Кримінально-процесуальне доказування

   Точку зору, що оцінка преюдиціально встановлених фактів провадиться за тими же критеріями, що й оцінка будь-якого іншого доказу в справі, тобто з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності підтримує й О.І. Бережний. На його думку, належність преюдиційно встановлених фактів означає наявність об’єктивного зв’язку між змістом доказів і тими обставинами, що підлягають доказуванню по іншій кримінальній справі, де ці преюдиціальні факти використовуються, тобто фактами, що є об’єктом судового пізнання. Допустимість преюдиціально встановлених фактів означає, що дані факти отримані з належного джерела, уповноваженим на те суб’єктом доказування.

   Належність доказів означає, що доказами можуть бути лише ті фактичні дані, які встановлюють (прямо чи опосередковано) обставини, які входять до предмету доказування. Тому оцінка фактичних даних щодо преюдиціальних фактів, безумовно, має здійснюватися за цим критерієм, оскільки необхідно встановити, чи мають преюдиціальні факти доказове значення для справи, тобто чи входять до предмету доказування у справі, що розглядається.

   Допустимість доказів означає, що як докази можуть бути використані лише ті фактичні дані, які отримані з дотриманням вимог кримінально-процесуального законодавства. До вимог допустимості доказів відносяться: законність джерела; належний суб’єкт отримання доказів; законність способу отримання доказів; законність порядку отримання доказів; законність процесуального оформлення доказів. Враховуючи, що преюдиціальні факти встановлені рішенням, яке набрало законної сили, то постає питання: чи може бути визнане недопустимим джерелом доказів судове рішення, яке набрало законної сили? Як уявляється, відповідь на це питання може бути лише негативною, оскільки при збиранні такого джерела доказів, як судове або інше процесуальне рішення, яким встановлені преюдиціальні факти, дотримуються такі вимоги, як законність джерела; належний суб’єкт отримання доказів; законність способу отримання доказів; законність порядку отримання доказів; законність процесуального оформлення доказів. Слід повністю погодитися із точкою зору, що критерій допустимості до судового вироку (рішення) не може бути застосовано. При використанні вироку у доказуванні, він не може бути визнаний недопустимим доказом, оскільки це означало б визнання його неправосудним та таким, що підлягає скасуванню, на що уповноважені лише вищестоящі судові інстанції.

   Що стосується достовірності преюдиціальних фактів,то при її визначенні використовуються сутнісні, а не формальні критерії, як при визначенні допустимості доказів. Достовірність преюдиціальних фактів полягає у їх відповідності об’єктивній дійсності. Достовірність преюдиціально встановлених фактів пов’язана з достовірністю вироку, рішення чи постанови, що мають преюдиціальну силу. Із цими твердженнями можна повністю погодитися. Однак сумніви викликає твердження, що якщо попереднє рішення є достовірним, то і встановлені на його основі преюдиціальні факти є достовірними. Однак преюдиціальні факти можуть бути достовірними, а преюдиціально встановлені факти у іншій справ – ні, якщо у наступній справи порушені певні правила доказування та не дотримано вимог КПК, а саме ст. 22 та ст. 323 КПК. Крім того, оцінюючи достовірність преюдиціальних фактів, суд може поставити під сумнів їх достовірність. На практиці можуть виникнути і виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини, які покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду по справі, що розглядається. І тоді, якщо суд приймає рішення за своїм внутрішнім переконанням, він не приймає преюдиціальні факти як достовірні.

   Таким чином, преюдиціальні факти входять у предмет доказування, якщо вони входять до кола тих обставин, які мають бути встановлені у кримінальній справі. Подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину) можуть бути доведені у виділеній справі за допомогою вироку, який набрав законної сили. Винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, то цей елемент предмету доказування не може бути встановлений за допомогою преюдиціальних фактів. Окремі з обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, також можуть бути встановлені за допомогою вироку, що набрав законної сили, щодо іншого співучасника. При розгляді виділеної стосовно співучасника справи можуть не встановлюватися знову характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння. Інші обставини, що входять до предмету доказування, не можуть бути встановлені за допомогою преюдиції.

