Шпаргалка по "Истории экономики"

132. Застійні явища в радянській економіці 70-х –перш.половини 80-х рр та проблеми вдосконалення гос-го механізму в радянській економічній літературі.

Починаючи від 1970-х років темпи економічного зростання почали знижуватися.Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка потребувала надпотужного військового потенціалу. До середини 1970-х років далися взнаки помилки радянського керівництва в соціально-економічній політиці. В легкій, харчовій промисловості було зосереджено лише 10% основних виробни­чих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочер­гових потреб людини. Основна частина промислового потенціа­лу припадала па важку індустрію, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж, у зв'язку з падінням народжуваності кількість зайнятих у народному господарстві не збільшува­лася, а відтак зник головний екстенсивний фактор зростання ви­робництва. Отже, темпи зростання промисловості почали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснаженням природ­них ресурсів і зменшенням народжуваності.Ці питання розглядали передусім, як необхідність розв'язання теоретичних проблем політичної економії соціалізму та практич­не застосування їх у господарській практиці, наголошуючи нагаль­ність посилення прикладного характеру політичної економії соціалізму (І. Ястремський, О. Рубан, В. Ємченко, В. Черняк та ін.). У працях цього періоду стверджувалося, що роль економіч­ної теорії не обмежується лише дослідженнями сутності економіч­них законів, вона має обґрунтовувати й «виробляти форми і ме­тоди їх використання» У межах дискусії щодо вдосконалення господарського механі­зму сформувалися певні точки зору, які базувалися на теоретичних узагальненнях місця та ролі товарногропювих відносин за соціа­лізму. Але такий підхід мав чимало обмежень, певне подолання яких у теоретичному плані відбулося лише наприкінці 1980-х років. Вва­жалося, що економічні перетворення ринкового типу можливі за умов повного (або майже повного) одержавления економіки. Адже всі теоретичні дискусії 1960-х -- першої половини 1980-х років щодо проблем соціалістичної власності залишалися на позиціях визнання державної (загальнонародної) власності на засоби вироб­ництва як основи соціалістичної економіки, розглядаючи її як «фундаментальну економічну сутність соціалізму». Тому генеральним напрямом удосконалення господарського механізму в цей період став пошук шляхів створення такої гос­подарської системи, яка б забезпечувала зростання ефективності планової економіки за збереження її основи — загальнонародної (державної) власності. В 1970-ті роки з'явилися й інші моделі вдосконалення госпо­дарського механізму, ґрунтовані на принципах збереження і на­віть посилення директивних методів господарювання. Прихиль­ники такого підходу орієнтувалися на активне використання економіко-математичних методів оптимізації економічних про­цесів та ЕВМ, запровадження у практику різноманітних автома­тизованих систем управління (АСУ), зокрема автоматизованої системи планових розрахунків (АСПР), галузевих автоматизо­ваних систем (ГАСУ), територіальних систем управління тощо. В Україні в цьому напрямі працювали В. Голіков, М. Міхно, О. Оніщенко та ін.

133. „Горбачовська перебудова” як спроба трансформції радянської сис-ми.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економі­ці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголо­сило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машино­будування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспро­можний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінан­сах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнту­вався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне під­приємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соці­алістичної економіки.Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві   (створено  Держагропром). . Створення Держагропрому, який об'єднав практич­но всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гост­роту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність  колгоспів та радгоспів.Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринко­вих відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа («500 днів»). Зреш­тою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки стабі­лізації народного господарства та переходу до ринкової еконо­міки», втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, без­системна перебудова призвела до невідворотного розвалу ра­дянської економіки та розпаду СРСР.

134. Реформи 60-90-х рр ХХ ст спроба вдосконалення радянської господарської сис-ми.

Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поставлене на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спершу її пов'язували з концепцією «вдосконалення господар­ського механізму», тобто із наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, ма­теріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто із фактичним повер­ненням до ідей реформи 1965 р. Власне економічна «перебудо­ва» розпочалася у червні 1987 р., коли було ухвалено «Закон про державне підприємство», згідно з яким підприємства набу­вали права самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах із постачальниками та споживачами та державних замовленнях. Відтепер діяльність підприємств мала регулюватися не міністер­ствами та відомствами, а довготривалими економічними норма­тивами.Назагал механізм цієї реформи не відповідав задекларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності (в серед­ній та великій промисловості), не зачіпав основ адміністратив­но-командної системи управління (зберігалася система міні­стерств з їхньою бюрократичною опікою над підприємствами, певною мірою зберігалося й директивне планування) та не змі­нював мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відно­син власності, розширення прав підприємств не супроводжува­лося відповідним підвищенням їхньої відповідальності за ре­зультати господарської та фінансової діяльності. Істотне підви­щення частки прибутку, що залишалася в розпорядженні під­приємств, зумовило зростання не капітальних вкладень, а лише заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Стосовно українських підприємств Закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої само­стійності, адже вони залишалися залежними від союзних орга­нів, котрі й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема си­ровину, матеріали, устаткування, обладнання, та державні за­мовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продук­ції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. По­ловинчасте, непродумане реформування внеможливлювало роз­в'язання пайгостріших економічних проблем, натомість поглиб­лювало народногосподарські диспропорції, розбалапсованість економіки як країни загалом, так і України зокрема.

135. Стан економіки України на момент проголошення незалежності.

Розпад СРСР був зафіксований 1 грудня 1991 р. Але першим кроком до незалежної (і політично, і економічно) держави — України було проголошення «Декларації про державний сувере­нітет України» (16 липня 1990 р.) та прийняття «Акту проголо­шення незалежності України» (24 серпня 1991 р.). Проголошення незалежності України означало створення цілком іншої політич­ної й соціально-економічної ситуації.Власне, за роки існування союзного народногосподарського комплексу було практично вичерпано продуктивний потенціал Донбасу, багаторічні проблеми якого (технологічна застарілість, моральна й матеріальна зношеність, ускладненість умов видобут­ку вугілля, соціальні проблеми) виявилися проблемами винятко­во України. Отже, українська економіка впродовж багатьох років виконува­ла функції сировинного придатку, продукція, що тут вироблялася для кінцевого споживання, не перевищувала третини загального виробництва  в  республіці.  Союзний  уряд,  особливо  у   1970—1980-х роках постійно обмежував капітальні вкладення, необхідні для ефективного функціонування економіки республіки, відбува­лося невпинне «старіння» основних фондів, знижувався коефіцієнт їх придатності, що стало дуже гострою проблемою української економіки, особливо за умов розбудови незалежної держави. Величезні структурні диспропорції, що сформувалися в україн­ській економіці, призвели до катастрофічних наслідків в екології, до втрат природних і людських ресурсів. Отже, економіка країни потребувала глибокої й докорінної перебудови, здійснення швидких, радикальних перетворень, спря­мованих на заміну існуючої економічної системи іншою з метою забезпечення її ефективного функціонування.

136. Перехід від командно-адміністративної до ринкової ек-ки та способи його обгрунтування в екоомічній літературі.

Проблема трансформації директивної економіки на ринкову викликала доволі активну полеміку щодо шляхів та основних на­прямів економічної політики перехідного етапу. Цим проблемам присвячено наукові дослідження відомих українських учених, зокрема А. Гальчинського, В. Геєця, С. Данилишина, С. Єрохіна, Б. Кваснюка, В. Кононенка, І. Лукінова, В. Черняка та ін. Найваж­ливішим аспектом цих досліджень була спроба знайти й обґрун­тувати шляхи переходу від централізованого планово-директив­ного господарства до ринкової економіки. Погляди вітчизняних учених формувалися під впливом альтернативних концептуаль­них теорій, що існували у світовій економічній науці, на підставі яких сформувалися два напрями такого переходу.

