Структурні особливості етнорелігійного простору України

Визнавці бога-Природи, тобто язичники, розуміють божественну сутність, як розлиту у Всесвіті присутність Всевишнього: в кожній істоті, в кожному явищі. Відносини «людина – Бог» тут будуються зовсім за іншою схемою: «Дажбог – наш отець, а ми – його сини». З таким уявленням про спорідненість людини й Бога зустрінемось неодноразово у Велесовій Книзі [53].

Вищий розум пронизує все буття. Релігійний стан, в якому перебуває людина, допомагає їй зосередити свої відчуття для цілісного сприйняття світу, життя і Бога. Такі стани свідомості, описані самими Григорієм Сковородою і Тарасом Шевченком, Володимир Шаян назвав «почуттям святості». На думку американського психолога С.Грофа, «у психіці кожного з нас таємничим чином закодований увесь космос і в процесі поглибленого систематичного самодослідження кожен з нас може отримати до нього доступ» [7, с. 65]. Такий стан, якого може досягти людська психіка, з допомогою релігійних обрядів, молитви, споглядання природи, творів релігійного мистецтва, музики (мелодійні дзвони, хоровий спів, ритуальний танець тощо), отримали назву «технологій священного» [7, с. 17-18].

Етнічні релігії повертають людині втрачений зв’язок зі всевишнім-Природою. Перебуваючи в стані «почуття святості», особа (душа) може «виходити за межі тілесного», тобто, з’єднавшись з космічним праотцем (Богом-Природою), може переживати колективну етнічну пам’ять як свою власну пам’ять про життя свого роду. Таким чином, за язичницьким світоглядом, одуховлений Всесвіт, пронизаний вищим космічним Розумом, стає співмірним з людською психікою і свідомістю. З точки зору етнічних релігій, Абсолютний розум не є «надприродним». Людина, як частина природи, є частиною Бога. Але частина не є цілим, бо ціле як набір частин є більшим за будь-який свій компонент. Та, незважаючи на індивідуальність і особливі відмінності окремих одиниць свідомості, вони у структурі Всесвіту зберігають (на іншому рівні) сутнісну тотожність зі своїм джерелом. Саме так язичники пояснюють сьогодні поняття «Дажбожі внуки», «Діти Перуна», «Сини Сварога» тощо, які є вираженням для простого люду віщих знань жерців і волхвів передхристиянської доби [10].

Природні релігії грунтувались не на сліпій вірі в «надприродне» (тобто фактично в «неіснуюче»), а на знанні Природи і її Законів. Саме у всеобожненні природи знаходили жерці й волхви всі необхідні засоби для життя людини, її здоров’я і благополуччя, їхні знання були професійними і передавалися від вчителя учням, забезпечуючи нерозривність духовного ланцюгу поколінь. Не кожному сповіднику релігії давалися ці знання, не кожен міг їх зрозуміти, однак при цьому нікому не заборонялось прагнути до пізнання істини. Язичницька віра невідривна від пізнання, причому пізнання передує вірі: спочатку пізнай, потім увіруй.

Ф.Трентовський писав: «Пантеїзм залишився як містична філософія релігії – знання волхвів, жерців, а політеїзм виник як пояснення таємничих знань для простого народу» [84].

З прийняттям світової (інтернаціональної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії, тому скористалась зрозумілою для народу назвою, позначивши нею східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно надавалися близькозвучні назви й храмам (напр., на місці капища Велеса збудували церкву святого Власія, а на місці зруйнованого храму Святовита – костел святого Вита) [72].

Вивчення еволюції релігій у їх постійному розвитку вірувань, звичаїв, культів, філософських ідей завжди має спиратися на етнотериторіальний принцип – без цього не можливо зрозуміти причин появи тих чи інших релігійних явищ. Так суперетнічна спільнота індоєвропейських народів (біла раса, або так звані арії) мала свої витокові спільні уявлення про духовний світ, які ґрунтувалися на глибоко вкорінених ментальних особливостях світосприйняття, які дуже відрізнялися від релігійних уявлень і традицій східних народів (жовтої раси).

