Шпаргалка по "Истории экономики"

Розділ ХІІ

КЕЙНСІАНСТВО ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ
В РІЗНИХ КРАЇНАХ

Сучасна захiдна економiчна теорiя характеризується неоднорідністю, наявністю багатьох напрямків, шкіл, течій. Така різноманітність є наслідком передовсім розбіжностей у визначенні предмета дослідження й теоретичного трактування економічних явищ, методу вивчення, з’ясування основних способів впливу на соціально-еко­номічні процеси та ролі держави у їх здійсненні.

У сучасній економічній теорії виокремлюють три основні напрямки: неокласичний, кейнсіанство та інституціонально-соціальний.

В основу неокласичного напрямку покладено принцип невтручання держави в економіку. Прихильники цього напрямку вважають, що вільна ринкова економіка («досконалий» ринок) без будь-якого зовнішнього втручання досягає ефективної алокації ресурсів. Можливість вільного вступу в обмінні відносини забезпечує досягнення на ринку стану рівноваги, тобто такої ситуації, коли за існуючих у кожний конкретний момент цін величина попиту на кожний із створюваних в економіці товарів дорівнює величині його пропозиції. Ця рівновага характеризується тим, що жоден з агентів уже не може виграти в результаті нових обмінних операцій. Інакше кажучи, на конкурентному ринку в повній мірі реалізується потенціал відносин вільного обміну і кінцева ринкова рівновага є ефективною. Втручання ж держави у відносини, що формуються на засаді вільної ринкової взаємодії економічних суб’єктів, може спричинити порушення рівноваги, зниження економічної ефективності. Тому неокласики виступають за свободу приватного підприємництва, ринкових сил.

Об’єктом дослідження у неокласичній моделі є ринок, ринкова економіка, причому її статична модель, яка розглядається на рівні взаємодії окремих споживачів та фірм (так званий мікроекономічний аналіз). У цій моделі передбачається, що індивіди поводять себе раціонально і прагнуть максимізації власного добробуту, а метою фірм є максимізація прибутку, причому і фірми, і індивіди можуть без будь-яких перешкод вступати один з одним у різні економічні відносини. Фундаментальною основою неокласичного напрямку є теорія граничної корисності та граничної продуктивності. Їхніми авторами створено солідний математичний інструментарій, який з успіхом використовується для кількісного аналізу економічних явищ.

Неокласична теорія панувала у західній економічній думці наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. У цей же час зароджується інституціоналізм, прихильники якого в основу дослідження беруть позаекономічні фактори.

1. Історичні передумови виникнення
кейнсіанства

Аж до 30-х років ХХ ст. серед учених-економістів панувала думка, що за допомогою механізму вільного ціноутворення економіка автоматично прямує до рівноваги — коли сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринку товарів, так само як і на ринку праці й капіталу. Найбільш наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами у збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подолання криз. Багато економістів зв’язували настання криз і наступних піднесень з настроями оптимізму чи песимізму в бізнесменів. Існували теорії, які пояснювали кризи порушенням пропорцій між галузями господарства, або навіть банківською процентною політикою.

З розвитком капіталізму швидко руйнувалися механізми автоматичного ринкового саморегулювання. На рубежі ХХ ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробництва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.

Але найбільш гостро нездатність капіталістичної економіки до планомірного розвитку проявилася у роки світової економічної
кризи 1929—1933 рр. та наступної депресії 30-х років. 1933 р. в капіталістичних країнах налічувалося 33 млн безробітних, у тім числі в США — 16 млн, що становило одну третину всієї робочої сили. У промисловості США виробничі потужності функціонували лише на 50 %, а в Англії — ще менше. До 1933 р. промислове виробництво та національний дохід США знизилися більше ніж на половину.
Інвестиційна діяльність у деякі роки кризи повністю припинялася. Вихід з кризи був настільки тривалим та болісним, що навіть
у 1938 р. рівень виробництва в багатьох країнах не досяг показни-
ків 1929 р.

Економічна криза 1929—33 рр. продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Перші кроки у цьому напрямку було зроблено у США реалізацією «Нового курсу» президента Ф. Рузвельта.