   Доказування за наявності достатніх підстав для застосуваня кримінально-процесуальної преюдиції має певну специфіку у межах усіх елементів процесу доказування. Збирання доказів обмежено витребуванням або прийняттям копії кримінально-процесуального рішення. Перевірка доказів може бути обмежена аналізу змісту процесуального рішення, визначенню, чи мають встановлені ним факти доказове значення для справи, тобто чи входять до предмету доказування у справі, що розглядається. Однак якщо преюдиціальні факти викликають сумніви у дізнавача, слідчого, прокурора, суду, то може бути проведено додаткову перевірку шляхом отримання інших доказів, які підтверджують або спростовують перевіряємий доказ. Оцінка доказів є необхідним елементом процесу доказування і здійснюється за критеріями належності та достовірності, що є специфічним саме для оцінки фактичних даних щодо преюдиціальних фактів. Оцінюючи достовірність преюдиціальних фактів суд може поставити під сумнів їх достовірність. Вирок, ухвала та постанова суду, постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, які містять преюдиціальні факти, можуть бути використані у доказуванні як «інші документи». 
 
 
 
 
 

Розділ 3. Перспективи формування стандартів доказування в сучасному кримінальному процесі України 

   Теорія та практика здійснення кримінально-процесуального доказування, в цілому, постійно перебуває у сфері уваги вчених-процесуалістів і практичних працівників правоохоронних і судових органів. Така заінтересованість зазначеною тематикою аж ніяк не випадкова. Вона обумовлюється як важливістю найбільш повного вирішення даної проблеми на законодавчому, науковому та практичному рівнях, так і необхідністю переосмислення різних аспектів доказування в період реформування кримінально-процесуального законодавства та прийняття нового КПК України, які будуть супроводжуватися переоцінкою концептуальних положень науки кримінального процесу – цілей, принципів, стадій, кримінально-процесуальних інститутів, отже, самої сутності та характеру кримінального судочинства .

   Окремі проблеми диференціації кримінально-процесуальної форми та доказування, дослідження поняття «стандарти доказування» та їх класифікації були предметом наукових уподобань як іноземних, так і вітчизняних вчених: А.Р. Бєлкіна, Ю.М. Грошевого, В.В. Золотих, Л.Д.Кокорєва, М.П. Кузнєцова, О.М. Ларіна, О.В. Ленського,М.М. Михеєнка, О.В. Смірнова, С.М. Стахівського, Т.В. Трубнікова, Ф.М. Фаткулліна, В.П. Шибіко, Ю.К. Якимовича. Однак, слід зазначити, що у наукових роботах вказаних вчених диференціація процесуальної форми не розглядалася як системоутворююча складова для розробки відповідних стандартів кримінально-процесуального доказування. Власне, «стандарт доказування», як правовий інститут, розглядався за відповідними положеннями англійської та американської доктрини кримінального процесу щодо достатнього ступеню ймовірності знання при прийнятті рішення суддею по кримінальній справі. Такий науковий підхід минулого і обумовив необхідність більш детального розгляду зазначеної теми.

   Визначальну роль у формуванні та практичної реалізації нової кримінально-процесуальної процедури відіграє кримінально-процесуальна політика держави як частина її загальної правової політики. Кримінально-процесуальну політику в сучасний період неправильно було би розглядати у вигляді певного застиглого набору цілей і основних напрямків законотворчої та правозастосовчої діяльності. Конкретний зміст політики не може довгий час залишатися незмінним, інакше він не буде відбивати реальне положення справ у суспільстві та державі, не буде сприяти удосконаленню кримінально-процесуальних методів боротьби зі злочинністю. Звичайно, варто враховувати, що різні напрямки правової політики та її складової частини кримінально-процесуальної політики, реалізуються різними засобами, способами. На нашу думку, сучасна кримінально-процесуальна політика характеризується наступними найбільш істотними рисами: гуманізація кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування

(впровадження  нових гарантій дотримання прав і свобод особи при здійсненні процедури); забезпечення законності та соціальної справедливості при застосуванні кримінально-процесуального закону; зміцнення судової влади, підвищення незалежності, авторитету та ролі органів розслідування й прокуратури; використання загальнолюдських цінностей, досягнень світової цивілізації в кримінальному процесі. Звідси випливає необхідність розробки нової парадигми кримінально-процесуального доказування.

   Нова кримінально-процесуальна політика не повинна будуватися за принципом повного заперечення, «руйнування» усього попереднього державного, суспільного та наукового надбання. Багато положень колишньої

кримінально-процесуальної політики та розробок у галузевій науці, якщо їх наповнити сучасним реальним змістом, втілити в життя, безсумнівно, послужать прогресу правової боротьби зі злочинністю. Природа та поняття

доказування, певною мірою, визначені науково-методологічними розробками вчених-процесуалістів минулих років.

