Шпаргалка по "Истории экономики"

Розділ ІV

Еволюція класичної політичної
економії в першій половині ХІХ століття.
завершення класичної традиції

Класична школа політичної економії, започаткована Адамом Смітом і Давидом Рікардо, справила великий вплив на дальший розвиток економічної науки та формування економічної політики. Універсальність та космополітичність теорії забезпечувала можливість її використання в будь-якій країні, але особливості економічного розвитку кожної з них сприяли тому, що класичні ідеї адаптувались різними авторами для вирішення теоретичних та практичних проблем соціального розвитку власних країн. Класичні доктрини знайш­ли відображення у працях багатьох авторів, зокрема економістів нової хвилі — Сея, Мальтуса, Сеніора, Бастіа, Мілля та інших, що висвітлювали важливі проблеми розвитку суспільства.

Цих авторів відносять до представників класичної школи тому, що в центрі їхньої уваги все ще залишаються проблеми економічного розвитку, зросту масштабів виробництва. Як і основоположники класичної школи, вони вважали, що капіталізм, побудований на приватній власності й зіткненні інтересів економічних суб’єктів — власників факторів виробництва, є прогресивним ладом; що головними умовами зростання багатства суспільства є вільна конкуренція та раціональний розподіл вартості; що в основі ринкового саморегулювання лежить «вартість»: саме вона, її величина та рівень її відшкодування визначають дальшу долю виробництва товарів, рівень доходів власників та безпосереднього виробника; що розподіл раціональний, коли частка вартості, отримана у вигляді доходів, відповідає витратам праці; що тільки ринок визначає, скільки і чого необхідно виробляти, і держава не повинна втручатися в ринкові відносини, бо це призведе до руйнування ринкових механізмів саморегулювання.

Більшість ідей, сформульованих цими авторами, були своєрідним розвитком класичної доктрини. Адже теорія Сміта і Рікардо — це теорія ринкової економіки і якісної характеристики її основ: вартості, ціни, доходів та їхніх джерел, це доведення визначальної ролі матеріальної сфери виробництва, об’єктивної суті економічних законів, необхідності свободи підприємництва, вільної конкуренції.

Проте економісти нової хвилі привнесли й нові ідеї в класичну теорію. Ці ідеї, поєднані єдиною методологією, стали основою більш грунтовного й різнобічного аналізу капіталістичного виробництва. Завдяки їм класична політекономія перестає бути однорідною, перестає однозначно трактувати проблеми розвитку.

Саме новій хвилі в класичній теорії належить першість у загостренні уваги до проблем обміну й розподілу, до їхньої ролі у збагаченні суспільства. Представники цієї хвилі визнають, що виробництво визначає рівень доходів і їх розподіл, але наголошують, що розвиток виробництва, у свою чергу, залежить від доходів (платоспроможності) споживача, тому раціональний розподіл вартості є важливою умовою розвитку.

Матеріальна сфера виробництва більше не розглядається як єдина, де створюється багатство: в поле зору потрапляє нематеріальна сфера, де результати праці не мають товарного вираження (послуги, мистецтво, наука тощо), хоч зайняті там люди отримують доходи.

Ряд авторів визнає, що праця в нематеріальній сфері також створює вартість, яка підлягає розподілу, тобто вони вже не ототожнюють вартість як сукупність матеріальних цінностей — товарів, з вартістю як затратами праці.

Тому виникає нове, розширене трактування «вартості» як абстрактної категорії, що матеріалізується в ціні і проявляється у процесі обміну лише як тенденція. Визнаючи, що ціна залежить від зіткнення суб’єктивних оцінок виробника і споживача, представники нової хвилі звертають увагу на те, що вартість є тільки основою, яка визначає напрями розвитку економіки і створює економічну рівновагу. Ціна і ціноутворення є реальним явищем, що забезпечує раціональний розподіл.

У зв’язку з цим виникає необхідність з’ясувати, як саме відбувається розподіл суспільної вартості. Якщо Сміт та Рікардо обмежувались тезою про те, що вартість розподіляється відповідно до витрат праці, і тому постійно натрапляли на труднощі, пояснюючи природу таких видів доходу, як прибуток, рента і процент, то в економістів нової хвилі виникає ідея щодо розподілу за факторами виробництва.

Витрати живої праці не розглядаються більше як єдиний фактор багатства, а тому і зростання обсягів виробництва так прямо, як у Сміта, не зв’язується зі зростанням населення. Водночас досліджується нова суттєва проблема — рівень зайнятості й чинники, що його обумовлюють.

