Кримінально-процесуальне доказування

   Оцінка доказів. Оцінити докази – означає з'ясувати їх переконливість, силу та придатність бути підставою для висновків по справі.[17,C. 48]

   Оцінка доказів означає, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, керуючись законом.

   Критеріями оцінки доказів та їх процесуальних джерел є:

1. належність доказів, яка визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування у кримінальній справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування;
2. достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди;
3. допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

   Достатніми вважаються докази, коли  в своїй сукупності дають можливість  установити всі передбачені законом  обставини справи на тому рівні  знання про них, який необхідний  для прийняття правильного рішення  при провадженні у кримінальній справі.

   Л.М. Лобойко поділяє процес  доказування на п'ять елементів: 

• побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: подія злочину мала місце або події не було;
• збирання доказів;
• перевірка доказів шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела; шляхом провадження слідчих дій; або логічним шляхом;
• оцінка доказів;
• обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування – це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупність доказів і посилання на відповідні норми права.

   Обґрунтуванню підлягають висновки  про наявність або відсутність  обставин, які належало встановити; доброякісність і недоброякісність доказів їх джерел; належність і допустимість доказів; їх юридично значущі властивості; характер необхідних у справі рішень.

   Є.Г. Коваленко також виділяє  п'ять елементів доказування,  однак він виділяє дещо інші  елементи.

   Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором i судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями i громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК). Збирання доказів проводиться, головним чином, на стадії досудового слідства, однак суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.

   Закріплення доказів, виявлених  особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом  проводиться лише тими способами i в тих формах, що встановлені КПК. Правильне закріплення доказів i суворе додержання норм, встановлених КПК, забезпечують як зберігання доказів, так i можливість їх перевірки i відповідної оцінки.

   Наступним елементом доказування  є перевірка доказів, тобто вci зiбpaні по cпpaвi докази повинна об'єктивно перевірити особа, яка провадить дізнання, - слідчий, прокурор i суд. Перевірка (дослідження) доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування доказів, вже зібраних по спpaвi. Kpiм того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їx достовірність.

   Найважливішим елементом процесу доказування е оцінка доказів. Оцінити докази — означає визначити їх силу, переконливість, придатність. Отже, оцінка дoкaзiв — це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зi встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, визначення їх значення для вирішення певної справи.

   Отримання остаточних висновків по суті справи є кінцевим моментом доказування у кожній конкретній справі.

   Отже, як бачимо всі науковці серед елементів процесу доказування обов'язково виділяють три етапи. Це збирання доказів, перевірка доказів та їх оцінка. Це основні елементи, без яких взагалі неможливий процес доказування. Однак деякі вчені виділяють ще й інші етапи, серед яких побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі, закріплення доказів, отримання остаточних висновків по суті справи, обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб’єкти доказування, безпосереднє залучення доказів для підтвердження чи спростування певного факту.

   Об’єднуючи вищезазначені позиції, слід зазнчити, що побудову і розвиток версій у кримінальній справі слід віднести до етапу збирання доказів, адже саме в ході їх збирання у суб'єктів розслідування за допомогою логічних висновків з'являються певні версії по справі. Закріплення доказів, на нашу думку, це взагалі обов'язковий елемент збирання доказів, адже зібрані докази необхідно якимось чином закріпити. Виділяти ж його як окремий етап нам здається  недоцільним. Отримання остаточних висновків по суті справи не можна виділити в окремий елемент, оскільки оцінка доказів саме і має на меті отримання таких висновків, а також їх обґрунтування. Якщо ж виділяти як окремий елемент отримання остаточних висновків або обґрунтування висновків по справі, тоді не зрозуміло, яке завдання має оцінка доказів. Безпосереднє залучення доказів для підтвердження чи спростування певного факту можна виділити в окремий елемент процесу доказування, однак він не має ніякого смислового навантаження і полягає лише в залученні до справи уже отриманих доказів. 
 
