Національна економіка: загальне та особливе

Держава може здійснювати структурну політику за допомогою методів прямого та непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних надбавок, субсидій, дотацій, позичок на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання си­стеми державних замовлень та закупівель; методи індикативного планування тощо.

До методів непрямого регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією за відповідними галузями й виробництвами, які визнані пріоритетними; здійснення політики прискореної амортизації, цінової та експортно-імпорт­ної політики, у тому числі встановлення різних імпортних та експортних тарифів тощо.

Традиційний інструментарій державного регулювання в межах структурної політики в кожній країні доповнюється специфіч­ними засобами та пріоритетами відповідно до економічної ситуа­ції та цілей соціально-економічного розвитку.

Тема 11. Програмування та прогнозування національної економіки.

План лекції

1. Сутність соціально-економічної стратегії країни. Засоби представлення стратегії та цілей соціально-економічного розвитку країни.

2. Соціально-економічне прогнозування.

3. Принципи та методи економічного прогнозування.

4. Макроекономічне індикативне планування.

5. Державне економічне програмування.

6. Цільові комплексні програми.

1.        Сутність соціально-економічної стратегії країни.

Згідно з теорією менеджменту стратегія (від грец. стратегос — мистецтво генерала) — це детальний, усебічний комплексний план, спрямований на втілення місії організації (держави). Місія (лат. missio — призначення, визнання, доручення) держави зумовлена самою її сутністю, чітко визначеною метою її існування.

У загальному, стратегія як інструмент державної економічної політики визначає напрямок діяльності держави щодо визначення та забезпечення певного курсу розвитку суспільства в цілому та його економічної системи. У Господарському кодексі України визначено, що «економічна стратегія» - це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення великомасштабних економічних та соціальних проблем, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів і способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, і враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання.

Для реалізації стратегічного курсу економічної політики у конкретних умовах, що складаються у поточному періоді розвитку народного господарства, визначається сукупність найближчих цілей і завдань, засобів і способів їх досягнення, що становить зміст економічної тактики.

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання й державного регулювання, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрямок, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом, і означає перехід від «людини для економіки» до «економіки для людини».

Для досягнення стратегії необхідні  тактичні цілі, які можна розподілити за такими групами:

1. Соціальні цілі: формування громадянського суспільства; подолання бідності; підвищення соціальних стандартів та соціального захисту населення; формування середнього класу; формування механізмів розв’язання соціальних проблем.

2. Економічні (господарські) цілі: прискорене економічне зростання; створення сприятливого економічного середовища; формування раціональної структури економіки; формування постіндустріального технічного й технологічного способу виробництва; становлення ринкового господарства і системи ДРЕ.

3. Цілі, спрямовані на формування та розвиток системи демократії: боротьба з авторитаризмом, адмініструванням, бюрократизмом і корупцією.

4. Цілі щодо розвитку міжнародних економічних зв’язків: вступ у ЄС; залучення іноземних інвестицій; вихід на світові ринки, тощо.

З метою втілення стратегічних, тактичних і оперативних цілей, а також визначення шляхів і способів їхньої реалізації має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція (від лат. conceptio — сприй­няття) — це система поглядів на певні явища, а також спосіб їхнього розуміння, тлумачення, інтерпретації. Розробка концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.

З аналізу стану економіки починається раціональна економічна політика. Він має базуватися на показниках динаміки, структури, ефективності, міжнародних порівняннях, охоплювати весь спектр проблем функціонування економіки. Змістовний аналіз — необхідна передумова прогнозування.

Метою аналізу цілей і пріоритетів є зіставлення стратегічних, тактичних і оперативних цілей із можливостями економіки. Результатом такого зіставлення є коригування цілей, які підлягатимуть реалізації через макроекономічні плани (прог­рами) на довго-, середньо- і короткостроковий періоди.

Відбір інструментів державного регулювання здійснюється з метою з’ясування необхідності та можливості їхнього застосування для досягнення відповідних цілей.

Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.

              2. Соціально-економічне прогнозування.

              Життя сучасного суспільства є неможливим без передбачення майбутнього, без визначення перспектив його розвитку. Нині прогнозування є одним з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Державне регулювання економіки повинно забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспільства від необґрунтованих розпорядчих заходів набагато збільшуються. Отже, сьогодення потребує розширення фронту прогнозування, дальшого вдосконалення методології та методики розробки прогнозів. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на хід соціально-економічних процесів.

Прогноз (грец. — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

Прогнозування дає можливість отримати об’єктивне уявлення про те, що може відбутися в економіці за тих чи інших умов чи обставин. Прогнози дозволяють, зокрема:

-          міркувати про можливі стани соціально-економічного розвитку в майбутньому;

-          оцінити альтернативні шляхи розвитку;

-          обґрунтувати вибір найбільш прийнятного варіанта вирішення соціально-економічних проблем.

Одним з найважливіших напрямків прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.

У Законі України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» зазначено, що «державне прогнозування економічного і соціального розвитку» - це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. А «прогноз економічного і соціального розвитку» є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів.

Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх галузях життя суспільства. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретич­ний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів та причинно-наслідкових зв’язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об’єкта. Управлінський аспект формує рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу.

Класифікувати прогнози можна за 11 ознаками.

Джерелами інформації для прогнозування є:

•       накопичені знання і досвід;

•       фактична і статистична інформація про об'єкт прогнозування;

•       економіко-математичні моделі.

Можна визначити наступні основні функції процесу прогнозування:

1. Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

        Ретроспекція (лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису.

        Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування.

        Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.

              2. Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації.

              3. Оцінка об’єкта прогнозування на основі обраних альтернатив - реалізація принципу багатоваріантності розвитку національної еконо­міки та її підсистем: розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями (мінімізація витрат, максимізація результату, часовий критерій, політичні, зовнішньоекономічні фактори тощо).

              4. Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управ­лінських рішень - формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і харак­теру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів держав­ного регулювання економіки для урядових структур).

5. Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоно­вані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.

Алгоритм економічного прогнозування в регуляторному контексті є таким:

1. На першому етапі розробляється так званий «пошуковий» прогноз. Він показує, яким може бути розвиток економіки або окремої її підсистеми за умови, що характер державного впливу на соціально-економічні процеси залишиться незмінним. Такий прогноз виявляє сфери економіки, які вимагають активного державного втручання.