Пояснюючи роль суб’єктивного фактора в розвитку суспільного виробництва, економісти нової хвилі зосереджуються на проблемі зіткнення економічних інтересів, конкретизуючи її як протистояння виробника і споживача. Конкуренцію суб’єктів господарювання трактують як умову вільного функціонування й розвитку ринкової економіки, а відносини «виробник—споживач» — як суть, основу її самоврівноважування.

Таким чином, розвиваючи положення класичної школи, економісти нової хвилі прийшли до розуміння того, що неабияку роль у процесі виробництва та обміну відіграє суб’єктивний фактор і властивість товарів задовольняти потреби, що за надзвичайної важливості суто абстрактних проблем політична економія ними не вичерпується, і економічна поведінка суб’єктів ринку зобов’язує до мікроекономічного аналізу. Такі питання, як нагромадження та інвестиції, кризи та економічна роль держави, знайшли своє місце в наукових дослідженнях.

Нові теорії породжували бурхливу критику як суто теоретичних положень, так і практичних, прикладних їх аспектів з боку орто-
доксальних прихильників абстрактного, вартісного аналізу еконо-
мічних явищ, оскільки не зовсім вписувались у рамки класичних уявлень. Але саме в межах цих теорій було закладено основи сис-
темного, багатофакторного методу дослідження, який згодом став джерелом розвитку нового, неокласичного напрямку в політичній економії.

1. Політична економія в Англії

Англійська політична економія початку ХІХ ст. характеризувалась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних методів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий переворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.

Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні економісти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні коментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положення, а інші піддавали критиці окремі її сторони.

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати класичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економічної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було видано або написано без прохань та міцної підтримки мого батька»[1]. Видавцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.

Джеймс Мілль (1773—1836) отримав теологічну освіту в Единбурзькому університеті. 1802 р. переїздить у Лондон, де знайомиться з Рікардо, Мальтусом, Мак-Куллохом та іншими видатними економістами і філософами. Він приділяв багато уваги самоосвіті і досяг значних успіхів у галузі філософії, економіки, соціології. Як філософ-позитивіст уважав, що наука має бути утилітарною (корисною), відштовхуватись від потреб дійсності, базуватись на фактах. Він поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його теорії. З його ім’ям зв’язано багато культурних та наукових починань того часу.

Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди, — «Історія Британської Індії» (1817), після виходу якої в світ Мілль отримав призначення в Ост-Індську компанію, та задумана як навчальний посібник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталістичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.

Мілль суворо дотримувався доктрини Рікардо, навіть, коментуючи її, намагався «обійти» слабкі місця. Однак певні доповнення до теорії Рікардо він усе-таки вніс.

Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз’яснити це положення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — визначення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід­ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це колишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є джерелом вартості, створює вартість.

Мальтус, критикуючи Рікардо, писав, що трудове походження вартості можна поставити під сумнів уже тому, що за обміну праці на капітал більша кількість праці обмінюється на меншу, а це не відповідає вимогам закону вартості щодо еквівалентного обміну. Заперечуючи Мальтусу, Мілль пояснював, що насправді відбувається не обмін праці на капітал, а товару на товар. На думку Мілля, робітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбутнього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що авансує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає підприємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що буде від­шкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.

Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини товару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідношення попиту та пропозиції лише наближається до неї.

Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробітної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансованої частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збільшення фонду заробітної плати він зв’язує з дією об’єктивних чинників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як основи розвитку виробництва, а не споживання.

Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.

Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.

Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було положення Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він уважав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формується за його рахунок.

Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона призводить.

Мілль доводить, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання продуктивності праці, котре протистоїть закону-тенденції спадної родючості грунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже, зменшення ренти. Він виходить із тези Рікардо, що рента тим вища, чим більше перешкод існує на шляху до обробітку земель, і вказує, що землевласнику вигідно створювати ці перешкоди. Найголовнішою перешкодою Мілль уважає самого землевласника. З іншого боку, зазначає Мілль, кожний окремий земле­власник заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту позитивно позначатиметься на розмірі ренти.

Для обмеження можливостей отримання дармового доходу землевласниками він пропонує встановити для них конфіскаційний рівень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, фактичної націоналізації землі.

Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді проникненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й наслідком протекціоністської політики держави, завдяки якій землевласник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, звільнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи попит на землю, а отже, і ренту.

Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної теорії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, падіння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначивши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому просторі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфляційні процеси в інших.