Кримінально-процесуальне доказування

align="justify">   Протокол слідчої чи судової дії повинен бути складений тільки уповноваженою особою, в ньому повинні бути всі необхідні за законом атрибути, в тому числі і підписи осіб, що брали участь у слідчих діях.

   До протоколів слідчих дій можуть бути долучені фотознімки, матеріали звукозапису, плани, схеми, знімки та інші матеріали які пояснюють їхній зміст.

   Результати  застосування слідчих і судових дій є додатковими до протоколу.

   Вони  можуть мати доказове значення тільки при наявності протоколу, в якому відзначені умови і порядок застосування технічних засобів.

   Перевірка і оцінка протоколів слідчих і судових дій здійснюється на загальних підставах, так як вони не мають раніше встановленої сили і не виключено, що в них можуть міститись помилки і неточності. При перевірці і оцінці доказів цього виду враховується наявність чи відсутність протиріч з іншими доказами.

Наявність в них даних про роз’яснення  учасникам слідчої дії право робити зауваження з приводу проведених слідчих дій суд перевіряючи правильність протоколу слідчих дій має право викликати і допитати понятих які були присутні при  слідчих діях і підписали протокол.

Вищестоящий суд при перевірці і оцінці слідчих дій враховує зауваження на нього учасників судового розгляду, якщо вони поступили.

В  КПК мова йде про документи як джерела доказів в широкому розумінні, тому в кримінальному процесі доказом може бути не тільки предмет на якому з допомогою письмових знаків (літер, цифр, нот, ієрогліфів) викладені або засвідчені обставини які мають значення для справи але і предмет на якому такі відомості зафіксовані за допомогою звуку або зображення (фото-, відео-, фоно-, кіно-, документи, малюнки, карти, схеми, креслення, дискети, перфокарти і т.д.).

Для віднесення предмета до документа не має значення матеріал з якого він виготовлений, спосіб його створення і те яким умовним кодом виражений його зміст.

Документи можуть бути офіційними (що виходять від  державних органів чи посадових осіб) і неофіційні (особисті листи та ін.).

Офіційні  документи  повинні мати всі необхідні реквізити:

дату

підпис

штамп

печатку і т.д.

Неофіційні  документи перевіряються як правило  шляхом допиту їх автора. Документи  можуть бути первинними, (оригінальними) і похідними (копії).

Бажано  щоб в матеріалах кримінальної справи фігурували оригінали документів а  не їх копії.

Доказове  значення має зміст, а не форма  документів, якщо ж документи важливі  для справи іншими особливостями, зовнішнім  видом, часом, місцем їх виявлення, матеріалом з якого вони виготовлені, слідами підробок, тобто  мають ознаки речового доказу, тоді на них розповсюджуються  норми які стосуються регулювання доказів (ст. 78-81 КПК). 
 
 
 
 
 
 

2.2. Загальні особливості  доказування для  стадіях кримінального процессу 

   Процес доказування відбувається  в усіх стадіях кримінального  процесу у формах і способах, залежно від особливостей кожної  стадії.

   Особливості процесу доказування  полягають у такому:

1. Кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування – пізнавальних дій. Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано: відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (ч.4ст.97КПК); витребування необхідних документів (ч.4ст.97 КПК). У стадії досудового слідства: провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо).
2. Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати в кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події – в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.
3. У кожній справі є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, є органи дізнання та досудового слідства; в суді – суд, суддя. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі, визначено в загальній статті КПК (ст.64), все ж таки вони мають свою специфіку в кожній справі. Приміром, винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи та виконання вироку.
4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування.

   На кожній стадії кримінального  судочинства деякі елементи процесу  доказування мають свої особливості,  що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії. 
 
