Кримінально-процесуальне доказування

   Особа якій завдано шкоду від  злочинних дій має право давати  показання після визнання її  потерпілою у встановленому законом порядку.

   Давати показання – це право  потерпілого, а не його обов’язок,  тому потерпілий на відміну  від  свідка не несе кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань.

   Потерпілий попереджається про  кримінальну відповідальність тільки за дачу за відомо неправдивих показань. Потерпілий може бути допитаний про обставини які підлягають встановленню по даній справі, в тому числі про факти, що характеризують особистість обвинуваченого чи підозрюваного і його взаємовідносини з ними.

   Не можуть бути доказами по справі повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме. Показання потерпілого перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставленням з іншими доказами, що є у справі, провадження слідчих дій.

   Особливість показань потерпілого  полягає в тому, що вони виходять від особи чиї права були порушені злочином, а значить зацікавленої в результаті справи. Вказана обставина впливає на об’єктивність його показань. Потерпілий з почуття помсти за завдану йому шкоду може перебільшувати винуватість підсудного чи обвинуваченого в скоєнні злочину.

   Крім того, він може бути підданий впливу зі сторони обвинуваченого чи пов’язаних з ним осіб метою яких є добитися дачі неправдивих показань які викривлюють дійсність.

   При оцінці показань потерпілого необхідно враховувати, що він, як активний учасник кримінального процесу, знайомиться в порядку  статті 217 КПК з усіма матеріалами справи, бере участь при дослідженні обставин справи в суді і у зв’язку з цим може коректувати свої показання.

   В показаннях потерпілого можуть бути помилки обумовлені його суб’єктивними якостями, а також об’єктивними умовами сприйняття.

   Обвинувачення не може ґрунтуватись на  протиріччях в показаннях потерпілого, які не підтверджені іншими доказами, а також котрі були наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, а саме: в силу такого стану як сп’яніння, почуття страху і т.д. або підозрами потерпілого, що виникли на ґрунті особистих несприятливих відносин з обвинуваченим чи підозрюваним. 
 
 
 
 

2.1.5. Показання підозрюваного і обвинуваченого в кримінальному процесі. Особливості їх перевірки 

   Показання підозрюваного – це повідомлення особою, котра затримана за підозрою в скоєнні злочину, або особою відносно якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її в якості обвинуваченого, відомостей з приводу відомих йому обставин скоєння злочину, в якому він підозрюється, зроблені під час допиту в передбаченому законом порядку.

   Показання обвинуваченого – це повідомлення особою, відносно якої винесена постанова про притягнення її в якості обвинуваченої, відомостей по суті пред’явленого обвинувачення та інших відомих їй обставин зроблені під час допиту у встановленому законом порядку.

   Предмет показань підозрюваного  і обвинуваченого визначений відповідно в ч.1 ст. 73 і в ч. 1 ст. 74 КПК.

   Підозрюваний має право давати  показання з приводу обставин, що послугували його затриманню  або обранню запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших  відомих йому обставин по справі. Обвинувачений має право давати показання по пред’явленому йому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі і доказів, що є в справі.

Давати  показання і відповідати на питання  – це право а не обов’язок  підозрюваного і обвинуваченого.

   В залежності від відношення підозрюваного до висунутої проти нього підозри, а обвинуваченого до пред’явлення йому обвинувачення, розрізняють повне та часткове визнання вини або заперечення ними своєї вини в інкримінуємому злочині.

   Повне або часткове визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї вини – це їхні показання, в яких вони визнають себе винуватими і повідомляють органу дізнання, слідчому, прокурору, суду про обставини скоєння ним злочину.

   Повне або часткове заперечення  підозрюваним, обвинуваченим своєї вини — це їхні показання, в яких вони не визнають себе винуватими і повідомляють посадовим особам, що ведуть процес, про обставини які встановлюють не винуватість, заперечують докази на яких основуються підозра і обвинувачення.

   Обмова – це показання підозрюваного чи обвинуваченого в яких вони викривають інших підозрюваних, обвинувачених, та інших осіб в скоєнні інкримінуємого їм злочину.

   Користуючись своїм правом на  захист, а також відсутністю відповідальності  за завідомо неправдиві показання, підозрюваний і обвинувачений можуть давати показання про те, що злочин в скоєнні якого вони самі підозрюються чи обвинувачуються скоєний іншою особою.

   Самообмова— полягає у визнанні підозрюваним і обвинуваченим їхньої причетності до злочину котрий в дійсності вони не скоювали.

   До більш тяжкого злочину, ніж  той який в дійсності скоїла  особа,  самообмова  має місце і тоді , коли підозрюваний або обвинувачений беруть тільки на себе вину за скоєний груповий злочин або перебільшує свою роль в скоєнні злочину.

   Мотивами самообмови може бути бажання підозрюваного чи обвинуваченого понести покарання за менш тяжкий злочин порівняно зі скоєнням, звільнити від кримінальної відповідальності інших осіб, які в дійсності скоїли злочин.

   Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого, що вони не могли скоїти інкримінуємий їм злочин, так як в момент його скоєння знаходився в іншому місці.

   Показання підозрюваного чи обвинуваченого, як і інші докази в кримінальному процесі, підлягають перевірці шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими документами, що є в справі, проведення слідчих дій і т.д.

