Теоретичних та практичних аспектів організації обліку та аудиту розрахунків з оплати праці

Згідно Закону України «Про оплату праці» організація  оплати праці здійснюється на підставі:

• законодавчих та інших нормативних актів;
• генеральної угоди на державному рівні;
• галузевих, регіональних угод;
• колективних договорів;
• трудових договорів [44].

Підприємства, виходячи із оперативних  і тактичних завдань розвитку, можливостей впливу працівників на реалізацію наявних резервів діяльності з урахуванням їх статевих, вікових, професійно-кваліфікаційних та інших особливостей, розроблюють конкретні системи оплати і включають їх в колективний договір. Але при цьому необхідно враховувати норми і гарантії, передбачені чинним законодавством, генеральними і галузевими угодами.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового  договору про роботу. Колективний  договір укладається на основі чинного  законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань в цілях регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгоджень інтересів працівників, власників і уповноважених ними органів.

Трудовий договір є угода  між працівниками і власником  підприємства, по котрому працівник зобов'язаний виконувати роботу, визначену угодою, з підкоренням внутрішньому трудовому розпорядку. Власник зобов'язаний виплачувати працівнику заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін [18].

У Законі України „Про колективні договори та угоди” вказується, що умови  колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного  законодавства, є обов'язковими для  підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали [45].

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної  роботи, професійно-ділових якостей  працівника, результатів його праці  та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальними показниками не обмежується.

Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної  заробітної плати й інших державних  норм.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України  «Про оплату праці».

При цьому мінімальна заробітна  плата – це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого  не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну  норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України і встановлюється у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу [44].

Згідно до чинного законодавства  розмір прожиткового мінімуму на одну особу на 2011 рік з 1 січня - 894 гривні, з 1 квітня - 911 гривень, з 1 жовтня - 934 гривні, з 1 грудня - 953 гривні, а розмір мінімальної заробітної плати на 2011 рік з 1 січня - 941 гривня, з 1 квітня - 960 гривень, з 1 жовтня - 985 гривень, з 1 грудня - 1004 гривні. Розміри мінімальної заробітної плати на 2011 рік затверджено Законом України «Про Державний бюджет України на 2011 рік» [46].

До державних норм і гарантій відносять також норми оплати праці за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою не з вини працівника; за продукцію, що виявилася браком не з вини працівника. Держава регулює і гарантує доплати працівникам, які молодші вісімнадцяти років за скороченої тривалості робочого дня, оплату щорічних відпусток, за час виконання державних обов'язків та підвищення кваліфікації, обстеження в медичному закладі, при переведенні за станом здоров'я чи через вагітність на легшу нижче оплачувану роботу, при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів; при переїзді на роботу до іншої місцевості, при службових відрядженнях тощо.

Оплата праці працівникам  проводиться згідно їх особистому трудовому  вкладу з врахуванням кінцевого результату роботи, максимальна величина її не обмежується.

Посадові оклади працівникам встановлює власник або уповноважений ним  орган у відповідності з посадою, яку обіймає і кваліфікацією  працівника. За результатами атестації  власник або уповноважений ним орган має право змінювати посадовий оклад працівника в межах затверджених мінімальних і максимальних розмірів окладів на відповідній посаді.

Відповідно до Інструкції зі статистики заробітної плати № 5 витрати по оплаті праці підрозділяються на:

• фонд основної заробітної плати;
• фонд додаткової оплати праці;
• інші заохочувальні і компенсаційні виплати [26].

Основна заробітна плата — це винагорода за виконану роботу відповідно до установлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата —  це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати (за сумісництво професій, роботу в понаднормовий час, роботу в святкові і неробочі дні, роботу в нічний час), надбавки, гарантійні і компенсаційна виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за весь рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсації та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені чинним законодавством, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми [21].

Статтею 97 КЗпП і статтею 7 Закону України  „Про колективні договори і угоди” дозволяють власнику за погодженням  із трудовим колективом встановлювати у колективному договорі додаткові гарантії - понад ті, що передбачені законодавством [45].

Право на відпочинок гарантують Конституція України, КЗпП. Закон України «Про відпустки» встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи [47].

Термін щорічної основної відпустки повинен бути не менше 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік, який відлічують з дня укладення трудового договору. Оплата днів відпустки здійснюється згідно розрахованого середньоденного заробітку. При обчисленні середньої заробітної плати, для розрахунку виплати вихідної допомоги, керуються Порядком обчислення середньої заробітної плати [42].

Порядок оподаткування  доходів фізичних осіб з 1 січня 2011 року регулюється розділом IV Податкового кодексу.