 
 
 

2.3. Кримінально-процесуальна преюдиція в процесі доказування в кримінальних справах

   У кримінально-процесуальній доказовій  діяльності виникають такі правові  ситуації, коли певні обставини,  які підлягають доказуванні, вже встановлені у судовому рішенні у іншому процесі (цивільному, господарському, судово-адміністративному), у рішенні у адміністративно-деліктному процесі або у кримінально-процесуальному рішенні органу дізнання, слідчого, прокурора, суду. У таких випадках виникає проблема преюдиції у кримінальному процесі, а саме проблема підстав та меж використання преюдиціальних фактів у наступних кримінально-процесуальних рішеннях. Питання преюдиції у кримінальному процесі А.М. Безруков, О.І. Бережний, О.С. Березін, О.Ю. Гай, Ю.М. Грошевий, О.В. Левченко, В.Т. Маляренко, Я.О. Мотовіловкер, І.Л. Петрухін, Г.М. Резнік, П.А. Скобліков, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, О.З. Хотинська, В.Д. Шундіков, У.М. Юсубова та ін. У зв’язку з відсутністю належного нормативного регулювання використання преюдицій у кримінальному процесі у судовій практиці виникають труднощі із обґрунтуванням необхідності врахування преюдиціальних фактів, а у деяких випадках у судових рішеннях наявні помилкові посилання на преюдиціальність судових рішень. Саме тому метою цієї статті є визначення ролі преюдиції у процесі доказування у кримінальних справах.

   Процес доказування у кримінальних справах для мети даного дослідження розуміється як різновид процесу пізнання, тобто як діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямованих на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів. Не вдаючись на наявну у науці полеміку щодо кількості елементів цього процесу, що може бути предметом окремого дослідження, відзначимо, що слід погодитися із точкою зору про віднесення до елементів процесу доказування збирання, перевірки та оцінки доказів.[22,C.2]

   Преюдицією у кримінальному процесі є доказове правило, що встановлює підстави та порядок використання в процесі доказування органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, суддею фактів та правових висновків, встановлених такими, що мають юридичну силу рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді у кримінальних, цивільних, господарських або адміністративних справах, якими справу вирішено по суті, як таких, що не потребують повторного доведення. Преюдиція, що реалізується у межах кримінального процесу, розмежовується на преюдицію у кримінальному процесі та кримінально-процесуальному преюдицію, тобто преюдицію саме кримінально-процесуальних рішень.

   У кримінальному процесі про застосування кримінально-процесуальної преюдиції можна стверджувати у наступних випадках: при використанні у справі щодо співучасника фактів та правових висновків, встановлених у раніше винесеному рішенні щодо інших співучасників (тобто при розгляді кримінальних справ, виділених у окреме провадження); при використанні у справі про давання завідомо неправдивих показань, завідомо неправдивого висновку фактів та правових висновків, встановлених у раніше винесеному рішенні у справі, в межах якої давалися показання свідка або висновок експерта; при використанні у кримінальній справі при провадженні за нововиявленими обставинами тих рішень, якими ці обставини встановлено; при використанні преюдиціальних фактів для прийняття процесуального рішення за п. 9,10,11 ст. 6 КПК України.

   У першу чергу слід визначити співвідношення між преюдиціальними фактами та предметом доказування у кримінальній справі.

   У даний час КПК не вирішує питання про місце у предметі доказування преюдиціальних фактів. У науковій літературі немає усталеного підходу до цієї проблеми. Деякі вчені вважають, що преюдиціальні факти повинні виключатися з предмету доказування. Інші вчені, заперечуючи їм, зазначають, що преюдиціальні факти входять у предмет доказування, оскільки ці обставини мають юридичне значення. Як уявляється, преюдиціальні факти входять у предмет доказування, якщо вони входять до кола тих обставин, які мають бути встановлені у кримінальній справі.   Проблема у даному випадку виникає тому, що ці факти можуть заново не доводитися у наступній кримінальній справі, якщо вони не викликають сумніву у дізнавача, слідчого, прокурора, бо вони вже доведені у межах кримінальної справи, вирок у якій набрав законної сили. Однак наявність преюдиціальних фактів повинна бути підтверджена відповідними джерелами доказів. Це можна прослідкувати на конкретних прикладах.