У процесі життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу.

Досі етнічні релігії існують в Японії (сінто), Китаї (у реформованій формі конфуціанства), Індії (різні форми індуїзму та ведизму), Ізраїлі (юдаїзм) та в інших країнах, хоча деякі з них уже до певної міри реформовані. Нині в багатьох країнах Європи, Азії, Америки почалися процеси відродження етнічних природних релігій [17].

Українська етнорелігія в широкому значенні – це сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:

1. релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати Предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;
2. релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;
3. народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;
4. сучасне відроджене українське язичництво [72].

Етнічні релігії – це сукупність вірувань, обрядів, ритуалів, яка притаманна певному народу і діє в межах конкретного етносу, тобто в рамках етнічних кордонів. Формуючись, ці релігії несли на собі відчутні відбитки традиційних народних вірувань і звичаїв, які своєю чергою зазнавали певної трансформації в процесі становлення та утвердження національних держав. Ці релігії синтезували найдавніші форми анімістичних, тотемічних і магічних вірувань (див. попередню тему), зберегли найважливіші родоплемінні і землеробські культи, складні обряди жертвопринесень, пишні поховальні ритуали, пов’язані із вірою в загробне життя. Як правило, усі ранні релігії були різновидами багатобожжя (політеїстичними), хоча в їх подальшому функціонуванні в більшості випадків виокремлюється значення якогось одного бога як головного (що називається генотеїзмом, тобто один бог постає в якості прабатька усіх інших), а ще згодом, на пізній стадії еволюції етнічно-державних релігій з’являється монотеїзм (mono – один; teos – Бог), тобто єдинобожжя.

Етноси, поєднуючи людей за найпершими ознаками їх спільності (родовід, мова, особливості психічного складу характеру), становлять необхідну форму існування людей в природному і соціальному середовищі, а тому процес етногенезу органічно пов’язаний з історичними формами релігії. Релігія, поєднуючи соціальні фактори з природними і культурними як в своєму змісті, так і в спрямуванні своєї уваги, виступає узагальнюючою характеристикою етносу, а тому вона ніби віддзеркалює певні етапи етногенезу. Відносно можливого зв’язку етногенезу із етнічними релігіями сьогодні науковцями висловлюються різні підходи і позиції: деякі вчені вважають, що на першому плані знаходяться етнічні чинники історичного процесу, а релігійні вірування постають лише їх певним елементом Тейлор, Морган, Мід), а деякі саме релігійний момент кладуть в основу процесів людського об’єднання в етноси та народності (Тойнбі). Скоріше за все означені процеси постають деякою цілісністю, вступаючи у складні взаємини, за яких певні особливості етнічної інтеграції та етнічної само ідентифікації людей чинять вплив на форми та способи виявлення релігійного досвіду, як і навпаки: релігійні уявлення накладають свій відбиток на відношення між людьми, на їх звичаї, традиції, форми об’єднання. В цьому єдиному процесі в певні періоди життєдіяльності фактори етногенезу сприяли інтенсивним духовним пошукам та здобуткам, а останні своєю чергою впливали те, як та навколо чого люди утворювали етнічні спільнот [64].

У національних релігіях конфесійні й етнічні кордони, як правило, збігаються, хоча за певних умов і обставин їх прихильниками можуть бути інші національності. Існуючи на конкретному етнічному ґрунті, вони тісно переплелися з елементами національної культури, традицій і звичаїв народів, які їх сповідували чи сповідують. Національні релігії справляють значний вплив на формування менталітету народу, регламентують поведінку і побут його представників, сприяють розвитку та збереженню відповідного етносу, перешкоджають його культурній і мовній асиміляції. Функціонуючи в межах певних етнічних визначеностей, релігія так тісно переплітається з ними, що можна говорити про певний етноконфесійний синкретизм [71].