 
 
 
 
 
 
 

Розділ 2. Особливості процесу доказування в кримінальному процесі

2.1. Поняття доказів в кримінальному процесі 

   Докази в кримінальній справі – це будь-які фактичні дані на основі яких у встановленому законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка скоїла це діяння та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.[8,C.157]

   Під фактичними даними слід  розуміти не самі факти, а  відомості про них.

Факти – це події, явища, які не можна залучити до справи. Тому в процесі доказування по кримінальній справі слідчий, особа, що провадить дізнання, прокурор, суддя, суд оперують відомостями про події і явища дійсності зафіксованими в показаннях  допитаних осіб, та інших джерел доказів.

   Навіть при безпосередньому сприйнятті  слідчим або суддею фактів  і обставин  в ході провадження слідчих і судових дій, вони в кінцевому випадку оперують не тими фактами, а тільки відомостями про них.

   Доказами в кримінальному процесі є переважно ті відомості про факти, які зібрані слідчими органами, прокурором, суддею, і судом в результаті їх процесуальної діяльності.

   Разом з тим в якості доказів  можуть бути використані також  фактичні дані отримані в ході  оперативно-розшукової діяльності.

   Кримінально-процесуальне законодавство  передбачає вичерпний перелік  джерел доказів. Фактичні дані  встановлюються показаннями свідків,  потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами,  протоколами слідчих і судових дій та іншими  документами передбаченими КПК.

   Тільки ті фактичні дані, які отримані з належного джерела передбачені КПК можуть бути доказами в кримінальному судочинстві. Викладене  свідчить про те, що доказ по кримінальній справі  виступає в єдності свого змісту і процесуальної форми (передбачене законом) джерело, відомості про факти.

   Кожен доказ в кримінальному процесі повинен бути відповідним і допустимим.

   Відповідність доказу – це його можливість встановлювати наявність або відсутність обставин, що входять в предмет доказування і мають значення для правильного вирішення справи.

   Відповідність доказу виражає  зв’язок його змісту з обставинами  які підлягають доказуванню по  справі.

  Допустимість доказу означає законність джерела, способу і процесуального порядку його отримання.

   Закон встановлює наступні умови визнання цього доказу допустимим:

1. доказ повинен бути отриманий належним суб’єктом, який має право проводити процесуальні дії, які направлені на збирання цих доказів;
2. доказ повинен бути отриманий з належного процесуального джерела;
3. доказ повинен бути отриманий належним процесуальним способом.

   При  збиранні доказів має бути дотриманий встановлений законом порядок процесуальної дії, яка використовується як засіб його отримання. У відповідності зі ст. 62 КУ обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах отриманих не законним шляхом.

   Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 «Про застосування КУ при здійсненні правосуддя» від 1 липня 1996 р. роз’яснив: “Докази повинні визнаватися отриманими незаконним шляхом  наприклад тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих КУ прав людини і громадянина”. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.1.1. Класифікація доказів 

   В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1. за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:

• прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Прикладом прямого доказу є показання свідка, який бачив, як обвинувачений ударив потерпілого палицею по голові);
• непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами. Прикладом таких доказів є показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викрадені у потерпілого).

2. щодо обвинувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі докази поділяються на:

• обвинувальні, тобто такі, які обґрунтовують, підтверджують обвинувачення, встановлюють наявність злочину, вчинення його обвинуваченим, а також обставини, які обтяжують його відповідальність;
• виправдувальні, тобто такі, які спростовують або пом’якшують відповідальність обвинуваченого.

3. за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:

• первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події. Наприклад, показання свідка-очевидця, залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо;
• похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел інформації. Наприклад, відбитки слідів з місця події злочину, копія сліду знаряддя злому, виготовленого за допомогою спеціальної пасти, ксерокопія документу тощо.

4. за способом формування поділяються на:

• особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях свідка, потерпілого,  обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи;
• речові докази, тобто такі, які є об’єктами злочинних дій, знаряддя злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.