Структурні особливості етнорелігійного простору України

Антагоністичний характер стосунків етнічного і світового, локального й глобального яскраво проявляється в сучасних міжконфесійних конфліктах, які не можуть врегулювати ні самі віруючі, ні найсучасніші правові акти й закони. Та найбільше суперечностей існує в самій християнській конфесії, де безперестанно точиться боротьба: спочатку за догмати (в яких народ ніколи не розбирався), потім – за майно, сфери впливу і т. под. Ці проблеми нашій державі належить вирішувати вже у недалекому майбутньому.

Однак, людство довгий час не могло подолати стереотипи мислення, нав’язані йому апологетами світових релігій, що християнство «нас просвітило», що воно «було позитивним явищем» у нашому культурному розвитку. Щоб виявити ці глибинні причини й закономірності релігійної боротьби, звернемося до історичних фактів [72].

Наші Пращури дуже боляче сприйняли офіційне (примусове) впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним: у християнстві нема «ні елліна, ні скіфа». А своя віра завжди була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже відкидалося як вороже, таке, що може зашкодити своєму етносу (роду, племені, нації). Згадаймо, як новгородці реагували на хрещення їх Добринею й Путятою: «краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу» [30, с. 113].

Про те ж саме у Велесовій Книзі: «краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам їхнім (чужим)». Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого роду [53].

Тому й навернення руського народу до християнства не було одноразовим тріумфальним актом, як це стверджували деякі історики-християни, а особливо сама церква; воно розтяглося на кілька століть, навіть більше, ніж вважалося донедавна. В Медоборах (Гусятинський р-н Тернопільської обл.), за народними переказами та поодинокими археологічними пам’ятками, язичницькі храми функціонували аж до XVІІ ст. Саме в такі відлюдні малодоступні місця «евакуювалися» київські священики та окремі сповідники етнічних культів, ховаючись від насильницької християнізації. Відомі випадки насильницького хрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними «Известий о состоянии и приращении православного народонаселения» за 1847 р. охрещено 1522 язичники) – це загалом по Російській імперії. Можемо лише здогадуватися, що й українське язичництво існувало, хоч і в таємних формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості (знищення волхвів, спалення Богослужбових книг, руйнування храмів і вирубування священних гаїв), потреба в них не зникала, і про їхнє існування свідчать численні церковні документи [16, с. 72].

Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім’ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір’я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку – християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ-ХІХ століття. Ще на початку ХХ ст. український етнограф В. Матвієнко записував обряд «відхрищення» від здійсненого церковного ритуалу (напр., після хрещення дитини чи християнського вінчання) [72].

Отже, можна зробити висновок, що процес налагодження взаєморозуміння між представниками язичницьких рухів та християнами є вимогою часу. Зняття напруги у спілкуванні послідовників різних релігій в Україні є нагальною проблемою, вирішення якої потребує глибокої аналітичної роботи й налаштованості на толерантне відношення і діалог, який продемонструє здатність до сприйняття позиції опонентів та повагу до різних духовно-релігійних традицій. Вирішення внутрішніх проблем розвитку християнських Церков в Україні, створення єдиної Помісної Православної Церкви України, пропагандистка робота з питань етнічних релігій, налагодження міжконфесійного – діалогу християнських церков сприятиме зниженню рівня конфліктності в українському суспільстві і збереженню етносу. Нині маємо досить різнобарвну конфесійну карту України. Активно діють тут рух Рідновірців, протестантські церкви, традиційні для України, – баптистська, адвентистська, п’ятдесятницькі, Свідки Єгови. Це не становить загрозу історичним церквам України – православним і католицьким. І не тому, що протестанти є незначною частиною української християнської спільноти, а насамперед тому, що всі християнські й нехристиянські конфесії в Україні мають гарантовану Конституцією України [1] можливість розвиватися динамічно і паралельно на засадах взаємоповаги та взаємодоповнюваності, співпраці в здійсненні значущих соціальних і євангелізаційних проектів у річищі національного й духовного відродження України.

2.1.3. Реконструкція вітчизняної  етнорелігії

Виходячи із зазначеної на початку другого розділу даної дипломної роботи періодизації, останнім етапом розвитку етнорелігійного простору є його Відродження, яке представлене на території України неоязичництвом (рідновірством), християнством та ісламом.

Рідновірство (Рідновір’я) – релігійний напрямок, який базується на «слов’янській міфології та релігії»; й ставить за мету відродження «рідної слов’янської віри» (звідки й назва «рідновір’я»). Для всіх течій рідновір’я притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які рідновіри вважають єдино автентичними для слов’янина, зокрема для українця [70].