   При розгляді кримінальних справ, виділених у окреме провадження, щодо співучасника можуть бути використані окремі факти, встановлені у раніше винесеному рішенні щодо інших співучасників. КПК передбачає декілька випадків виділення справи у окреме провадження: достатні дані, які свідчать про те, що якась особа або злочин не пов’язані із основною кримінальною справою; зупинення кримінальної справи відносно окремих обвинувачених, якщо в справі притягнуто двох або декількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи відносяться не до всіх обвинувачених (ч.4 ст. 206 КПК); коли розслідування справи у повному обсязі у відповідні строки закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення, яке виділяється у окреме провадження (ч. 3 ст. 156 КПК); встановлення під час розслідування кримінальної справи інших злочинів, вчинених особою, щодо якої ведеться слідство, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться слідство, і які не підслідні тому органу, який здійснює у справі досудове слідство (ч.6 ст. 112); участь неповнолітнього у вчиненні злочину разом із дорослим (ч.1 ст. 439 КПК).

   Що стосується такого елементу предмету доказування, як винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину, то цей елемент предмету доказування не може бути встановлений за допомогою преюдиціальних фактів. Розгляд справи у судовому засіданні провадиться тільки відносно підсудних і тільки в межах пред’явленого їм обвинувачення. Саме тому суб’єктивні межі дії вироку стосуються лише тих осіб, які бути підсудними межах окремої кримінальної справи. При розгляді кримінальної справи суд не може наперед висловити судження про винуватість або невинуватість осіб, які не брали участь у судовому розгляді. Тобто якщо злочин, з приводу якого ведеться розгляд справи, вчинено у співучасті з особами, справи щодо яких виділено у окреме провадження, то у вироку суд не може називати прізвища цих осіб (оскільки це виходить за межі судового розгляду), а лише може вказати, що злочин вчинено підсудним у співучасті із особами, щодо яких справу виділено у окреме провадження. Якщо підсудний визнається винним у вчиненні злочину у співучасті із особою, щодо якої кримінальну справу закрито, то у вироку можуть бути описані дії співучасників із обов’язковою вказівкою на те, що відносно даної особи справу закрито з зазначенням підстав, за якими закрито справу. Тобто винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину при виявленні співучасника мають доводитися за допомогою сукупності доказів, до яких не може відноситися вирок у пов’язаній кримінальній справі.

   Наявність процесуального рішення, яким встановлені факти, що мають доказове значення для справи, вимагають аналітичної, розумової діяльності щодо аналізу змісту цього документу, визначенню, чи мають встановлені ним факти доказове значення для справи, тобто чи входять до предмету доказування у справі, що розглядається. Це і є специфічним проявом перевірки доказів, що не включає у себе практичні дії. І якщо преюдиціальні факти не викликають сумнівів у дізнавача, слідчого, прокурора, суду, вони можуть бути покладені у основу рішення без додаткової перевірки.

   Таким чином, якщо преюдиціальні факти не викликають сумнівів у дізнавача, слідчого, прокурора, суду, вони можуть бути покладені у основу рішення без додаткової перевірки. Однак проведення цієї додаткової перевірки не виключено у випадку, коли преюдиціальні факти викликають сумніви у дізнавача, слідчого, прокурора, суду.

   На думку О.В. Левченко, оцінка преюдиціальних фактів провадиться за тими же критеріями, що й оцінка будь-якого іншого доказу в справі, тобто з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності. Належність преюдиціальних фактів означає наявність зв’язку між ними та обставинами, що підлягають доказуванню. Допустимість преюдиціальних фактів – це ознака, який вказує, що цей факт отримано з належного джерела, уповноваженим на те суб’єктом доказування. Достовірність преюдиціальних фактів полягає у їх відповідності об’єктивній дійсності. Достатність преюдиціальних фактів визначає рішення суб’єкта доказування з точки зору можливості на їх основі зробити висновок про те, що обставини, які входять до предмету доказування, встановлені у необхідних межах.