Кримінально-процесуальне доказування

   Отже, межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі. Однак, в будь-якому випадку межі доказування повинні бути правильно визначені, щоб не привести до необґрунтованого їх звуження чи, навпаки, розширення, що в обох випадках є негативом. В кримінально-процесуальному законодавстві щодо меж доказування існують певні проблеми, зокрема суперечність статей, що стосуються необхідного обсягу доказового матеріалу. Дану проблему необхідно вирішувати шляхом перегляду відповідних норм та  внесення необхідних змін до кримінально-процесуального кодексу України. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.3. Суб’єкти кримінально-процесуального доказування 

   Обов'язок доказування в кримінальному  процесі закон повністю покладає  на суд, прокурора, слідчого  та особу, яка проводить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх  передбачених законом заходів   для всебічного, повного й об'єктивного  дослідження обставин справи, тобто зібрати,  перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на обвинуваченого. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка проводить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу, мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

   Таким чином, усіх суб'єктів  доказування можна поділити на  дві групи:[14,C.96]

• державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази. Це такі суб'єкти, як орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя;
• особи, які не зобов'язані, але мають право брати участь у процесі доказування певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

   Певні особливості мають суб'єкти  доказування в кримінальному  процесі.  Для кримінальної справи  характерним є те, що обов'язок доказування покладається лише на одну сторону – сторону обвинувачення, а саме на суд, суддю, прокурора, слідчого, особу, що проводить дізнання. Кримінально-процесуальний закон забороняє перекладати обов'язок доказування на сторону захисту, тобто на підозрюваного, обвинуваченого, їх захисників, представників. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.4. Зміст доказування 

   Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування, більшість авторів виділяють два його види:

• доказування як дослідження фактичних обставин справи;
• доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків по справі.

   Кримінально-процесуальне доказування  як дослідження – це поєднання  практичних дій і мислення  учасників кримінально-процесуальної  діяльності. Його елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях.

   Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів для його обґрунтування.

   Кримінально-процесуальне доказування  відрізняється від логічного  доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого злочину. Особливістю встановлення істини у кримінальній справі є те, що злочин для суб'єкта доказування – подія минулого, і тому доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах.

   Отже, доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків по цій справі.

   Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо регламентується процесуальним законом.

   Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в своїй сукупності називаються доказовим правом. До цих норм належать:

норми глави 5 КПК «Докази», що регулюють:

1. загальні положення доказування: поняття доказів (ст. 65 КПК); предмет доказування(ст. 64 КПК); способи збирання доказів; процесуальні джерела доказів;
2. норми-принципи кримінального процесу – вільна оцінка доказів(ст. 67 КПК); всебічність, повнота і об'єктивність дослідження обставин справи (ст. 22 КПК);презумпція невинуватості;
3. норми, якими врегульовані права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази(ст. 43, 49 КПК); обов'язок органу дізнання виконати доручення  слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшукових дій(ст. 114 КПК);
4. норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів;
5. норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття та обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого ”).

   Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування. По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин справи. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в логіці. Однак в цілому ототожнювати  їх не можна. Адже кримінально-процесуальне доказування – це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1.5. Встановлення об’єктивної істини – мета доказування 

   Суперечливим у вітчизняній юридичній  літературі є питання щодо  мети доказування, здійснюваного  у кримінальному процесі.

   Традиційною є концепція, згідно  з якою метою доказування є  об'єктивна істина. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у кримінальній справі.

   Противники об'єктивної істини стверджують, що: її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний – непокараним.

   Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.

   Теоретична вразливість цієї  концепції полягає в тому, що  вона дійсно виправдовує інквізиційну  конструкцію процесу. Адже остання  вимагає встановлення істини  будь-якою ціною.

   У практичному плані концепція  об'єктивної істини є вразливою  через те, що вона оперує абстрактними  схемами, тоді як під час  провадження у кримінальній справі  треба керуватися прагматичними  міркуваннями.[10,C.124]

   Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними.

   Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають. Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.

   О. Чучукало в своїй статті  „Істина як мета доказування  ” значну увагу приділяє розмежуванню  понять „істина ”, „достовірність  ” та „вірогідність ”. На  його думку поняття істини  та вірогідності не збігаються. Істина – відповідність нашого  знання об'єктивній дійсності, а достовірність – це не тільки істинність, а й обґрунтованість цього знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна. Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише після їх обґрунтування, підтвердження певними доказами вони стають вірогідним знанням. Істина – це відповідність нашого знання дійсності, а обґрунтованість – відповідність його певним фактичним даним, які можуть бути як істинні, так і помилкові. Саме неспівпадання понять „істина ” та „вірогідність ” обумовило надання доказуванню у кримінальному процесі виразного пересвідчу вального характеру. В цій сфері діяльності істину не можна вважати досягнутою, доки вона необґрунтована.  

1.6. Елементи доказування в кримінальному процесі 

   Процес доказування – це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.[19,C.67]

   Цей процес формує комплекс  процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі  відносно самостійні елементи.

   Існують різні точки зору щодо  того, скільки і які саме елементи  кримінально-процесуального доказування  слід виділяти.

   Л.Д. Удалова виділяє три елементи  процесу доказування: збирання  доказів і їх процесуальних  джерел, перевірка доказів, оцінка доказів.

   Збирання доказів і їх процесуальних джерел – це врегульована КПК діяльність особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду із виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації. Збираються докази, як правило, в стадії досудового розслідування, але і суд може, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу доповнювати матеріали досудового слідства або дізнання, викликаючи нових свідків, призначаючи експертизу тощо.

   Докази можуть бути подані  підозрюваним, обвинуваченим, його  захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним  відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями.

   Способами збирання доказів та  їх процесуальних джерел є  проведення слідчих дій; призначення  ревізій, перевірок, досліджень; витребування необхідних даних  та документів; прийняття предметів  та документів; фіксація фактичних даних у ході проведення оперативно-розшукових заходів.

   Перевірка доказів. Всі зібрані докази в справі підлягають всебічній і об'єктивній перевірці особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом. Докази перевіряються шляхом аналізу, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, проведення повторних або нових слідчих і судових дій. Перевірка доказів провадиться для з'ясування питання про їх доброякісність. При цьому слід мати на увазі, що перевірка доказів тісно пов'язана з їх виявленням і закріпленням і, що по суті всі ці елементи доказування невідривні один від одного.