Рідна віра – неоязичницький напрям, започаткований у 1934р. професором В. Шаян. Максимально зберігаючи язичницьку обрядовість «Рідна віра підпорядковує своє вчення вдосконаленню людської особистості, піднесенню її національної свідомості. Ґрунтується на язичницькому розумінні Бога як багато проявної сутності, що реально постає у вигляді багатьох імен богів. Українські рідновіри використовують автентичні язичницькі молитви і співи, мають свої вчення «Воловик» та «Православ», обрядовий календар «Коло Свароже» [61].

В сучасному українському рідновір’ї є три основні напрямки:

1. «Православне рідновір’я», яке базуються на творах В. Шаяна;— православні рідновіри використовують автентичні українські співи і стилізовані під давнину молитви, мають свої священні книги – Велесову Книгу в якості «Волховника»; «Православ»; обрядовий календар «Коло Свароже». Цей напрямок продовжує традицію громади «Рідна віра», яка започаткована у 1946 р. професором В. Шаяном. Цей напрямок є наймасовішим в рідновір’ї.

2. «Неорелігія на базі рідновір’я», яка «модернізує традиційні міфи-релігію слов’ян». РУН-віра, найбільш потужня течія серед «течій, які дещо модернізують традиційне язицтво». Теж ґрунтується на «класичних джерелах з українського язичництва» та на Влес-Книзі, але з деякими змінами; найбільша зміна : піднесенням ролі Дажбога до ролі «єдиного бога»; до монотеїзму Дажбога.

3. Неправославне Традиційне  рідновір’я. «Великий Вогонь» (або «Вчення «огніщан») – слов’янська духовна течія, відрізняється від інших напрямків рідновір’я – своєрідним нетеїстичним світоглядом, який базується на автентичній слов’яно-балтійській духовній традиції. Вчення «Великого Вогню» формувалось в Україні – налагоджені тісні контакти з литовським духовним рухом «Ромува», латвійським духовним рухом «Дієвтурі», «Кругом Язичницької Традиції» (КЯТ) з Росії. Вплив творів Силенка і Шаяна на відродження рідної віри послідовники «Великого Вогню» вважають негативними. У вченні відсутні поняття «Право», «Наво», «Яво». КРУК молода, ще не зареєстрована, схожа за постулатами на «Великий Вогонь» течія. Від Великого Вогню відрізняється відсутністю в практиці використання елементів Скандинавської традиції, таких як імена рідновірів і богів північної спадщини. Відмінності є і в обряді жертвопринесення з використанням Вогню. Зв’язки налагоджені з «Союзом Славянских общин Русской родной веры» (ССО СРВ) з Росії. Пробують налагодити контакти з Слов’янами Західної Європи. Погляди на інші течії подібні до поглядів «Великого Вогню» [56].

Від характеристики неоязичницьких рухів перейдемо до аналізу існуючих на території сучасної України християнських конфесій.

Вірменська Апостольська Церква (яку називають також Григоріанською) – одна з найдавніших християнських помісних Церков. Її коріння сягає ще апостольських часів. У другій половині І ст. святі апостоли Тадей та Варфоломій проповідували християнство у Вірменії і заснували перші християнські спільноти. Саме тому, що народ Вірменії прийняв християнство від апостолів – учнів Ісуса Христа, Вірменська Церква називається Апостольською. А назва Григоріанська – від імені національного святого Григорія Просвітителя. 28 листопада 1991 р. в Україні було офіційно відновлено і зареєстровано єпархію Вірменської Апостольської Церкви, громади якої зараз діють у Львові, Києві, Одесі, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, а також у деяких містах Криму. Українську єпархію ВАЦ очолює Преосвященний владика Григоріс Буніатян, осідок якого знаходиться у Львові. Триває поетапний процес повернення вірменській громаді кафедрального Успенського собору [57].

Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ (МП)) є колишнім Київським екзархатом Російської Православної Церкви (РПЦ). Вона отримала свою нову назву у січні 1990 року, а згодом, того ж року, «самостійність в управлінні», хоча канонічно все ще підпорядковується Московському Патріархатові. Після того, як Україна отримала незалежність у 1991 році, Помісний собор УПЦ подав прохання про надання їй канонічної автокефалії. Але Архиєрейський собор РПЦ не задовільнив цього прохання. Як наслідок – Предстоятель Церкви митрополит Філарет (Денисенко) був позбавлений свого сану.

Переважна більшість єпископів УПЦ (МП) у травні 1992 року обрали Володимира (Сабодана), митрополита Ростовського та Новочеркаського, новим Предстоятелем Церкви з титулом Митрополита Київського та всієї України.

Українську Православну Церкву Київського Патріархату (УПЦ (КП)) створено у червні 1992 року митрополитом Філаретом (якого відсторонили від управління Українською Православною Церквою Московського Патріархату) та його прихильниками з єпископату Української Автокефальної Православної Церкви за сприяння тодішнього державного керівництва, депутатів парламенту та різних політичних партій національної орієнтації.

