Шпаргалка по "Истории экономики"

Структурна перебудо­ва капіталістичного відтворення, здійснювана у 1960—1970 роки під впливом НТР та складних умов економічного зростання, була досить болісною і супроводжувалася певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталістичної еконо­міки загалом.Усе це спричинилося до необхідності суттєвої переорієнтації державної економічної політики, переоцінки ролі тогочасної ка­піталістичної держави в регулюванні капіталістичного виробниц­тва. У 1970-і рр. увиразнилася неефективність подальшого акцен­ту на кейпсіанські та неокейпсіанські механізми державно-монополістичиого регулювання господарських процесів.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та супереч­ності 1970-х --- початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування про­позиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, неви­правданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціаль­них програм капіталістичної держави. Так звана «рейганоміка» була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж ї 980-х -— на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах (зокрема, у Великій Британії політика М. Тетчер — «тетчеризм»). Ця політика стала відповід­дю на погіршення умов капіталістичного відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економі­ці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову «чи­стку» неконкурентоспроможних галузей економіки, сотні під­приємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємпі галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу. У 1970-і роки ак­тивно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка пе­редбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рі­шень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981—1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економічної політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У 1970-х роках у Великобританії уповільнилося зростання ви­робництва, почастішали циклічні кризи, подовжилася фаза де­пресії, темпи інфляції досягли на кінець 1970-х рр. 15 % на рік, що було небаченим до того часу в країні рівнем. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Великої Британії на­зивали її «хворою людиною Європи». Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулюван­ня, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Теттчер (на­род, у 1925 році), увійшла в історію під назвою «тєтчєргізм». М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економічну програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифіка­ції— монетаризмі.

Проголошені в програмі денаціоналізація і приватизація, дерегулюванпя, дебюрократизація означали підтримку підприєм­ницької ініціативи, крайній індивідуалізм. Також уряд здійсню­вав політику скорочення витрат і оподаткування, відмови в суб­сидіях підприємствам, що збанкрутували, приборкання влади профспілок. Реформи заторкнули всі сфери господарського життя країни. Одним із перших кроків було прийняття законів, що обмежували безмежні права профспілок па оголошення страйків, а також за­конів, що дозволили уряду вистояти у боротьбі зі страйкарями.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристського концепцією, яка пропону­вала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стиму­лювання приватного бізнесу та одночасного обмеження держав­ного підприємництва. Найважливі­шим напрямом реформ був курс на приватизацію державного сек­тору.

Приватизації були піддані багаті родовища нафти у Північно­му морі, заводи з виробництва радіоактивних ізотопів, національ­на компанія з перевезення вантажів, вугільні шахти тощо. Велика увага приділялася приватизації нафтової, сталеливарної, авіакос-мічної промисловості, повітряного транспорту. У результаті приватизації значно зменшилася питома вага капі­таловкладень в економіку з боку державних органів і націоналізо­ваних галузей господарства. Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував про­давати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулю­вали розвиток приватного бізнесу, серед них — збільшення подат­кових пільг. Політика уряду дедалі більше спрямовувалася на розши­рення рівня свободи господарської діяльності підприємців.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростан­ня грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка. Серед антиін-фляційних заходів досить суттєвим було обмеження державних витрат. Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні резуль­тати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи економічного зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рі­вень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали роз­виватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як тор­гівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки.

116.Грошовий сектор економіки та економічна суть монетаризму. М. Фрідмен.

У США альтернативою кеннсіанству стала чиказька школа неолібералізму, що сповідувала ідеї мопетаризму. Очолював школу відомий американський економіст Мілтоп Фрідмен. Монетаризм

центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком.У широкому сенсі монетарим — це всі економіч­ні доктрини, що надають грошам першочергового значення та пов'язані із розробленням грошово-кредитної політики, спрямованої на регулювання грошової маси в обігу. Саме такі концепції реалізуються сьогодні в різних формах у господарській політиці США та інших розвинених країн. «Монетаристське відродження» не було випадковою відповід­дю на інфляційні процеси 1970-х років чи просто реакцією на кризу кейнсіанства. В основі сучасних монетаристських концеп­цій лежить кількісна теорія грошей, яка виникла ще XVI ст., згід­но з якою рівень товарних цін тим вищий, чим більше грошей в обігу. Висновок щодо вирішального впливу грошових факторів на загальноекономічні процеси був обгрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у праці «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960» І сформульований так: зміна кількості грошового запасу.тісно пов'язана зі змінами економічної активності, грошо­вого доходу й цін. М. Фрідмен у своїх працях, на відміну від кейнсіанських кон­цепцій, визначальну роль віддавав грошовому (монетарному) фак­тору в досягненні макроекономічної стабільності. На відміну від кейнсіаиства, природу та причини циклічності ринкової економіки М. Фрідмеп вбачає у порушенні монетарної стабільності, непередбачених зрушеннях грошової пропозиції, негативних наслідках невираженого втручання держави в еконо­міку, передусім його емісійної політики.М. Фрідмен та його прихильники вважали, що розширення капіталістичного відтворення в довгостроковому періоді мож­ливе лише за умови приросту грошової маси в обігу. М. Фрідмен визнавав за грошима монопольну роль у коливаннях національного доходу й висунув тезу: «Гроші ма­ють значення».