   Кримінально-процесуальне доказування – це складний і безперервний процес, що охоплює всі стадії кримінального судочинства. У ньому вироблені багатовіковим загальнолюдським досвідом гносеологічні прийоми

та способи  пізнання об’єктивної дійсності повинні сполучатися із установленими кримінально-процесуальним законодавством правилами, які регламентують належне вирішення кримінальних справ при забезпеченні суворого дотримання правомірних інтересів суспільства та, відповідно, при дотриманні прав і свобод осіб, які приймають участь у кримінальному судочинстві в тій або іншій якості.

   Кримінально-процесуальне доказування має гносеологічний характер і, з одного боку, повинно розглядатися як пізнання події злочину через сформовані по кримінальній справі докази.[13,C.304] З іншого боку, за структурою, кримінально-процесуальне доказування представляє собою процесуальну діяльність, спрямовану на висунення тези обвинувачення, інтерпретацію фактів (про нерозривну єдність чуттєво-практичного та гносеологічного доказування говорили на різних етапах становлення кримінально-процесуальної науки, формування доказів (яке крім збирання, на нашу думку, містить у собі перевірку фактичних даних і їхню оцінку), а також прийняття на основі доказів законних і обґрунтованих процесуальних рішень. Вкрай необхідним є переосмислення наукових розробок минулого, багатьох колишніх підходів до вирішення проблем організації кримінального процесу, особливо це стосується диференціації форм кримінального процесу. Диференціація процедури провадження по кримінальній справі у сучасному кримінальному процесі України здійснюється, в основному, в двох напрямках: з одного боку - це встановлення додаткових гарантій забезпечення дотримання та реалізації конституційних прав громадян щодо окремих категорій правопорушників за суб’єктивною ознакою (неповнолітні; особи, що страждають психічними або фізичними недоліками, або за об’єктивною ознакою (здійснення злочинів, що тягнуть можливість призначення довічного позбавлення волі та таке інше); з іншого боку - це спрощення деяких процесуальних форм для справ про неінтенсивні злочини, які не представляють великої суспільної небезпеки (у справах приватного обвинувачення, у протокольній формі досудової підготовки матеріалів справи.

   Науковий погляд на злочинність як на систему злочинів, що поділяються на категорії залежно від ступеня інтенсивності злочинного посягання, повинен обумовити реформування системи органів, що здійснюють боротьбу зі злочинністю. Більш інтенсивному злочину повинно відповідати більш інтенсивне реагування державних органів, і, природно, кримінально-процесуальне законодавство повинно містити регламентацію діяльності правоохоронних органів і підрозділів, покликаних реагувати як на прості, так і на інтенсивні та особливо інтенсивні злочини, причому зростання ступеня інтенсивності злочинів має визначати підвищення рівня компетенції органу розслідування та розширення кола засобів і методів, якими цей орган вправі користуватися.

   Поняття «стандарт доказування» використовується в англійському та американському кримінальному процесі як правило оцінки сукупності доказів і формування підсумкового знання, відповідно до якого суддя постановляє рішення у справі. Він є засобом встановлення факту того, чи змогли сторони успішно виконати покладений на них тягар доказування. Як методологічний підхід до встановлення фактів, стандарт доказування випливає з якісного рівня імовірності знань. Не вважаючи досяжною об’єктивну істину в кримінальних справах, у суді оперують поданими різними щодо доказової сили фактичними даними. Так з’явилися формули про відсутність розумних сумнівів і перевагу ймовірностей, що й наповнили зміст стандартів доказування.

   За останнє десятиліття в Україні відбулися корінні зміни. Помінялися вектори економічного, політичного та соціального розвитку. У зв’язку з цим зрозуміла спроба перегляду змісту та засобів здійснення кримінально-процесуальних процедур. У якому розумінні доцільно й припустимо вживати термін «стандарт доказування» в українському процесуальному праві у науковій літературі однозначної відповіді немає. Термін «стандарт» має кілька значень: по-перше, це зразок, якому повинно щось відповідати, задовольняти що-небудь за своїми ознаками, властивостями; по-друге, це шаблонне, трафаретне, що не містить у собі нічого творчого.

   У національному кримінальному процесі «стандарт доказування», на погляд науковців, має визначати відповідну модель процесуального доказування і не бути тільки критерієм оцінки доказів, як прийнято вважати в країнах загального права. У такому сенсі стандарт доказування за зовнішнім проявом буде збігатися з поняттям «кримінально-процесуальна форма», а розробка його поняття та формування різновидів стане методологічним підґрунтям для диференціації кримінально-процесуальної форми.