Перший напрям виник під впливом ліберальної (монетарист-ської, або ортоліберальної) концепції.Другий напрям у підґрунті мас кейнсіанську методологію з її теорією державного регулювання економіки. Ще у 1990—1991 роках Верховною Радою було затверджено Концепцію переходу України до ринкової економіки (грудень 1990), в якій визначалася етапність переходу, підготовка законодавчого поля, для чого було прийнято цілу низку законів, а саме: «Про власність», «Про бюджетну систему», «Про підприємницт­во», «Про банки і банківську діяльність» тощо, які певною мірою створювали передумови ринкової трансформації української еко­номіки.

Наступний етап, відповідно до Концепції, безпосередньо пере­хідний, мав забезпечити формування засад ринкової інфраструк­тури через роздержавлення власності, створення суб'єктів ринку, формування національної грошової системи, перехід до вільного ціноутворення, свободу підприємництва тощо. На практиці цей етап реалізовано не було, і Україна вже від початку 1992 р. ступи­ла на шлях безпосередніх ринкових перетворень, не маючи для цього ані чіткої програми, ані відповідної теоретичної та практич­ної бази.

На практиці від початку 1992 р. був запроваджений в обіг купон-карбованець як розрахунковий знак і попередник повноцін­ної національної валюти— гривні.

У березні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи національної економічної політики України», що було наступним кроком на шляху розбудови національної економіки. «Основи» передбачали низку заходів, зокрема роздержавлення, приватиза­цію, структурну перебудову й модернізацію промисловості, від­мову від деяких принципових положень, прийнятих під час ство­рення СНД (Україна залишається у складі СНД, але остаточно виходить з рублевого простору, що стало можливим завдяки за­провадженню купоно-карбованця), перехід до взаєморозрахунків із країнами Співдружності на основі світових цін, переорієнтацію зовнішньої торгівлі на західні рийки тощо. Певного мірою прий­няття цієї програми було умовою вступу України до Міжнарод­ного валютного фонду (МВФ) у квітні 1992 р.

Власне, вступ до МВФ та певні кроки, зумовлені його вимо­гами, більшість українських економістів розглядають як винятко­во негативний фактор для економіки України, стверджуючи, що «економічна політика, що її проводили в Україні, привела країну до глибокої економічної кризи. Власне, реформи хоча й проголошувалися, але на ділі не про­водилися. Аналізуючи цю ситуацію, академік І. Лукінов зауважу­вав, що «таке бездумне трансформування, яке несе у собі елементи необгрунтованого романтизму або авантюризму, є антинародним і вступає у суперечність із прогресивним напрямом економічного зростання та розвитку. Саме через відсутність всебічно обгрунто­ваної комплексної програми ринкових реформ та механізму їх по­слідовного практичного втілення Україна потрапила в особливо складне економічне становище» [9, с. 6]. Своєю чергою, А. Галь­чинський назвав ці процеси «імітацією реформ». Економіка України переживала глибоку системну кризу, про що переконливо свідчили панівні в цей період в економічній сфері тенденції. Передусім цс катастрофічне падіння основних економічних показників.Падіння виробництва й стрімке зростання собівартості продукції різко зменшили бюджетні над­ходження від промисловості, тоді як видатки бюджету невпинно зростали. Надзвичайно знизився життєвий рівень населення. Боротися з інфляцією уряд намагався звичними директивними методами: було запроваджено фіксований курс купоно-карбованця відносно долара, але цей крок лише інтенси­фікував поширення «тіньової економіки», збільшив втрати вітчиз­няних експортерів, а також посилив відплив капіталів за межі України, що знекровлювало економіку країни. До того ж поси­люється бартеризація зовнішньої торгівлі, причому бартер був надзвичайно невигідним для української економіки: як правило, експорт відбувався за заниженими цінами, а імпорт — за завище­ними. Нееквівалентні експортно-імпортні операції зумовили зро­стання зовнішньої заборгованості України.