117. Теорії економіки пропозиції іраціональних очікувань та їх практичне використання.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) — центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'я­заний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредит­ного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика за­безпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2)     теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить,
таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умо­вою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3)     нова класична м акр о економіка — теорія раціональних очі­кувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії
владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й ней­тралізують своїми заходами (підвищенням  чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія еконо­міки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974—1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям «рейганоміки». Ця теорія, подібно до монетаризму, ви­ходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

Основними елементами економічної політики держави згідно з теорією економіки пропозиції є: зорієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію; зниження податків, перед­усім з юридичних осіб, з метою вивільнення частини прибутків для інвестування; скорочення витрат, насамперед у соціальній сфері; регулювання пропозиції грошової маси.

Доповнюючи одне одного, представники теорії економіки пропозиції, на відміну від монетаристів (які основний акцент ро­били на регулюванні кількості грошей), особливого значення на­дають використанню податкових інструментів регулювання. Враз­ливість кейнсіанства прихильники цієї теорії бачать в абсо­лютизації проблеми ефективного попиту й недооцінюванні еко­номічних проблем формування структури пропозиції. Теоретичне обгрунтування стимулювання пропозиції шляхом скорочення по­даткової ставки з метою перерозподілу національного доходу на користь середніх і великих власників увійшло в економічну тео­рію як крива А. Лаффера.

Економіка пропозиції суттєво вплинули на економічну політику й ідеологію уряду Р. Рейгана, особливо що­до ефективності соціальних програм, значення ринку, характеру й меж втручання держави в економічні процеси. Результати реа­лізації цих теоретичних настанов наприкінці 1980-х років назагал мали позитивні наслідки: стабілізувався рівень безробіття, знизи­лися інфляція та відсоткові ставки, тривала структурна перебудо­ва американської економіки. У 1981-—-1986 роках було проведено податкову реформу з метою збільшення заощаджень та інвесту­вання верств населення із середніми та високими доходами а, от­же, підвищення національної норми нагромадження.

Третьою складовою теоретичної платформи неоконсерваторів є теорія раціональних очікувань, яка належить до нової класичної макроекономіки. її теоретичні засади були закладені ще в 50— 60-х роках XX ст. Р. Мутом, а подальша розробка здійснена у 1970-х рр. американськими вченими Р. Лукасом, Т. Сарджентом, Н. Воллесом. Роберт Лукас із Чиказького університету за розроб­лення теорії раціональних очікувань у 1995 році став лауреатом Нобелівської премії.

Найбільший вклад у розвиток макроекономіки, і передусім теорії раціональних очікувань, Р. Лукас зробив тим, що узагаль­нив, систематизував і класифікував багатоманіття обчислюваль­них, аналітичних, економічних, екопометричних та статистичних методик, інструментарію та механізмів, що здавалося багатьом нескінченним і пешюрядкованим, ніби броунівський рух, і на­близив до аналізу економіки, що динамічно розвивається. У своїх наукових розвідках Р. Лукас виходить не з того, що люди завжди роблять точні передбачення, а з того, що люди не роблять постійно хибних передбачень, що їх можуть використовувати політики. Крім того, ключові інститути, що приймають рішення — великі фірми, головні фінансові установи та профспіл­кові організації — наймають до штату економістів, які допома­гають передбачити результати нової державної політики. Отже, постійно обманювати основні інститути економіки, які прийма­ють рішення, стає неможливим.

118. Зміна ролі факторів економічного роз-ку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ-Ххі ст.

Від 50—60-х років XX ст. у межах неокласичної течії формується новий нау­ковий напрям, представники якого працюють на межі економіч­ної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, полі­тології, кримінології тощо. Якщо інституцІонально-соціологІч-ний напрям, що виник на початку XX ст., вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінституціоиалізм як особлива еконо­мічна теорія набула визнання у 80—-90-х рр. XX ст.Основними представниками неоіпституціоналізму є Рональд Коуз (1910 р. н.), Даглас Норт (1920 р. н.), — Нобелівські лауреа­ти, Олівер Вільямсон (1932 р. н.) та ін.

Стрижень сучасного інституціоналізму становлять два напря­ми — неоінетитуціоиальна економіка (пеоіпзіігип'опа! есопотісз) та нова інституціональиа економіка (пе\у тзгішгіопаі есопотісз). Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два на­прями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (ін­ституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям — нео-інституціононалізм — залишає незмінним жорстке ядро неокласи­ки. Другий напрям — нова інституціоиальна економіка — навпа­ки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.