Попервах посилене державне втручання в економічне життя пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей», англійський економіст Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у буржуазній економічній науці, котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

2. Теоретична система та економічна програма
Дж. М. Кейнса

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса (1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнс був сином відомого англійського економіста Джона Невілла Кейнса, автора книжки «Предмет і метод політичної економії», опублікованої 1890 р. Отримав освіту в Ітоні та Кембріджі. Спочатку вивчав математику та теорію ймовірності, але згодом зацікавився економiкою. 1905 р. А.Маршалл написав Кейнсу-батьку: «Ваш син чудово працює в галузi економiчної науки. Я сказав йому, що був би дуже радий, якби вiн вирiшив присвятити себе кар’єрi професiйного економiста».

Проте Кейнс був не тiльки економiстом. Вiн був неймовiрно активною, різнобічно обдарованого людиною. Посідав високi держав­нi пости, особливо у галузях, де треба було вирiшувати внутрiшнi та зовнiшнi фiнансовi проблеми англiйського уряду в період мiж двома свiтовими вiйнами. Кейнс був представником Британського казначейства на Паризькiй мирнiй конференцiї пiд час першої свiтової вiйни, заступником канцлера казначейства, членом ради директорiв Англiйського банку, казначеєм у Королiвському коледжi, очолював Нацiональне товариство зі страхування життя, був керуючим iнвес­тицiйною компанiєю. Крiм того, вiн редагував Кембрiджський «Еко­номiчний журнал», очолював журнали «Нейшн» та «Нью стейтсмен», був головою Ради з пiдтримки музики та мистецтва та ін.

У своїх наукових творах вiн розглядає широке коло проблем, зокрема, проблеми теорiї ймовiрностi, монетарної економiки, наслiдки мирної угоди, укладеної пiсля першої свiтової вiйни. Проте його
головною працею є «Загальна теорiя зайнятостi, процента i гро-
шей» (1936 р.), про яку Дж. Гелбрейт у свiй час писав, що «вона є абсолютно незрозумiлою, погано написаною та передчасно опуб­лiкованою».

Однак ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К. Маркса.[1]

Учення Кейнса стало своєрiдною реакцiєю на неокласичну школу й маржиналiзм, якi панували в економiчнiй науцi до нього i до яких колись належав і вiн сам як учень А. Маршалла i кембрiдж­ської школи. Економiчна криза 1929—1933 рр. рiзко змiнила погляди Кейнса, вiн рiшуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його iдеями фритредерства й висловлює думку про те, що капiталiзм доби вільної конкуренцiї вичерпав свої можливостi та пішов у непам’ять.

Попередниками Кейнса, якi розробляли тi чи iншi функцiональнi зв’язки процесу вiдтворення i положення яких вiн розвиває далi, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Лiн­даля; Ф. Кана у Великобританiї та А.Ханта у Нiмеччинi. Однак тiльки Кейнс чiтко сформулював новий напрям економiчної теорiї — теорiю державного регулювання економiки.

На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження,
заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обгрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз макроекономікою»[2].

У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому у центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації
її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження ка-
піталу. Головна відмінність між макро- та мікроекономічним під-
ходами полягає не в тім, що перший ігнорує інтереси окремих фірм, а другий — національну економіку. Відмінність зв’язана з тим,
якому фактору — інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення — надається вирішального значення для економічно-
го зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.

На відміну від теорій Кларка, Маршалла, Пігу та інших, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найбільш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції, «винагородження» факторів виробництва і т.п.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Відповідно до закону Сея, котрий став засадним для всієї неокласичної політекономії, сам процес виробництва товарів створює дохід, що точнісінько дорівнює вартості вироблених товарів. Це, у свою чергу, означає, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує дохід, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит — ось головний постулат названого закону.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили та капіталу.

По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словосполучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зарплати та спаду виробництва.

По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні суб’єкти віддадуть перевагу не передаванню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень.

По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захищають економічні інтереси робітничого класу.

Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія, є утопією.

Критикуючи закон Сея, Кейнс на перше місце висунув проблему «ефективного попиту». Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення.

Відповідно до концепції Кейнса «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага).

Особисте споживання — найбільш значна категорія витрат — становить близько 2/3 усіх закуплених товарів та послуг. Отже, фактори, що визначають споживання, можна взяти за відправну точку для дальших міркувань.

Кейнс розглядав дохід, що є у розпорядженні суспільства, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру споживацьких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення цього доходу. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є у суспільному розпорядженні, зв’язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а у психології людини, яка нібито схильна споживати менше в міру збільшення її доходу. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон суспільства».