Шпаргалка по "Истории экономики"

Розділ V

КРИТИЧНИЙ НАПРЯМ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ.
ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНИХ ІДЕЙ

Початок XIX ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, майновим розшаруванням і зубожінням значної частини населення (особливо найманих робітників). Капіталістичну економіку починають розхитувати економічні кризи.

Ідеї класиків економічного лібералізму щодо гармонії приватних і суспільних інтересів не підтверджувались у реальному житті. Проблема пауперизму й економічних криз ставала занадто гострою.

За цих умов учні й послідовники класиків виступають з критикою капіталізму і класичної політичної економії. Сісмонді, який називав себе учнем А. Сміта, піддає гострій критиці капіталізм за злиденний стан робітників, за кризи. Сісмонді не був соціалістом. Але його палка, безкомпромісна критика капіталізму сприяла формуванню соціалістичних ідей.

«Поліпшити» капіталізм шляхом реформування власності сподівався Прудон. Перебудувати суспільство на засадах справедливості за допомогою держави намагались соціалісти Родбертус і Лассаль.

1. Економічні погляди С. Сісмонді

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842) — посідає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світогляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Народився Сісмонді в родині протестантського пастора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонському банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви,
деякий час живе в Англії та Італії. 1880 р. знов повертається до Женеви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не лише економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику наукову спадщину.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 р. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він переконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки».

Які ж нові ідеї проголошує Сісмонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У класиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке
вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні-
би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко-
ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлумачення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави»[1].

Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як такі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв’язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, ігнорування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ставлячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником історичної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільства, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків. Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас-
ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промисловості, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земельна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична економія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність інтересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загострення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економічного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комунізму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запровадження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було сказано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства...»[1]. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вартість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке розмежування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як засоби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. Нагромадження капіталу, як і Сміт, він зв’язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибуток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як пограбування робітників, котрих він використовує»[1]. Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі ренти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем економічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробництва називає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не існує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталізму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для реалізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зменшить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із су­спільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства»[2].

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискується з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагромадження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу частину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутрішньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели-
ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній
ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звертається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встановленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного виробництва.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й наявності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії розвиває Мальтус.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної думки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предмета й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили економічного розвитку започаткували критичне ставлення до економіч­ного лібералізму.

2. Економічна концепція П. Ж. Прудона

П’єр Жозеф Прудон (1809—1865) — народився у французькому місті Безансоні в сім’ї бідного пивовара. Учився в коледжі, працював робітником у друкарні, займався самоосвітою. 1840 р. видає в Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикує капіталізм і кидає виклик буржуазії, проголосивши своє знамените гасло «власність — це крадіжка». 1846 р. він видав книжку «Система економічних суперечностей або Філософія злиденності», на яку К. Маркс відповів своєю працею «Злиденність філософії».

У творі Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких узято було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У наступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму. Це реформування Прудон сподівається здійснити через викуп робітниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерній основі, що в них робітники-акціонери будуть працювати й одержувати продукти за собівартістю.

1848 р. Прудона обрали членом Національних зборів від пари­зьких робітників. На розгляд зборів він вносить проект податкової реформи і створення «Народного банку», але проект не був прийнятий. 1849 р. Прудон сам зробив спробу втілити ідею створення «Народного банку» в життя через організацію акціонерного товариства, але вона виявилась безрезультатною (банк проіснував два місяці). Невдалою була і його діяльність як видавця газет. За досить гостру критику капіталізму Прудона двічі заарештовували.

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб’єктивізм. Економічні категорії він розглядає як втілення «абсолютного розуму», як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Намагаючись застосувати в дослідженні гегелівський діалектичний метод, Прудон обмежує його, по суті, намаганням виявити в категоріях і економічних процесах «добрі» і «погані» сторони. Отже, економічні категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Керуючись таким підходом, Прудон уважав, що завжди можна зберегти добрі сторони й позбутись поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності. Між споживною цінністю і міновою цінністю існує «антиномія» — протилежність. Споживна цінність виступає як втілення достатку, багатства, а мінова — як відображення винятковості.

Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтетична цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об’єднує елементи багатства, створені різними галузями виробництва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір продуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до складу суспільного багатства. Інші — ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону Прудон називає конституйовану синтетичну цінність пропорційною.