   Зацікавленість підозрюваного і  обвинуваченого в результаті  справи при відсутності відповідальності  за завідомо неправдиві показання зобов’язують посадових осіб, які ведуть провадження по кримінальній справі особливо критично перевіряти і оцінювати їх показання.

   Визнання підозрюваним чи обвинуваченим  своєї вини може бути покладено  в основу обвинувачення тільки  при підтвердженні цього зізнання  сукупністю доказів, що є у справі.

   Судове слідство провадиться  судом в повному обсязі незалежно від визнання підсудним пред’явлених йому обвинувачень.

   При оцінці показань обвинуваченого слід враховувати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він потім відмовився, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

   Слідчі, прокурор, суд повинен особливо критично відноситись до показань підсудного чи обвинуваченого, дані проти інших підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, які направлені на пом’якшення їх власної вини.

   Обвинувачення не може вважатися доказом, якщо воно обґрунтовано тільки на обмові іншого обвинуваченого зацікавленого в результаті справи не закріпленого іншими доказами.

   Необхідно також мати на увазі, що обвинувачений, як активний учасник кримінального процесу, знайомиться в порядку ст. 218, 222 КПК з усіма матеріалами   закріпленого провадженням кримінальної справи. Бере участь при дослідженні обставин справи в суді і у зв’язку з цим може заміняти, корегувати свої показання. 
 
 
 
 
 

2.1.6. Висновки експерта, речові докази як джерела доказів 

   Висновки експертів, пред’явлені за дорученням органів досудового розслідування або суду в установленому законом порядку, мотивовані висновком особи, яка має спеціальні пізнання в науці, техніці, мистецтві або ремеслі про обставини які мають значення для справи отримані в результаті проведеного нею дослідження з застосуванням цих знань.

   У висновку експерта повинно бути вказано коли, де і ким (П. І. Б., освіта, спеціальність, вчений ступінь (якщо є) і звання, посада експерта), на якій підставі була проведена експертиза, хто був присутній, питання які були поставлені, які матеріали використовував, як проводив дослідження, мотивовані відповіді на поставлені питання.

   Якщо при проведенні експертизи  виявлені факти, що мають значення  для справи, з приводу яких  не були поставлені питання, в постанові органів дізнання слідчим, прокурором, судом при її призначенні експерт має право вказати на них у своєму висновку.

   Висновок підписує експерт, який проводив дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за це особисту відповідальність.

   У випадку необхідності по  справі може бути призначено  декількох експертів, які дають  загальний висновок. Якщо експерти не прийшли до загального висновку, то кожен із них складає свій висновок окремо.

   Висновок експерта як і будь-який  інший доказ не має наперед  встановленої сили і підлягає  перевірці та оцінці особою, що  провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом по власному переконанню, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

   Висновок експерта для осіб, що  ведуть провадження по кримінальній  справі не обов’язковий, але незгоду з ним повинно бути мотивовано у відповідних постановах, ухвалах, вироці.

   Якщо експертиза буде визнана не достатньо повною або недостатньо ясною, призначена додаткова експертиза,яка доручається тому чи іншому експерту.

   Особа яка провадить дізнання, слідчий або суд мають право допитати експерта з метою отримання роз’яснень  або доповнень до його висновку.

   Показання експерта не є самостійним джерелом доказу, вони тільки доповнюють або роз’яснюють висновок, якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, який протирічить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його  правильності , може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експерту або іншим експертам.

   При оцінці висновку експерта важливо враховувати вимоги  ч. 7 ст. 75 КПКУ в якій сказано, що не можуть бути експертами особи, котрі знаходяться в службовій чи іншій залежності від обвинуваченого, потерпілого або такі, які були раніше ревізорами по справі. Висновки таких експертів не можуть бути визнаними достовірними.

   Вступна і описова частина висновку експерта також мають важливе доказове значення. Їх аналіз дозволяє посадовим особам, що ведуть процес, а також потерпілому, захиснику та іншим зацікавленим по справі особам правильно оцінити кваліфікованість, обґрунтованість і повноту відповіді експерта, їх придатність для встановлення обставин, що входять в предмет доказування по справі.

   Вірогідні висновки експерта не можуть бути покладені в основу вироку.

   У відповідності зі статтею 72 КПК, протоколи слідчих дій в яких підтверджуються обставини та факти, що мають значення для вирішення справи складені і оформлені в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку є джерелом доказів.

   Протокол – це документ про проведення слідчих і судових дій і результатів.

   Джерелом доказів служать протоколи всіх слідчих дій крім допитів потерпілих, свідків, підозрюваних, обвинувачених.

   Протоколи допитів – це засіб фіксації показань указаних осіб, які безпосередньо являються самостійним джерелом доказів.

   Не являється джерелом доказів і протокол допиту експерта, так як зафіксовані в ньому показання тільки роз’яснюють або доповнюють його висновок.

   По кожній кримінальній справі слідство проводиться два рази: спочатку слідчим, а потім судом.

   Доказами є протоколи тих слідчих дій, які проводять на стадії досудового розслідування і вже не будуть проводитися в суді. Вказані вище протоколи оголошуються в судовому розгляді, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання. Відомості, які є в цих протоколах про обставини, що мають значення для справи, поряд з іншими доказами кладуться в основу рішення суду по суті кримінальної справи.

   Протоколи судових дій – це протоколи судового засідання.

   Показання допитаних в суді першої інстанції свідків, потерпілих і підсудних являються джерелом доказів, а протокол судового засідання лише засобом їх фіксації.