЕ необхідно розуміти таку систему виробництвата його обслуговування, при якій сформована необхідна кооперація для виготовлення кінцевої продукції в такій кількості і такої якості, яка адекватна попиту на рінках сбуту, а виробництво може розвиватися і удосконалюватися.

Регулювання структурних змін в економіці є завданням структурної політики. В широкому розумінні структурна політика держави — це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забез­печують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.

Існує два типи структурної політики: пасивна та активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає меншою за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де норма прибутку стає більшою за середню. Отже, ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки. Але цей шлях пов’язаний зі значними соціальними втратами.

Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень.

Активна структурна політика передбачає розроблення та реалізацію комплексу заходів, який включає: стимулювання перетікання капіталу у пріоритетні галузі; стимулювання розвитку галузей, які прискорюють запровадження досягнень НТП; захист і надання фінансової допомоги галузям, які перебувають у стані занепаду і потребують докорінної реконструкції виробничого апарату; згортання частини виробництв у депресивних галузях; розроблення на державному рівні довгострокових планів, цільових програм, національних проектів для розв’язання актуальних проблем структурної перебудови, а також програм підготовки та перепідготовки робочої сили, створення робочих місць тощо.

Концепція активної структурної політики ґрунтується на чіткому визначенні найбільш ефективних напрямів структурної трансформації економіки. Для цього здійснюється політика пріоритетів. Найважливіша роль в політиці державних пріоритетів належить напрямам удосконалення галузевої структури економіки. Визначаючи пріоритетну галузь, виходять із таких критеріїв: експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; досягнення вищої індустріальної стадії розвитку; мінімізація залежності від імпорту сировини, енергії та мінімізація ресурсомісткості виробництва в цілому; мінімізація дефіциту торговельного балансу країни, розв’язання проблем зайнятості населення; вирішення екологічних проблем та ін. З огляду на це до основних напрямів державної структурної політики можна віднести:

1.        Зростання виробництва в галузях, які забезпечують значну частину експорту.

2.        Зростання виробництва в галузях, які здатні на внутрішньому ринку замінити імпортну продукцію.

3.        Розвиток виробництва товарів, конкурентоспроможних на світовому ринку.

4.        Підтримка виробництв, які впроваджують ресурсозберігаючі технології.

5.        Зростання виробництва в галузях, які здатні підвищити науково-технічний рівень та якість продукції.

6.        Розвиток конкуренції через реструктуризацію та диверсифікацію виробництва.

7.        Розвиток виробництва сировини, напівфабрикатів і комплек­туючих для заміни імпортованих.

8.        Скорочення виробництва в депресивних галузях.

Світовий досвід свідчить, що структурна політика, спрямована на врятування будь-якою ціною кризових галузей та виробництв, хоч і послаблює гостроту соціальних проблем, але водночас не сприяє підвищенню ефективності цих галузей. Тому нині більшість країн орієнтується на прогресивні галузі, які забезпечують досягнення найліпших результатів за рахунок структурного ефекту.