Витоки етноконфесійних утворень пов’язані з тривалим існуванням релігій на ґрунті різних історичних типів спільностей людей від первісних племен до сучасних розвинутих націй. Формування зв’язків між ними переростає в етноконфесійні спільноти, які є наслідком взаємодії певної релігії з елементами етносу. Під впливом етнічних і релігійних традицій у етноконфесійній спільноті складається відносно замкнутий тип її життєдіяльності, специфічні риси побуту. Для етноконфесійних утворень характерний високий ступінь ізоляції від інших етносів і релігій, який підтримується забороною міжнаціональних і міжконфесійних шлюбів, ревнивим захистом своєї етнічної винятковості та істинності власної віри.

Етап етнічних релігій пов’язаний переважно з домінуванням політеїзму, а то й генотеїзму. На цьому етапі вже відбулося чітке розмежування касти жерців-служителів етнічного культу. Значно спрощуються, але вже оформляються в сувору систему дотримання обрядового дійства, інших форм набирає жертвоприношення. Етнічні релігії мають письмову традицію, з’являються їх «священні тексти». Утверджується вчення про потойбічну відплату кожному за його земне життя [59].

До ранніх етнічних релігій зараховують релігії, що функціонували у найдавніших цивілізаціях – шумеро-вавилонська, давньоєгипетська, давньоіранська, давньоіндійська, давньокитайська, давньогрецька, давньоримська та ін. Кожен з народів світу на ранньому етапі своєї історії сформував особливу релігійну систему, в змісті якої позначались ті ж самі чинники, які детермінували процес творення етносу: територія, кліматичні та природні умови, спосіб господарювання, духовно-культурні традиції, мова, особливості психіки та характеру тощо). Більшість цих релігій не збереглась до нашого часу, але добре вивчені на основі археологічних і письмових джерел. Вони перестали існувати разом із занепадом стародавніх держав, але основні віросповідні ідеї, моральні принципи, усталена культова обрядовість в дещо видозміненому вигляді перейшла до пізніших релігійних систем або відчутно вплинула на останні. Так само і стародавня міфологія, котра протягом тривалого часу не записувалась, досить часто поступово набувала сакрального змісту, канонізувалась і використовувалась як першооснова для написання священних текстів нових релігій. Іноді їх значення переростало державні межі, і територія їх поширення сягала цілого регіону, набуваючи відповідно регіонального статусу. Наприклад, індуїзм як національна релігія Індії утвердився в цілому ряді країн регіону і знайшов прихильників у кількох сотень націй й народностей, хоча й не став світовою релігією (оскільки набув розповсюдження лише серед етнічно споріднених народів) [64].

В процесі історичної еволюції від деяких релігійних систем під впливом особливих суспільно-історичних і ідейно-політичних обставин відокремились певні течії і напрямки, на ґрунті яких сформувались цілком унікальні і самостійні релігії, які носили більш обмежений характер і їх призначення полягало в духовному обслуговування лише певної групи етносу на обмеженій території. Так, в лоні індуїзму постали такі окремі релігії, як сикхізм (на території Північної Індії, підвладної арабському халіфату) і джайнізм (у східній частині Північної Індії, менш асимільованої арійськими колонізаторами, де не знайшов поширення буддизм) [80].

До найбільш поширених етнічних релігій, які донині збереглись і здобули велику кількість прихильників належать такі, як: індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, юдаїзм, зороастризм та ін. В процесі їх історичної еволюції помітно зміцнюються регулятивна та інтегруюча функції в суспільстві, значно розширюються сфери впливу кожної з релігій в межах одного національно-державного утворення. Суттєво посилюється і моральна функція через систему численних настанов та заборон. Наприклад, в конфуціанстві та юдаїзмі їх кількість досягла багатьох сотень. Моральні вимоги базуються на вченні про рай та пекло, про неминучу загробну відплату і кару господню за гріхи у земному житті. В більшості релігій присутнє вчення про спасіння (сотеріологія) та кінець світу (есхатологія), а згодом стає очевидною необхідність у витлумаченні та поясненні поняття «Бога» і прояву усього «божественного». У пізніх національно-державних релігіях з’являються перші богословські рефлексії, а їх віровчення набуває вигляду більш-менш узгодженої системи філософсько-теологічних доктрин, вищих істин, моральних законів тощо. Релігійно-богословські концепції спрямовувались на розкриття засад світобудови, особливостей розвитку природи і суспільства, природи людини, характеру її взаємозв’язків із Богом і потойбічним світом. Показовим для цих релігій є наявність канонічних джерел, тобто їх Святих Писань і обґрунтування їх неземного походження («богонатхненні книги»). Як правило їх створення пов’язується з іменами визначних релігійних реформаторів або родоначальників окремих релігій [64].