Першим Предстоятелем УПЦ (КП) проголосила Патріарха Мстислава (Скрипника), а після його смерті у 1993 новим Предстоятелем став Патріарх Володимир (Романюк).

Від жовтня 1995 р. Патріарх Філарет (Денисенко) є Предстоятелем цієї Церкви з офіційним титулом Патріарха Київського і всієї Руси-України.

УПЦ (КП) не має офіційного визнання Світового Православ’я, а тому важається «неканонічною» структурою.

Українська автокефальна православна церква. Рух за автокефалію в українському православ’ї здійснювався ще з XIX – початку XX століття, але був ліквідований радянською владою за часів Сталіна. Нові громади Української Автокефальної Православної Церкви почали з’являтися на Західній Україні в серпні 1989 року після виходу з-під юрисдикції РПЦ настоятеля храму св. ап. Петра і Павла у Львові Володимира Яреми та приєднання до автокефального руху одного з єпископів РПЦ Івана (Боднарчука).

Поширення автокефалії в Україні відбувалося не лише у протистоянні з Московським патріархатом, але й у гострій конкуренції з відродженням Української Греко-Католицької Церкви та за підтримки Православних Церков української діаспори в Північній Америці.

Один із єрархів цих діаспорних Церков Мстислав (Скрипник) був проголошений Главою УАПЦ, а в червні 1990 року на соборі цієї Церкви він був обраний Патріархом Київським та всієї Руси-України. У 1993 році його наступником став Димитрій (Ярема), після смерті якого в 2000 році його змінив митрополит Мефодій (Кудряков) із Тернополя, який тепер є Главою УАПЦ в Україні.

І хоча УАПЦ поки що не має офіційного визнання Православних Церков інших країн, вона вже чимало зробила для визнання її канонічного статусу. З цієї причини у Церквах УАПЦ під час служб поминається ім’я митрополита Костянтина – Глави канонічно визнаної Української Православної Церкви у США (під юрисдикцією Константинопільського патріархату) [79].

На території Україні існує три католицьких конфесії: Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ), Римо-Католицька Церква в Україні (РКЦУ), Вірменська Католицька Церква (ВКЦ)).

Українська греко-католицька церква. Католики східного обряду, відомі ще як греко-католики, є послідовниками Берестейської унії 1596 року, яку підписали з Римським Престолом єрархи Київської митрополії. Вони належать до Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), ліквідованої сталінським режимом і насильницьки «возз’єднаної» з Російською Православною Цeрквою після Другої світової війни. Незважаючи на офіційну заборону і жорстокі переслідування, ця Церква зберегла свої єрархічні структури у підпіллі та діаспорі, а у грудні 1989 року вона домоглася своєї офіційної легалізації.

Навесні 1991 р. Мирослав-Іван кардинал Любачівський, тодішній Глава Церкви, повернувся з еміграції до свого осідку у Львовi. Маючи 3317 громад, УГКЦ сьогодні посідає друге місце за кількістю релігійних громад в Україні. Главою Української Греко-Католицької Церкви є Верховний Архиєпископ Любомир кардинал Гузар.

Римо-Католицька Церква в Україні – друга за чисельністю парафій Католицька Церква в Україні; до неї належать католики латинського обряду.

Україна від початків своєї християнізації зазнала впливу і Візантійської, і Римської Церков. Діяльність Римської Церкви на території України розпочалась ще за Київської Русі. В часи Радянської влади переслідувалась і була ліквідована. 16 січня 1991 р. Папа Іван Павло ІІ відновив діяльність в Україні римо-католицьких дієцезій та призначив єпископів у Львові (митрополит архиєпископ Львівський Мар’ян Яворський), Кам’янці-Подільському (єпископ-ординарій Кам’янець-Подільський Ян Ольшанський) та Житомирі (єпископ-ординарій Київсько-Житомирський Ян Пурвінський). Керівним органом РКЦ в Україні є конференція єпископів.

Незалежна Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і у 1992 р. в Україну було відкрито Апостольську нунціатуру, а першим Апостольським нунцієм став архиєпископ Антоніо Франко.

Вірменська Католицька Церква – одна зі Східних Католицьких Церков; виникла внаслідок унії частини Вірменської Апостольської Церкви (дохалкедонської гілки) з Римським Апостольським Престолом.

З відновленням незалежності України потрохи відроджується і Вірменська Католицька Церква на її землях – першу громаду зареєстровано в 1991 р. у Львові. Проте громада ця була малочисельною (20-30 осіб), не мала священика, а тому не змогла домогтися повернення їй споруди кафедрального собору. Переважна більшість теперішньої вірменської меншини в Україні, будучи недавніми вихідцями з батьківщини, сповідує апостольську віру і не має жодного зв’язку з давніми поселенцями [65].