Ст. 167 Податкового кодексу встановлено такі основі ставки податку на доходи фізичних осіб:

- 15 % - стосовно доходів, отриманих, у тому числі, але не виключно, у вигляді зарплати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат чи інших виплат і винагород, що виплачуються (надаються) платнику у зв'язку з відносинами трудового найму і за цивільно-правовими договорами; виграші в державну і недержавну грошову лотерею, виграш гравця (учасника), отриманий від організатора азартної гри. якщо сума таких доходів не перевищує 10-кратний розмір мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня звітного податкового року;

- 17% - із суми перевищення зазначених вище доходів над 10-кратним розміром мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня звітного податкового року [40].

Також передбачено надання пільги всім громадянам (незалежно від розміру одержаного доходу) – у вигляді не включення до об'єкта оподаткування окремих видів доходів, а для малозабезпечених платників – ще й у вигляді надання податкової соціальної пільги. Соціальна пільга встановлюється до розміру мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленій законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.

Податкова соціальна  пільга застосовується виключно до доходу, отриманого платником податку як заробітна плата протягом звітного податкового місяця, якщо його розмір не перевищує суми місячного прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого на 1 січня звітного податкового року. З врахуванням положень Податкового кодексу України розмір місячної заробітної плати, що даватиме кожному платнику податку право на застосування податкової соціальної пільги, становитиме у 2011 році — 1320 грн (941 грн. х 1,4) (пп. 169.4.1 ст. 169 Кодексу). Розмір податкової соціальної пільги, у 2011 році становитиме 470,50 грн. [40].

Податкова пільга застосовується за будь-яким місцем роботи: основним або  не основним. Підставою для одержання  зазначеної пільги є подана працедавцю заява.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає платників цього обов’язкового відрахування до державних цільових фондів. Платниками збору є: суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форми власності, їх об’єднань, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об’єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи [48].

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне  страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами  обумовленими народженням та похованням», передбачається нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності працівнику на основі наданого ним лікарняного листка [49]. При нарахуванні допомоги з тимчасової втрати працездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, відповідно до чинного законодавства перші п'ять днів хвороби оплачуються власником або уповноваженим їм органом за рахунок коштів підприємства установи, організації за основним місцем роботи в порядку, встановленому урядом.

В залежності від страхового стажу  розмір допомоги виплачується в слідуючи розмірах: 60 % середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж до 5 років; 80 % середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж від 5 до 8 років; 100 % середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж понад 8 років.

Розмір допомоги з соціального  страхування у випадках тимчасової втрати працездатності, визначається виходячи з середньої заробітної плати. Обчислення середньої заробітної плати для розрахунку таких виплат проводиться відповідно до Порядок вирахування середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат на загальнообов’язкове державне соціальне страхування [41].

З 01.01.2011 року вступив в силу Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», який кардинально змінив систему державного пенсійного та соціального страхування в Україні. Замість внесків до Пенсійного фонду та фондів соціального страхування, тепер існує один – єдиний соціальний внесок.

Роботодавець, з 2011 року, повинен  утримувати із заробітної плати працівників суму єдиного соціального внеску, яка складає 3,6% від суми нарахованої заробітної плати (п.7 ч.1 ст.8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010) та податок на доходи фізичних осіб, який складає 15% від суми нарахованої заробітної плати, зменшеної на суму єдиного внеску на загальнообов’язкове соціальне страхування та податкової соціальної пільги (п.164.6 Податкового кодексу) [40; 50].

В той же час роботодавець повинен  робити нарахування на фонд оплати праці, які складають суму від 36,76% до 49,7%, в залежності від класу  професійного ризику виробництва (п.5 ст.8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010) [50].

Методологічні засади формування в  бухгалтерському обліку інформації про виплати (у грошовій і не грошовій формах) за роботи, виконані працівниками, та її розкриття у фінансовій звітності визначає П(С)БО 26 «Виплати працівникам».

П(С)БО 26 у виплати працівникам  включає:

• поточні виплати;
• виплати при звільненні;
• виплати після закінчення трудової діяльності;
• виплати інструментами власного капіталу підприємства;
• інші довгострокові виплати [].

Поточні виплати працівнику – це виплати працівнику (окрім виплат при звільненні та виплат інструментами  власного капіталу підприємства), які  підлягають сплаті в повному обсязі протягом дванадцяти місяців по закінченні місяця, у якому працівник виконував відповідну роботу [13].

Поточні виплати працівникам включають:

• заробітну плату за окладами та тарифами, інші нарахування з оплати праці;
• виплати за невідпрацьований час (щорічні відпустки та інший оплачуваний невідпрацьований час);
• премії та інші заохочувальні виплати, що підлягають сплаті протягом 12 місяців по закінченні періоду, у якому працівники виконують роботу тощо.