У добре розвинутих релігійних системах помітно підноситься роль касти священнослужителів – жерців, яким належало виключне право у здійсненні обрядів та ритуалів, тлумаченні віро повчальних істин. Жерці виступають охоронцями віри , культу, міфів, гімнів і фактично здійснюють посередницьку функцію між богами і людьми. Все державне життя строго регламентувалось релігійними нормами і правилами. Релігія освячувала усі сфери життя, кожен крок людини і соціуму, зумовлювала тотальну сакралізацію суспільства. Влада правителів цих теократичних держав проголошувалась божественною, а самі володарі вважались богами на землі згідно концепції про «двічі народжених» (один раз звичайно, від земної жінки-матері, а вдруге – після обряду освячення Богом, що символізувало нове народження).

Таким чином, релігія сприяла зміцненню авторитарних деспотичних режимів. Цьому сприяло освячення самого державного ладу, коли священним визнається поділ суспільства на окремі касти та стани. Духовна влада остаточно відокремлюється від світської і отримує небувалу силу в суспільстві [80].

 Характерною ознакою  ранніх релігій було усунення  від офіційного культу нижчих  суспільних верст. Наприклад, рабів, а в деяких державах і сільську бідноту не допускали до релігійних церемоній. Їх називали «різнонародженими» («народженні матір’ю») на відміну від «двічі народжених». Пізніше такі станові обмеження усуваються і вже усі соціальні прошарки допускаються до культових відправ.

В своєму соціально-історичному бутті національно-етнічні релігії виконували цілу низку дуже важливих функцій, серед яких перш за все слід виділити:

1. соціально-інтегративну (сприяння об’єднанню етнічно споріднених груп людей);
2. функцію етнічної ідентифікації (тобто ці релігії служили підставою для визнання певних спільнот людей «своїми»);
3. функцію етнокультурного генезису (спрямовували у певне русло та стимулювали творчу енергію членів суспільства);
4. державотворчу (за рахунок освячення ролі вождів, царів, харизматичних лідерів та ін.);
5. нормотворчу (запровадження у суспільне життя та людські взаємини певних настанов, обов’язків, заборон, ідеалів, життєвих прагнень);
6. стабілізаційну (через систему приписів та заборон сприяли усталенню форм та норм колективної соціальної життєдіяльності) [64].

Отже, можна зробити висновок, що класифікуючись за етнічним принципом релігії поділяються на: неорелігійні напрямки – штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників); світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії – витворені окремою людиною (пророком, засновником), глобальні, космополітичні, відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, відірваний від астрономічних циклів природи), аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів); етнічні релігії – природні (створені природнім шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності. Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Язичництво, з точки зору християнства, на приклад, – будь-яка (не обов’язково політеїстична) етнічна релігія певного народу, в основі якої не лежить віра в одного Бога, Ісуса Христа та Святу Трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина та Духа Святого, для якої Біблія не є основою віри. Етнічні релігії сприяли як соціальній, так і етнічній диференціації суспільства (в давніх цивілізаціях саме визнання та здійснення якихось релігійних культів, обрядів, відправ часто поставало вирішальною ознакою для визнання або невизнання певних угрупувань людей своїми або ж чужинцями). Національно-етнічні релігії характеризуються такими провідними ознаками: їх державною та етнічною приналежністю; синтезом в їх змісті попередніх, більш ранніх форм релігійних культів та вірувань;органічним зв’язком процесів їх формування із процесами етногенезу та становлення давніх цивілізацій;обмеженим (державним або регіональним) характером їх поширення;тенденціями до деталізацій свого змісту, більшої структурної стрункості та монотеїзму.